Я ніколи подумати не могла, що колись не захочу спілкуватися з єдиною донькою. Не думала, що таке станеться на старості років.
Мені 67 років, я живу в селі. Чоловіка мого ще 5 років тому не стало, тому в хаті я живу одна. Але ще тримаю гарне господарство: корова, гуси та кури, ще й гарний город. Я звикла до важкої сільської праці, а тепер, коли живу одна і розради іншої немає у мене, як турбота за моїм господарством.
З ранку до ночі я на дворі, щонеділі ходжу на базар, так я біля людей і недобрі думки мені не надокучають. А найбільше мене радує те, що я можу допомогти своїй єдиній доньці, адже вони з чоловіком та двома дітками живуть в однокімнатній квартирі, зараз відкладають гроші, щоб купити більшу квартиру і я їм теж вирішила допомогти, тихенько гроші відкладаю для них, хоча дітям ще нічого про це не говорю.
Цього року мені донька купила путівку в санаторій, на цілих 14 днів. Я їхати не хотіла, та донька вмовила, вони з чоловіком поки взяли відпустку, тому цих два тижні з дітьми проведуть у селі.
В санаторії було добре, так гарно я не відпочивала давно, а коли повернулася – засмутилася.
В хліві нікого немає, порожньо в усіх клітках. А Калина моя, моя Калина, корівонька моя теж не стояла на своєму місці.
Поки мене не було, діти продали все господарство, провели мені в хату воду, зробили туалет.
Донька моя з зятем щось пояснювали там, що мені важко вже, адже немолода, молоко здаю за копійки, зерно зараз дороге. мені потрібно відпочивати на старості років, а не з ранку до вечора жити в селі.
Та зі своєю донькою я й досі не розмовляю. Не можу пробачити їй свою Калину.
