— Валеро, ти жартуєш? — Дарина дивилася на чоловіка широко розкритими очима.

— Чому жартую? Ти взагалі мене чуєш? У нас великі проблеми з податковою. Їх, в принципі, можна вирішити, але потрібно, щоб фірма належала на паперах одній людині. Тоді податки обнуляться, і можна буде видихнути.

— Але чому ми повинні розлучатися?

— Дарино, ну не можна ж бути настільки наївною. Якщо дарувати або продавати частину фірми — наприклад, ти мені — то доведеться сплатити такий податок, таке мито, що відразу доведеться закриватися.

А так ми розлучилися, ти відмовилася від своєї частки. Зрозуміло, це ніяк не вплине на наші стосунки. Потім, через якийсь час, коли все владнається, ми знову розпишемося.

Дарина трохи подумала. Який же Валера все-таки розумний! Вона ніколи б, напевно, до такого не додумалася. Їй, звичайно, ця ідея не подобалася, як і те, що чоловік постійно шукав лазівки, щоб ухилитися від податків. Але він же чоловік, йому видніше.

Все пройшло гладко. Дарина бачила, що він повеселішав, і навіть намагалася не думати про те, що той, хто друкував документи, помилився і надрукував, що вона відмовляється взагалі від усього — від усіх часток і у фірмі, і в будинку.

Валера дуже лаявся на якусь дівчину, а потім подивився на Дарину:

— Слухай, часу немає. Залишився місяць, щоб все зробити. А якщо подавати на новий розгляд — це місяці два, не менше.

Дарина все зрозуміла і підписала. Вона йому вірила. Він її чоловік. Зараз головним було встигнути врятувати фірму від розорення.

Минув місяць, і Дарина з нетерпінням чекала, коли ж чоловік скаже, що вони знову розпишуться. Вчора навіть з посмішкою нагадала йому про це.

Валера посміхнувся:
— А я й забув, що ми розлучені. Стільки роботи, що взагалі ні про що думати немає часу. Давай обговоримо після вихідних. А на вихідні кудись поїдемо. Ти поки речі збирай, а я придумаю куди.

Дарина складала речі і наспівувала. Як же давно вони ніде не були просто удвох! Вона сподівалася, що Валера вибере якесь відокремлене місце, десь на природі, далеко від людей.

Вони виїхали рано вранці. Чоловік мовчав, а вона була в такому гарному настрої, що нічого навколо не помічала. Навіть не дивилася, куди вони їдуть. Їдуть і добре. Головне, що вдвох.
Через дві години машина зупинилася. Дарина озирнулася:

— Ой, а де це ми?

— Виходь, зараз все дізнаєшся.

Вона вийшла, здивовано дивлячись на старенькі будиночки на такій же старенькій вулиці. Це було чи то якесь село, чи то околиця якогось містечка.

— Ми що, тут відпочивати будемо?

Він мовчав. А Дарина раптом зрозуміла: на узбіччі дороги тільки її сумки, які вона збирала.

— Ось, тримай. Тут документи — твої і на будинок. Це тепер твій будинок. Ти тут жити будеш, напевно, вже до старості, тому що навряд чи хтось на таку красу зазіхне. У наш… у мій будинок навіть не думай суватися. Я сьогодні привезу туди наречену, і у нас скоро весілля. Загалом, прощавай.

Він сів у машину і рушив з місця. Потім пригальмував, виглянув у вікно:

— Запам’ятай, тільки спробуй сунутися — тоді жити тобі залишиться зовсім небагато.

Машина поїхала. Дарина за інерцією зробила кілька кроків за нею. Потім побігла, ніби прив’язана невидимою ниткою. Спіткнулася, впала прямо в бруд. А потім завила.

Скільки пролежала — і сама не знала. Тільки почула поруч:

— Тітонько, вставай, ти ж вся забруднилася!
Дарина повільно сіла. Поруч з нею стояв хлопчик років чотирьох-п’яти. Дивився на неї так співчутливо.

— Встаю. Послизнулася.

— Я теж тут часто падаю. Тато не вірить, що я не спеціально. Лається.

Дарина мимоволі посміхнулася:

— А ти не спеціально?
Хлопчик подивився на неї великими чистими блакитними очима і запитав:
— А татові не скажеш?

— Ні, звичайно. Я ж твого тата навіть не знаю.

— Точно. Ну, не завжди…
Він не встиг договорити. Десь поруч пролунав голос:

— Кирило, негайно відійди! Скільки разів тобі казав, щоб ти не розмовляв з незнайомими, та ще й з нетверезими!

