Після заміжжя я не працювала жодного дня. Забезпечував нашу родину повністю чоловік. На мені був побут і виховання доньки. Ви можете подумати, що оскільки чоловік працює, то не бере ніякої участі в житті дитини. Але це не так.

Раніше, коли ще можна було виїжджати чоловікам з країни, ми часто відпочивали за кордоном. За десять років шлюбу ми об’їздили багато країн світу. Пам’ятаю емоції доньки, коли вона вперше побачила море. 

Ми жили в маленькому містечку. Мешканців відносно небагато, і всі одне одного знають. Нас в містечку поважали, брали з нас приклад. Сусідка так взагалі була частим гостем в нашому будинку.

– Катерино, я оце на минулому тижні такий смачний пиріг у тебе куштувала, не поділишся рецептом? 

Словом, ми жили добре і горя не знали. Та потім все змінилось. Розпочалось повномасштабне вторгнення і чоловік пішов на війну. 

– Сашко, ну куди ти йдеш? А ми з донькою як? 

– От саме заради вас я і йду. Хочу, щоб у вас було майбутнє. 

– А якщо ти загинеш? 

– Ну значить доля в мене така. 

Олександр зібрав необхідні речі і пішов служити і захищати нашу країну, нас з донькою. От тоді я і стикнулась з першою проблемою. Усвідомила, що нічого не вмію. Ну тобто, поприбирати, приготувати і дати поїсти курям – можу, бо постійно цим займалась. А от як сплачувати рахунки за комуналку я не знала. 

Добре, хоч сусідка живе поруч і вони вирішили залишатись в Україні. То я звернулась за допомогою до неї. 

– Ганно, ти не могла б мені пояснити як правильно оплачувати рахунки за електрику і воду, бо я не знаю. Раніше цим чоловік займався.

Якби не сусідка, то сиділи б ми без світла і води з донькою. Однак через місяць постала нова проблема. Накопичень, які в нас були, не вистачить нам, адже невідомо скільки триватиме війна. 

Олександр звісно висилав нам грошей, але цього все одно було мало. Виходило, що мені потрібно йти на роботу. Тоді я згадала про свій диплом з медичного і пішла працювати в місцеву аптеку. Дівчина, що працювала там до мене виїхала за кордон. То ж робоче місце звільнилось, і тепер в мене є робота. 

Так ми і жили два роки війни. За цей час я навчилась робити майже все, що раніше робив чоловік. Сам Олександр приїздив так часто, як міг. Це звісно були зустрічі не кожного місяця, а раз на пів року. А потім чоловіка не стало. Мені подзвонили і сказали, що ракета влучила в бліндаж і врятувати нікого не вдалось. 

Який страшний біль я відчула в ту секунду. Мені самій жити не хотілось, тримала тільки донечка, якій всього дев’ять років виповнилось. А найстрашніше, що я не знаю, як пояснити дитині, що тато більше не приїде. 

– Матусю, а татко ж приїде на мій день народження? Він же ж мені обіцяв. 

– В цьому році він не зможе, доню! Але татко обов’язково передасть тобі подарунок.

Поки я займалась організацією похорону і поясненням доньці, чому тато не зможе привітати її особисто сестра чоловіка вирішила ще ускладнити мені життя. 

– Це ти винна, що Сашка більше немає. Якби не ти з цією дитиною він би не пішов на цю війну. Але ж ні, йому потрібно було в героя пограти. Олександр все торочив мені, що забезпечує донечці майбутнє. 

– Що ти таке кажеш, Таню? Я ж не виганяла його на ту кляту війну. Навпаки відмовляла. Але добре ти мене звинувачуєш, та дитина тут не до чого. Не потрібно клясти нашу з Сашком доньку.

– Та якби не ця дитина він би був живим. Словом так, на похорон ви ще залишайтесь, а потім їдьте геть, щоб я вас більше ніколи не бачила. Будинок записаний тільки на Сашка, а це значить, що ви не маєте на нього жодного права. І зробіть так, щоб я назавжди забула, що ви колись існували.

Я була настільки шокована звинуваченнями Тетяни, що до мене навіть не одразу дійшов сенс останніх слів. Як це я не маю права? Вона що вижене нас с донькою на вулицю?