– Це треба так умудритися, 12 років провести на заробітках, і навіть воду собі в дім не провести, – каже невістка моєму синові. І говорить вона це про мене, а він мовчить.
Так почався у мене ранок першого січня. Я так засмутилася, що словами не передати. Новий рік, сімейне свято, хочеться побути з родиною, а тут таке.
Я приїхала з Італії 29-го грудня, на Різдво не встигла, але думала, що хоч Новий рік з дітьми проведу, тому і поїхала до сина.
Та й, якщо чесно, у мене навіть умов відповідних вдома нема, бо справді ні воду в хату я не провела, ні зручності не зробила. Але це зовсім не тому, що я лінива, чи гроші по вітру пустила, просто я купила синові квартиру, а для себе поки-що не вистачило.
В Італію я поїхала 12 років тому, як тільки мій син Віктор закінчив школу. Ми жили бідно, чоловік не хотів заробляти, а потім взагалі від нас пішов, і я розуміла, що варто лише на себе сподіватися.
На заробітки мене сусідка покликала, вона вже в Римі кілька років працювала, і сказала, що і мені допоможе там влаштуватися на перших порах.
“Збирай гроші для себе, навіть не думай синові їх віддавати. Спершу свою хату облаштуй, а потім будеш і про сина дбати”, – повчала мене досвідчена сусідка.
І я старалася так робити, нічого не витрачала, все складала, бо хотіла спочатку наш будинок до ладу привести.
А синові моєму це не подобалося, він бачив, як інші мами-заробітчанки своїх дітей забезпечують і квартирами, і машинами, а я нічого не даю, тому він ображався на мене.
Син одружився і пішов з невісткою жити на знімну квартиру. А зі мною у нього стосунки дуже сильно зіпсувалися, бо тепер вже невістка і свати його накручували, мовляв, як так – мама на заробітках, а син по знімних квартирах скитається.
Коли народився онук, я не витримала, приїхала додому і купила дітям двокімнатну квартиру в новобудові, сирець за 40 тисяч євро. Потім я ще в цій квартирі зробила ремонт за власні кошти і меблі купила, так що витратилася під нуль.
Та про своє рішення я не шкодувала, подумала, що це і справді для сина зараз важливіше, а я собі ще зароблю.
Житло я відразу оформила на сина, щоб він почувався повноправним господарем, і щоб невістка, нарешті, заспокоїлася.
Перший час після цього наші стосунки з сином стали теплішими, і невістка до мене ставилася значно прихильніше. Та потім вони знову забули про мене, могли навіть місяцями мені не телефонувати.
Зібрати на своє мені ніяк не вдається, бо з роботами останнім часом глобально не щастить, нічого не можу відкласти, хоч плач. То у мене роботи нема, то я захворіла і лікувалася, то ще щось. Одним словом, поки що я нічого не заробила.
Тому я і вирішила, що проведу цю відпустку у сина, оскільки в моїй хаті в селі досі ще всі зручності на вулиці, і воду теж з криниці доводиться носити, а взимку це не дуже зручно.
Та невістка цьому не зраділа, куди ходить бурчить, мовляв, це треба так умудритися – 12 років бути на заробітках і навіть воду в дім не провести.
Мені прикро, але розумію, що в якійсь мірі невістка права. Можливо, я дійсно повинна була більше думати про себе, а не про те, як допомогти їм.
Просто вона забула, в чиїй квартирі живе, і що якби не я і не мої гроші, то де б вона сама була? Можливо, теж носила б воду відрами з криниці і бігала на вулицю за зручностями.
Почала згадувати слова подруги Людмили, яка завжди говорила мені: «Ти ж спочатку себе повинна забезпечити, а потім уже допомагати дітям. Не відкладай своє життя заради них». Але я не послухала. Вважала, що синові важливіше дати житло, ніж думати про себе. І тепер я зрозуміла, що, можливо, і справді варто було б почати з себе.
– Мамо, ти куди? – каже мені син, коли побачив мене в коридорі, що я вже вбрала куртку і взуваюся.
– В село поїду, синку. Дякую за теплий прийом, – кажу, і голову відвертаю, щоб він не бачив, що я плачу.
Бо так мені прикро, що не описати. Хіба він не знає, чого в мене в хаті досі води немає? Чому ж тоді не заступився за мене перед невісткою?
Поїду в село, якось перебуду ще два тижні, а далі – знову в Італію, і тепер заробляти вже собі.
