Це такий ось сюрприз тобі від мене, Оленочко

– Антоне, стій! – кричала Олена у відчинене вікно.
Але хлопець її не чув.

Він уже сів у свою машину і завів двигун. Тоді Олена схопила телефон і кинулася до дверей.

А поки бігла сходами з четвертого поверху на перший, кілька разів набирала його номер. От тільки на її дзвінки Антон теж не відповідав.А сама вона в той момент думала тільки про одне: “Тільки б встигнути!”

Небеса почули її молитви. Коли Олена, немов вихор, вилетіла на вулицю, Антон ще прогрівав машину.

Помітивши її без верхнього одягу, він дуже здивувався і опустив скло:

– Що сталося? На тобі обличчя зовсім немає!

– У тебе… У тебе там…

Олена так захекалася, що не могла нічого нормально пояснити. Замість цього вона впала на коліна і полізла під машину.

І плювати їй було на брудний сніг під колінами і на потворні мокрі плями на джинсах.

Коли ж вона вилізла назад із худим облізлим котом у руках, Антон стояв поруч і з подивом на обличчі дивився на неї.

– Олено, ти що робиш? Що це ти за концерт влаштувала? Я взагалі-то на роботу спізнююся.

– У тебе під машиною кіт сидів, я його з вікна встигла помітити. Боялася, що ти поїдеш і…

– Хто під машиною сидів? Кіт?! – усміхнувся Антон. – Це ти через нього, чи що, так переполошилася? Ммм так…

– А що, коти, по-твоєму, жити не хочуть? – Олена здивовано подивилася на свого хлопця.

– Ну знаєш… Якби цей кіт хотів жити, то під машиною б не ховався. І навіть якби й сховався, то втік би, щойно почув би звук двигуна. Тож даремно ти це…

– Не втік би, Антоне… Ти подивися на нього: у нього сил немає навіть, щоб нявкати. А ти кажеш, утік.

– Гаразд, Олено… Врятувала кота – молодець. Прийдеш додому, можеш узяти цукерку з вази і пост у соцмережах написати. А мені на роботу їхати треба. Усе, ввечері побачимося.

Олена, не випускаючи кота з рук, мовчки дивилася вслід автомобілю, що віддалявся.

А сама не могла зрозуміти, звідки в її молодого чоловіка стільки черствості в душі. Раніше вона якось не помічала цього.

Потім Олена подивилася на кота.

Він справді був дуже слабким. Навіть дивився насилу. Але дивився… І в його очах дівчина побачила… вдячність? Так, точно! Це була вдячність.

Разом із котом вона повернулася додому, вдяглася, взяла з собою гроші, а потім викликала таксі.

– Куди їдемо? – привітно посміхнувся таксист, коли Олена сіла в машину на заднє сидіння.

– Я ж казала телефоном, у ветеринарну клініку мені треба. Що швидше, то краще.

– У клініку? Ах, так! Забув, вибачте. Щось із котом сталося? – запитав він, подивившись у дзеркало заднього виду.

– Сталося. Допомога йому потрібна.

– Зрозумів. Питань більше не ставлю. А з приводу клініки… Я тут знаю одну хорошу, вам же не принципово, куди їхати?

– У найкращу бажано.

– Ось туди я вас із котом і відвезу зараз, – кивнув таксист. – Там лікарі дуже хороші, буквально з того світу тварин витягують і по кісточках їх збирають.

За п’ятнадцять хвилин Олена була у ветеринарній клініці й чекала, поки лікар її прийме. Людей тут було багато. І всі з тваринами. Усі зі своїми проблемами…

– А з вашим що сталося? – поцікавилася бабуся з маленьким песиком на руках.

– Поки що не знаю, – відповіла Олена. – Я його під машиною знайшла. Напевно, всю ніч там просидів. На морозі…

– На морозі?! – жахнулася бабуся. – Знаєте що, а давайте я вас уперед пропущу? У нас із Тобіком просто плановий огляд, а вам, я дивлюся, допомога потрібна, чим швидше, тим краще.

