Я б не їхала на заробітки, якби не складна ситуація, яка мене спіткала. Чоловік після 12 років шлюбу пішов до іншої, навіть переїхав з нашого селища, аліменти не платив. Нашій спільній доньці тоді було 11 років.
Я залишилася сама: з дитиною на руках і без роботи. Довго не думаючи, я зібралася і поїхала на заробітки в Італію. Було це 12 років тому.
Допомогти мені було нікому, батьків своїх я не знаю, я сирота. Мене виховувала бабуся, Ганна Іванівна. Ми з донькою Надійкою після розлучення жили у неї в старенькій, але охайній хатині на краю селища. Коли чоловік зібрав речі й просто викреслив нас зі свого життя, у мене всередині все замерзло. Не було часу плакати чи жаліти себе — треба було думати, чим завтра годувати дитину.
Я на деякий час влаштувалася на роботу поштаркою. Робота ніби й не важка фізично, але крутитися доводилося цілий день. Зарплата була зовсім крихітною, такою, що ледве вистачало на найпростіші ліки для бабусі та шкільні зошити для Надійки. Добре, що хоч у бабусі був город. Свої продукти нас тоді дуже виручали: картопля, капуста, закрутки на зиму.
Пам’ятаю той сірий, пронизливий осінній день. Я розносила пошту, ноги в старих чоботях уже добряче змерзли, а в сумці залишалася ще добра пачка газет. Аж раптом біля сільмагу зупинилася машина, і звідти вийшла жінка. Я навіть не відразу її впізнала.
Це була Люба, моя однокласниця. Ми не бачилися років з десять. Вона була в красивій дорогій шубі, такої в нашому селі ще не було ні в кого. Вигляд у неї був просто чудовий, жінка в прямому розумінні слова сяяла.
— Мар’яно! Це ти? — дзвінко гукнула вона, підходячи ближче.
— Любо? Ой, боже, справді ти! — я зніяковіла, ховаючи свої змерзлі червоні руки в кишені старої куртки. — Який ти маєш вигляд… Сеньйора, не інакше!
— Та яка там сеньйора, — засміялася Люба, але в її очах була впевненість людини, яка твердо стоїть на ногах. — Я з Італії на два тижні приїхала, родичів провідати.
Ми зайшли на ганок сільмагу, щоб сховатися від вітру, і Люба розповіла мені свою історію. Виявилося, вона вже три роки живе в Римі.
— Працюю в одній родині, — ділилася вона. — Робота непроста, звичайно. Мову треба було вчити, характер господарів терпіти. Але платять добре, Мар’яно. Можна щось і заробити, і відкласти, і жити набагато краще. Я ось мамі ремонт зробила, сину навчання в місті оплачую. А тут що ловити?
Я послухала її і вирішила теж їхати, бо відчула, що це мій єдиний шанс вирватися зі злиднів і дати доньці майбутнє.
Увечері, коли Надійка заснула, ми сіли з бабусею на кухні біля теплої печі. Я довго не наважувалася почати розмову, перебирала пальцями край скатертини.
— Бабусю, я з Любою сьогодні говорила… — тихо почала я. — Вона в Італії працює. Кличе мене з собою. Каже, допоможе на перших порах.
Бабуся подивилася на мене своїми мудрими, трохи вицвілими від віку очима, поклала свою суху, порепану від землі долоню на мою руку й усміхнулася.
— Їдь, дитинко, — спокійно сказала вона. — Тобі тридцять три роки, все життя попереду. Не можна тут вік коротати за копійки.
— А як же ви? — у мене перехопило подих. — Надійці ж одинадцять. А вам уже сімдесят три… Як ви самі з нею і з господарством?
— Мені сімдесят три, а не сто, — підбадьорила вона мене. — Руки-ноги слухаються, сили ще є. Пригляну за малою, не переживай. Головне — влаштуйся там, а ми тут дамо собі раду.
Хоч я і дуже хвилювалася, ночами не спала від страху перед невідомістю, але рішення було прийнято. Через місяць я тримала в руках квиток на автобус до Риму. Люба мене зустріла на вокзалі, як і обіцяла, і навіть допомогла мені знайти першу роботу — доглядати за літнім італійським подружжям.
