– Це рушник мого чоловіка, мамо, ну невже так важко запамʼятати? – дочка це сказала таким тоном, наче я не в рушник руки витерла, а зарплату зятя собі забрала.
Відколи я приїхала додому, то лише чую картання в свою сторону – не так сіла, не там стала, не в тій чашці чай зробила, не той рушник взяла. От кому це сподобається?
Додому я приїхала у відпустку на кілька тижнів, планую побути до Великодня і тоді повертатися в Італію, де я вже 16 років. Поїхала у пошуках кращого життя, і не так для себе, як для доньки, яку мені довелося самій ростити.
Так вийшло, що я розлучилася з чоловіком, сама його прогнала коли побачила, що ми з ним різні люди. Чоловік не заробляв грошей, не цікавився моїми справами і справами нашої дитини, і змінювати він нічого не хотів, бо знав, що я від нього нікуди не дінуся, адже в селі колись не прийнято було розлучатися – і всі намагалися як би важко не було, зберегти сімʼю.
У мене зовсім інший характер, терпіти я не хотіла, тому першою подала на розлучення. Чоловік просився, обіцяв, що тепер все буде по-іншому, плакав навіть, обіцяючи, що він стане найкращим чоловіком і найкращим батьком, але я не звикла давати задню. Я з тих людей, що довго терплю, але якщо вже я прийняла рішення, то не зміню його.
Моя дочка спілкувалася і з татом, і з бабусею, і коли від них поверталася додому, то я бачила, що вона завжди приходить накручена проти мене, говорить їхніми словами, мовляв, через мою гордість вона живе без батька.
Коли дочка підросла, вона вже і сама зрозуміла, хто є хто, бо від батька крім пустих розмов вона більше нічого не отримувала, а забезпечувала її я одна, хоча мені доводилося працювати на двох роботах.
А потім я навіть в Італію надумала їхати, бо дочка підростала, я почала думати про житло для неї.
Поки Ірина моя в університеті 5 років вчилася, я заробила непогані гроші в Італії, так що коли вона після отримання диплому заміж вийшла і привела зятя додому, я відразу почала будинок будувати, адже тепер вже було з ким це робити – в домі зʼявився господар.
Будувалися ми майже 10 років, постійно щось доробляли і вдосконалювали, але зате будинок вийшов на славу – великий, двоповерховий, дві кухні, дві ванні кімнати – я все це спеціально так робила з розрахунку, що я буду жити з донькою, коли повернуся, але щоб кожна з нас мала свій куточок.
Повертатися назовсім я ще не збираюся, але у відпустку приїхала. І стикнулася з таким ставленням до себе, що навіть не знаю, як це назвати. Я в своєму домі почуваюся зайвою, таке враження, що я все роблю не так.
Але терпіти таке – то не з моїм характером. Рушник зятя, в який я витерла руки, став останньою краплею. Я все розумію, рушник і справді у кожного має бути свій. Але я просто взяла перший, який мені чистий попався. Звідки я мала знати, що це рушник зятя? А дочка картає мене, що вона наголошувала, щоб я не брала сині рушники, бо то рушники її чоловіка.
Зрештою, можна було це сказати якось спокійніше. Одним словом, я не витримала і нагадала, що будинок, все, що в ньому, в тому числі і рушники, куплені за мої гроші.
Слово за слово, і відбулася не дуже приємна розмова. Дочка мені знову нагадала, що через мене вона без батька росла.
– Якщо так сумуєш за батьком – можеш іти до нього, я тебе не тримаю, – кажу. – Там бабуся будинок залишила, от збирайтеся і переїжджайте!
Дочка спочатку на мене дуже образилася, потім перестала зі мною говорити, але з дому не йде.
Мені і самій неприємна ця ситуація, особливо перед святами, але не я її почала.
А яка ваша думка – я правильно зробила, коли нагадала доньці про все, що я для неї зробила, і що воно точно не варте того рушника?