– Правда? Ви пропустите?

– Звичайно…

Нарешті, Олена опинилася в кабінеті лікаря і довго совалася на стільці, поки той оглядав кота – переживала дуже.

Після візуального огляду потрібно було чекати ще на результати аналізів. Час тягнувся болісно довго.

Кілька разів телефонував Антон, але їй ніколи було з ним розмовляти, тож Олена постійно скидала його виклик, щоб не відволікатися.

– Значить так, дівчино, – задумливо сказав лікар, подивившись на Олену. – Я так розумію, що цього кота ви на вулиці знайшли?

– Так, під машиною сидів. Як довго, не знаю… Але можу припустити, що всю ніч.

– Так, у нього є ознаки обмороження. Але це не головне… Головне, що болячок у нього цілий букет, і лікування буде довгим. Ну й недешевим. Тому відразу хочу вас запитати, чи готові взяти на себе таку відповідальність? Якщо не готові, то тоді цьому коту краще знайти інших господарів, які погодяться доглядати за ним.

Олена, звісно, припускала, що коту знадобиться лікування, але тривале і недешеве… До цього вона, звісно, була зовсім не готова.

Олена подивилася в очі коту.

І кіт не просив її ні про що, не благав… Ні. Він просто дивився на неї з вдячністю і ніби говорив: “Якщо ти відмовишся – я все зрозумію”.

– Я готова! – упевнено сказала Олена. – Буду доглядати за ним стільки, скільки треба. Хоч усе життя.

– Добре, – посміхнувся лікар. – Тоді на кілька тижнів кота треба буде залишити в нашому стаціонарі, а потім я призначу курс лікування і розповім вам, що і як потрібно робити, щоб продовжити йому життя.

– Дякую вам, – мало не заплакала Олена.

– Це вам спасибі, – серйозно відповів лікар. – Тому що в наші дні рідко зустрінеш таких людей, як ви.

Олена підійшла до кота, погладила і пообіцяла, що обов’язково повернеться по нього.

А кіт повірив їй. А ще… зібравши всю свою котячу волю, він навіть зміг нявкнути їй на прощання.

Додому Олена повернулася тільки під вечір. Вона так втомилася, що хотілося просто прийти й завалитися спати. Тим паче що завтра їй на роботу. Але мріям її не судилося збутися. Тому що вдома на Олену чекав Антон. І, судячи з його погляду, він був дуже злий.

– Олено! Де тебе носить?! Я тобі дзвонив кілька разів, а ти не відповідаєш. Що це ще за новини такі?

– Вибач, просто в мене був дуже важкий день, – втомлено відповіла Олена, знімаючи верхній одяг і ставлячи на місце туфлі хлопця, які він, як зазвичай, кинув на порозі.

– Цікаво… У тебе ж узагалі-то сьогодні вихідний, – усміхнувся Антон. – Що ти такого робила, що так втомилася?

– Я з котом у ветеринарну клініку їздила і провела там майже цілий день.

– З яким ще котом?! Не зрозумів.

– З тим самим, якого я з-під твоєї машини сьогодні вранці дістала, – відповіла Олена. – Послухай, я справді дуже втомилася і хочу відпочити. Можливо, завтра поговоримо?

– Ні, зачекай! Ти хочеш сказати, що ти витратила цілий день на вуличного кота? Я правильно зрозумів?

– Та яка різниця, вуличний він чи не вуличний, – почала закипати Олена. – Йому потрібна була допомога….

– А нічого, що я тут голодний? Приїхав додому, ні тебе вдома немає, ні вечері.

– Антоне, ну ти ж не маленький хлопчик, – важко зітхнула Олена. – У морозилці пельмені є. Міг би й зварити. Розумію, що ти звик до іншої їжі, але якщо ти дуже голодний міг би…

– Пельмені? Я що, на смітнику себе знайшов, щоб їсти якісь там пельмені? Та й я, на відміну від тебе, сьогодні цілий день працював. Чого це я маю ще за плитою стояти, га?

