Цілих 15 років я вже заміжня жінка.
Я завжди дивилася на шлюб закоханими очима, але це коли була ще зовсім молодою. А коли роки збігали, то зовсім інше було в голові. Хотілося мати сім’ю, як усі, втомилася бути самотньою, але стосунки зовсім якось не складалися. Вийшла заміж я лише в 32 роки. Чоловік мій, Степан, трохи молодший за мене.
У мого Степана, чесно кажучи, зовнішність не дуже приємна, красою вінт не вирізняється. За 15 років шлюбу я так і не змогла щиро покохати свого чоловіка, його обличчя.
На той час, я була вже не молодою, розуміла, що пропозиції вийти заміж вже може й не бути, тому за Степана я виходила, в першу чергу, за його гроші і вірність. Сподіваюся, мене зрозуміють.
По-перше, я дуже добре дивилася на своє життя і розуміла, що ніколи не вилізу з того напівзлиденного стану, в якому перебувала завжди, вже так багато років. Жила я від зарплати до зарплати.
Я сама родом з маленького села, батьки все життя працювали в колгоспі, заробляли копійки, і хоч мали єдину доньку, але на життя завжди не вистачало. Ледве зводили кінці з кінцями. Коли я закінчила школу, то перебралася у місто. Відтоді пішла працювати, але без освіти заробляла я дуже мало.
А друга причина, чому я погодилася вийти заміж за Степана – це його ставлення до мене. Ніколи в житті не бачила, щоб кохали так сильно свою дружину! Навіть через стільки років я розумію, що чоловік мені не зраджував і ніколи не зрадить, він дуже любить та поважає мене.
За 15 років я так і не покохала свого чоловіка. Є симпатія до нього і величезна повага, але кохання немає. У нас є двоє діток.
Мої подруги кілька разів мені натякали, що люблячий чоловік – це добре, але не завадило б і знайти когось на стороні, для душі та життя. Мені здається, що це підло і дуже неправильно, це несправедливо по відношенню до близької людини. Такі стосунки не варті того, щоб зраджувати батька своїх дітей і, можливо, єдину людину на Землі, яка мене дуже кохає такою, якою я є.