Дарина підвелася, спробувала хоч трохи обтрусити бруд, але розмазала ще більше. Зло подивилася на чоловіка, який до них підійшов:

— Я твереза, просто впала. Бруд у вас тут немислимий! Як ви тільки живете в такому свинарнику!

Чоловік здивовано відкрив рот, мабуть, збираючись з думками, щоб відповісти, але Дарина чекати не стала, пішла до будинку, який їй так люб’язно надав чоловік. Колишній чоловік.

Взагалі, зараз вона навіть забула, що плакати потрібно. У грудях піднімалася хвиля злості — на чоловіка, на бруд, на цього незрозумілого мужика. Вона з ноги відкрила хвіртку.

Як вона і припускала — все заросле, все страшне.

— Так, Валеро, ти мене підвів, коханий. Але якщо ти думаєш, що я тут згнию, ти помиляєшся.

Дарина швидко знайшла в сумці щось переодягнутися, а речі замочила в холодній воді. Благо, тут же у дворі виявився колодязь.

Озирнулася. Так, роботи багато. Але нічого.

Вона скребла, виносила сміття, мила. І весь цей час думала: як вийшло, що вона опинилася тут?

Вона, людина, яка раніше, в молодості, не довіряла нікому, так повірила Валері.

Вони прожили дванадцять років. І всі дванадцять років Дарина хотіла дитину, але Валера завжди знаходив тисячу причин, чому зараз не час. І вона, ніби постійно оповита липкою павутиною, погоджувалася з ним, намагалася полегшити йому життя.

Поки він спав, переписувалася з постачальниками, просила знижки, домовлялася і рахувала. За що отримувала палкий поцілунок, від якого просто танула. І готова була на все, аби чоловікові все подобалося.

У якийсь момент вона забула про те, що і сама людина. Дарина ніяк не могла згадати ту саму межу, коли вона переступила її.

Тук-тук.
Вона різко підняла голову. На порозі стояв той самий чоловік і хлопчик, якого він називав Кирилом.

— Вибачте мене, будь ласка. Просто злякався. Кирило постійно потрапляє в усілякі історії, купу проблем створює. Ось я іноді думаю, що таких дітей більше немає.

Кирило старанно вивчав щось на своєму рукаві, ніби мова йшла не про нього.

Дарина, яка вже трохи заспокоїлася — фізична робота завжди заспокоювала її — посміхнулася, правда, трохи криво:

— І ви мене теж вибачте. Якось все навалилося, ось і накричала на вас.

— Та ні, все правильно. Бруд кругом, один бруд. Адже тут живе чимало людей, а, мабуть, звикли, не звертають уваги. Тільки й роблять, що ниють.

— То чому ви не організуєте? Зібрали б грошей, замовили б піску, щебеню. Вийшли б усі і вирівняли.

— Я?
Чоловік дивився на неї так, ніби вона з місяця впала.
Дарина махнула рукою — мовляв, не беріть до голови.

— Послухайте, а ви можете це якось розтопити? Хоч чайник поставити або щось подібне? — вона показала на піч з плитою.
Він кивнув:

— Звичайно. Якщо димар в порядку. Будинок стоїть порожній вже років три, не менше.

Чоловік кудись вийшов, приніс дрова. Через п’ять хвилин пічка весело тріщала, і запах вогкості почав змінюватися на приємне тепло.

— Дивіться, чайник! І навіть досить чистий.
Дарина раптом розсміялася:

— Ну, якщо є чайник, то має бути і чай!
Вона відкрила свою велику сумку. Тут у неї як у похід — і чай, і кава, і перекусити. Їм з Валерою в дорозі… І ще дещо. Хто знає, може там, куди вони мали поїхати, немає ресторану. Дарина взагалі була дуже запасливою. Завжди все планувала.

Наприклад, на тринадцяту річницю їхнього спільного життя вона збиралася подарувати чоловікові катер. Не найбільший, звичайно, але дуже пристойний. Вона майже п’ять років збирала на нього. Так, що Валера нічого не знав.

Вона раптом несподівано згадала про ці накопичення і подумки похвалила себе.

Чоловік зберігав гроші вдома, а вона завжди в банку. Якби вона зберігала вдома, то була б зараз без копійки.

— Ну, чого встали? Допомагайте накривати на стіл. Правда, тут ще не дуже затишно, але це ж можна виправити.

А наступного дня вона згадала, що у неї є всі контакти постачальників, з якими працювала їхня фірма. А фірма, яка тепер належала тільки Валері, займалася будматеріалами.

Вона не стала відкладати все в довгий ящик. Зателефонувала одному, другому, третьому. І вже після обіду до її будиночка під’їхала пара машин.