Незважаючи на втому, Олена пішла на кухню і приготувала вечерю. Таку, яку він любить.

Так, він не заслуговував на цю вечерю, але, щоб не з’ясовувати стосунки з ним далі, вона вирішила піти йому назустріч. А він навіть спасибі їй не сказав…

За два тижні Олена, нарешті, забрала кота з ветеринарної клініки і привезла його додому.

Напередодні вона вже купила для нього все необхідне, але Антону ще нічого не показувала, щоб він завчасно не заводився.

Чесно кажучи, Олена не знала, як сказати хлопцеві, що тепер разом із ними житиме кіт.

Але чомусь вона була впевнена, що Антон спокійно прийме її рішення. Зрештою, квартира-то її. Та й сам Антон їй поки що не чоловік. Він навіть пропозицію не збирається робити, тож…

Ось тільки очікування її не виправдалися. Коли Антон побачив удома кота, він влаштував справжнісінький скандал.

– Ти… ти цього кота з вулиці в будинок принесла?! Олено, ти при своєму розумі? А може, головою вдарилася, коли під мою машину полізла?

– Антоне, заспокойся. Я врятувала цього кота, і тепер несу відповідальність за нього.

– І скільки ти грошей на його лікування витратила? А скільки ще витратиш?!

– Яка різниця? Це мої гроші. Як хочу, так і витрачаю. Ти чомусь переді мною не звітуєш, навіть продукти майже не купуєш, хоча поїсти смачно любиш.

– Я ж тобі пояснював, що в мене машина, вона потребує вкладень. Та й на роботі в мене деякі труднощі. І взагалі, чого ти стрілки переводиш? Мова не про мене зараз, а про цього ось…

– Мирон його звуть.

– Ти йому вже й ім’я придумала? Та тобі реально потрібно звернутися до психіатра. Щось із головою в тебе не те!

Того вечора Олена спала окремо. Добре, що в неї двокімнатна квартира. Усю ніч вона думала…

…думала про свої стосунки з Антоном.

Вони живуть разом трохи менше року, але останнім часом щось не клеїться у них.
Антон став надто вимогливим, а тепер ще й принижує її. І голос підвищує. Це явно нездорові стосунки, і перший дзвіночок. І все ж Олена вирішила дати йому ще один шанс.

Усі мають право на цей шанс, а от чи скористається цим шансом Антон, залежить тільки від нього.

На жаль, не скористався. Антон так само продовжував влаштовувати скандали з приводу цього кота, постійно говорив, що йому місце на вулиці. А Олена слухала його уважно і… робила висновки. Зрештою вона не витримала і одного вечора сказала:

– Антоне, я тебе не кохаю. Та й ти мене не любиш. Тому давай не будемо одне одного мучити, добре?

– Ти це до чого хилиш?

– Завтра ти збереш свої речі і з’їдеш із моєї квартири. Втомилася я вже від твоїх скандалів. Тиші хочеться.

– Тобто ти привела додому цього кота, не порадившись зі мною, а я скандали закочую? Ось, як ти заговорила?

– Якщо ти не можеш прийняти той факт, що кіт житиме з нами, – якомога спокійніше відповіла Олена, – тоді нам не варто з тобою жити разом. Знайди собі ту, у якої кота немає. А ще краще купи вже власну квартиру і там влаштовуй свої порядки.

Завтра в Олени буде вихідний, тож кращого моменту для розставання не вигадати.

Антон, звісно, намагався напоумити “кохану”, але надовго його не вистачало.

Щойно він чув хоч слово про кота, його аж трусити починало. Тож Олена все правильно вирішила. Щастя з цією людиною в неї точно не буде.

Речі Антон почав збирати ближче до обіду. Олена хоч і квапила його, але він до останнього відтягував цей момент – сподівався на щось. Тільки от на що?

Олена пила чай на кухні, коли їй зателефонувала начальниця і попросила терміново приїхати на роботу:

– Оленка, мила, я пам’ятаю, що ти просила сьогодні вихідний, але без тебе ми не впораємося.

– Ольго Олегівно, взагалі-то зараз такий невідповідний момент, – Олена вийшла з кухні й подивилася на Антона, який люто запихав свої речі в дорожню сумку.

А ще йому треба було забрати свій комп’ютер із монітором та інструменти на балконі.

– Оленочко, це всього на годинку, не більше. Дуже тебе прошу, приїжджай. Ти ж знаєш, я через дрібниці дзвонити не буду.

Олена важко зітхнула, допила чай і пішла збиратися. Антону сказала, щоб ключі він кинув у поштову скриньку. Той мовчки кивнув і з такою ненавистю на неї подивився, що Олені стало не по собі.

На роботі Олену справді не затримали надовго. Тому вже за сорок хвилин вона викликала таксі.

– Доброго дня, як там ваш кіт поживає?

Олена здивовано подивилася на водія і… згадала його. Цей той самий таксист, який відвозив її до ветеринарної клініки.

– Дякую, все добре. А тепер можна швидше додому мене відвезти? Дуже треба.

– Та не питання, – широко посміхнувся таксист.

Коли Олена зайшла в під’їзд, то насамперед зазирнула в поштову скриньку. Ключів там не було. Ось тільки й машини його поруч із додому не було.

“Значить, Антон ще не встиг зібрати свої речі, а машину відігнав кудись” – подумала вона.

Але коли Олена піднялася на четвертий поверх і підійшла до своїх дверей, то з подивом для себе виявила, що двері замкнені. Вона швидко дістала ключі, відчинила їх і зайшла у квартиру.

Сумки з речами ніде не було. Комп’ютера з монітором теж. Інструменти Антон також забрав.

– От просила ж його по-людськи, щоб ключі залишив у поштовій скриньці. Гаразд, доведеться замки міняти.

Потім Олена пішла в спальню і застигла на порозі…

Мирона на ліжку не було. А ще не було його переноски, яка завжди стояла в кутку.
Вона кликала його, бігала, як божевільна, по всій квартирі. Але кота так і не змогла знайти. Та й зрозуміло вже, що Антон його забрав. От тільки навіщо він це зробив?

– Антон! Ти зовсім, чи що? Навіщо ти Мирона забрав? – кричала Олена, додзвонившись до хлопця.

– Навіщо, навіщо… Це такий ось сюрприз тобі від мене, Оленочко! От коли приповзеш до мене на колінах, тоді я подумаю, віддати його тобі чи ні!

– Ти хоч розумієш, що ти робиш? Мирону потрібне спеціальне харчування, за ним догляд потрібен!

Олена щось ще кричала йому, але Антон уже вимкнув телефон і, природно, нічого не чув.

“От і де його тепер шукати? – ридала Олена, сидячи навпочіпки і притулившись до стіни. – Куди він із ним міг поїхати?”

До зустрічі з Оленою Антон знімав квартиру, а коли вони почали зустрічатися, переїхав до неї. Сам же він був з іншого міста чи селища, про яке ніколи їй нічого не розповідав. Обіцяв, що відвезе її на малу батьківщину, але так і не дотримав своєї обіцянки.

До самого ранку Олена не могла заснути, а вранці одразу поїхала до Антона на його роботу.

От тільки виявилося, що там його немає… “Узяв відгули на кілька днів, – сказав його начальник. – А що сталося?”

Олена в загальних рисах розповіла про те, що трапилося, а начальник пообіцяв, що щойно Антон з’явиться на роботі, він із ним поговорить. Потім вона вийшла на вулицю, дістала телефон і знову спробувала додзвонитися Антону. Але його телефон був вимкнений.

– Доброго дня, вас підвезти?

Олена від несподіванки здригнулася і стала озиратися на всі боки. А потім зрозуміла, хто до неї звернувся: на дорозі, недалеко від зупинки громадського транспорту стояло таксі, а водій визирав через передні двері з боку пасажирського сидіння.

Той самий водій, з яким вона вже кілька разів перетиналася.