— Ну і забралися ви, Дарино Олексіївно! А що взагалі відбувається? Нам сьогодні Валерій Антонович такий запит надіслав — ми подумали, що він з’їхав з глузду. Більшої нісенітниці ми ще не бачили.

— О, ще буде! — Дарина весело посміхнулася. — Валерій Антонович забрав фірму собі. Ну, а мене ось сюди виселив. Так що тепер вам працювати тільки з ним. Але це взагалі довга історія.

Чоловіки переглянулися. Перспективи їм дуже не сподобалися.

— Ви можете мені прикинути, скільки коштуватиме ремонт цієї дороги? Поки що без покриття. Вирівняти, підсипати, ну і все таке.

— Звичайно.

– А ще будиночок оглянути. Раз вже я тут живу, то хочу жити з комфортом.

Село потихеньку виходило на вулицю. Всі знали, що приїхала якась нова, але ніхто її толком не бачив. А тут вже якісь чоловіки дороги міряють.

Поступово навколо Дарини утворився справжній натовп. Вона ж відчувала себе сповненою енергії. Дістала аркуш, ручку:

— Можете сказати, скільки житлових дворів у селі?
Люди загуділи, почали наближатися до неї і підраховувати.

Коли чоловіки повернулися, озвучили їй приблизну суму.
Даша підняла руку:

— Всі чули, скільки буде коштувати більш-менш нормальна дорога? Ну, не шосе, звичайно, але по ній можна буде їздити і ходити. Ви щойно сказали, скільки житлових дворів. А тепер давайте поділимо між дворами.

Люди, та це ж копійки! Ви ніколи не дочекаєтеся вирішення питання від влади.

Народ замовк, мабуть, від несподіванки. А потім хтось із чоловіків сказав:

— Адже молода жінка має рацію! Це ж не гроші. А дорога буде. Можна в місто на роботу їздити. Тут же на виїзді стільки машин потонуло.

Чоловіки, партнери Валери, перед тим як попрощатися, сказали Дарині:

— Якщо раптом вирішите відкрити фірму, подібну до тієї, ми із задоволенням перейдемо до вас. І повірте, у нас все вийде навіть краще, ніж раніше. А на перших порах зробимо підйомні знижки.

Дарина посміхнулася:
— А що? Я подумаю над вашою пропозицією.

Валера постукував олівцем по столу:
— Не розумію, що відбувається. Це вже третій, хто відмовився працювати з нами. Як у Дарини виходило з ними домовитися?

Молоденька дівчина, яка пиляла нігті в кріслі, ліниво відгукнулася:

— Так ти запитай у неї. Дивлюся, скучив?

Валера заплющив очі. Коли минув захват від тіла і зовнішності, він раптом зрозумів — Юленька дурна як пробка. І довго з нею перебувати поруч він вже не міг.

— А я ось так і зроблю. Поїду і запитаю.

Він вийшов з кабінету під здивованим поглядом Юлі. Вийшов на вулицю, сів у машину.

«Цікаво, вона там же живе? Так, швидше за все. Хтось йому говорив, що у неї новий будинок. Правда, він не надав цьому значення. А, напевно, пофарбувала».

Валера зупинився і ще раз звірився з адресою. Щось він нічого не розумів. На місці, де була та хатинка — вірніше, де вона повинна була бути — стояв новий будинок.

Величезний, з балконом на другому поверсі. І ділянка більше рази в два точно. Здається, тут ще колись будинок стояв.

Через паркан виднілися великі гойдалки і альтанка. Все красиве, доглянуте.

І тут його осінило: та він же, напевно, села поплутав! Те таке похмуре було. А тут парканчики у всіх фарбовані, квіточки. Та й дорога свіжа.

Він дістав карту. І тут побачив Дарину.

Вона виходила з хвіртки цього красивого будинку. Притримала хвіртку, і чоловік викотив коляску. Потім вискочив ще хлопчик років семи, і вони всі разом пішли по доріжці.

— Дарино!

Вона обернулася, впізнала його. І тут її очі блиснули такою сталлю, що Валера мимоволі відступив.

— Чого треба?

— Нічого, я по справі. Може, підкажеш, як ти домовлялася з постачальниками? Щось вони зовсім від рук відбилися.

Валера намагався говорити якомога м’якше, щоб вона не подумала, ніби у нього проблеми.

— Як і домовлялася раніше. Не переживай, Валеро. Вони тепер всі працюють тільки зі мною.

І тут Валера все зрозумів. Він смикнувся до неї. Але між ними з’явився той чоловік:

— Відійди, а то на педалі натискати не буде чим.