– Вітаю, – Олена спробувала посміхнутися, але не вийшло. – Можете відвезти мене додому?

Вона була на межі відчаю і просто не мала уявлення, що їй далі робити.
– Сідайте, – сказав таксист.

А дорогою додому в Олени задзвонив телефон. На екрані відображався незнайомий номер.

– Алло! Хто це?

– Ви Олена? – почула вона жіночий голос.

– Так… А ви?

– Розумієте, учора ввечері до нас у квартиру приїхав Антон, ваш хлопець, він товаришує з моїм чоловіком, точніше працює з ним разом, і попросив кілька днів пожити в нас.

– А кіт? З ним був кіт?!

– Так, був… Я тому й зателефонувала вам. Просто Антон учора випивав і казав, що за допомогою цього кота нібито поверне вас назад. Тому й був упевнений, що надовго в нас не затримається. Тільки от у кота цього такий вигляд нещасний, сидить у переносці, нявкає постійно. Видно, дуже сумує за вами.

– Ви тільки не годуйте його нічим, будь ласка. У нього особлива дієта. Йому багато чого не можна.

– Я спробувала, але він не став їсти. Але дзвоню я вам ось чому. Розумієте, чоловік мій зараз на роботі, а Антон пішов кудись. Напевно, у бар який-небудь або магазин. Може, ви приїдете зараз за котом? Просто я не люблю таких людей, як Антон. Та й тварина тут абсолютно ні до чого. Не повинен кіт страждати.

– Звичайно, приїду! Диктуйте адресу!

Потім Олена швидко пояснила таксисту ситуацію, і той, уважно вислухавши, мовчки кивнув.

За ті кілька хвилин у дорозі у неї, напевно, разів десять пробігало тремтіння по всьому тілу від екстремального водіння, але сам водій водночас був повністю спокійний: він зосереджено і швидко ухвалював рішення про те, де і як йому краще проїхати, щоб скоротити шлях.

Коли машина зупинилася біля потрібного будинку, далі все відбувалося немов у тумані.

Олена кулею злетіла сходами на третій поверх, постукала в потрібні двері, потім так само швидко забрала переноску з котом, від щирого серця подякувавши дівчині, і повернулася назад на вулицю, де таксист уже відчинив двері, щоб вона могла сісти.

Коли дев’ятиповерховий будинок, у якому Антон тримав її Мирона, зник за поворотом, Олена змогла полегшено видихнути.

А потім усю дорогу плакала від доброти всіх цих людей: бабусі у ветеринарній клініці, таксиста, дівчини, яка їй зателефонувала. Поки на землі є такі ось люди, добро завжди перемагатиме зло.

– Хочете, я з вами побуду? – запитав таксист. – Ну на той випадок, якщо ваш колишній заявиться?

– Хочу! – тут же погодилася Олена.

Того ж дня вона викликала майстра, щоб той поміняв дверні замки. Віктор тим часом сидів із Мироном. А той і радий був бурчати в нього на колінах.

Олена була дуже вдячна Віктору. За все. І за те, що він поруч із нею в такий непростий для неї момент.

Зайве, напевно, говорити про те, що дружба Віктора і Олени з часом переросте в те прекрасне почуття, яке називається кохання.
А ось про Антона “пару лагідних” сказати хочеться.

Річ у тім, що з квартири, де він тимчасово зупинився, його того ж дня вигнали. Друг його й вигнав, коли дізнався, що той кричав на його дружину. Ще й фінгал поставив на пам’ять під лівим оком.

А коли Антон весь такий “красивий!” приїхав на роботу, то його попросили написати заяву за власним бажанням.

– Але чому? – не розумів Антон.

– Тому що, – суворо відповів йому начальник. – Пиши давай, дивишся.

Антону не залишалося нічого іншого, як повернутися у своє чи то місто, чи то селище.

Одним словом, отримав по заслугах.

Тому що не можна чинити так, як він вчинив. І тварин любити треба. А якщо й не любити, то хоча б… Хоча б ставитися до них по-людськи.