Перші роки в Італії минули як у тумані. Чужа країна, незрозуміла мова, яка спочатку здавалася просто суцільним потоком звуків, і постійна, виснажлива туга за домом. Додому я приїжджала рідко — спочатку не було документів, потім кожен приїзд коштував великих грошей, які краще було віддати родині. Але гроші я висилала регулярно, щомісяця, до копієчки.
Треба сказати, що моя бабуся добре справлялася. Щоразу, коли я дзвонила їй зі стаціонарного телефона з італійського автомата, вона відповідала бадьорим голосом:
— Алло, Мар’янко! У нас усе добре. Надійка четвірку з математики принесла, каже, виправить. Картоплю ми вже викопали, сусід допоміг підвезти. Ти там як? Себе бережи, головне — їж вчасно.
Вона і господарство вела, і дитину виховувала, і це в її віці! Надійка росла слухняною, вчилася добре, завжди допомагала прабабусі.
Потім, років через п’ять, мені нарешті вдалося зробити документи. Стало легше. Тепер я вже приїжджала частіше, раз на рік чи два. Кожен приїзд був святом: я везла повні валізи подарунків, італійських солодощів та кави. Донька росла на очах. Ось вона вже закінчила школу з відзнакою, вступила до університету в обласному центрі на бюджет. Гроші, які я передавала, йшли на її проживання, одяг, книги.
А в минулому році Надійка вийшла заміж. Її обранцем став хороший хлопець, вихований, працьовитий. Я на весілля приїхала з особливим подарунком. За всі ці роки важкої праці мені вдалося відкласти солідну суму, і я купила їм двокімнатну квартиру в місті.
— Мамо, ну навіщо так багато? Це ж такі гроші! — плакала Надійка від радості, тримаючи в руках ключі.
— Молоді мають жити окремо, доню, — обійняла я її. — Будуйте своє гніздечко, а я знатиму, що ти маєш свій куток.
Після весілля я знову повернулася в Рим. Робота в мене зараз була в самому центрі міста, в розкішній квартирі з високими стелями. Я доглядаю 90-річну італійку, синьйору Франческу. Робота в мене нелегка, у синьйори характер ще той. За довгі роки життя на самоті вона стала вередливою, підозрілою і скупою до неймовірності.
Найбільше мене дивує, коли вона перераховує фрукти в кошику на кухні. Щоранку починається з одного й того ж ритуалу. Вона шкандибає з паличкою до столу, надіває окуляри і перебирає яблука чи апельсини.
— Мар’яно, — кличе вона своїм скрипучим голосом. — Учора тут було п’ять яблук «Гренні Сміт». Чому зараз чотири?
— Синьйоро, ви ж самі з’їли одне ввечері, після вечері, — терпляче відповідаю я італійською.
— Справді? — вона примружує очі, уважно дивлячись на мене. — Дивись мені. Фрукти зараз дорогі. Треба все рахувати.
Їй здається, що я, бува, не з’їла зайвого яблука. Спочатку мене це ображало до сліз. Я доросла жінка, заробляю власною працею, купую доньці нерухомість, а тут мене контролюють через копійчаний фрукт! Потім я звикла, зрозуміла, що це така стареча особливість, але неприємний осад усе одно залишався щодня.
За 12 років я багато чого бачила на чужині. В мене ніколи не було легкої роботи. Були й безсонні ночі біля лежачих хворих, і важкі прибирання триповерхових вілл, де спина під вечір не розгиналася, і господарі, які дивилися на заробітчанок як на людей другого сорту. Але зате я щось трохи заробила. І квартиру дочці купила, і собі щось наскладала на майбутнє — тепер планую будинок будувати на нашій ділянці в селищі, поруч із бабусиною хатою.
Цього року я приїхала додому у відпустку. Планувала побути тижнів зо три, відпочити, надихатися рідним повітрям і потім знову повертатися на роботу до своєї синьйори Франчески в Рим, адже контракт ще діяв.
Автобус висадив мене на повороті до нашого селища рано-вранці. Я йшла знайомою дорогою, вдихаючи запах вологої трави та диму з пічних труб. Серце співало. Ось і наша хвіртка.
Я тихенько зайшла в двір і глянула на свою 85-річну бабусю. Вона стояла біля курника в синій хустинці й сипала курям зерно. Побачивши мене, вона впустила миску, перехрестилася й кинулася назустріч, наскільки дозволяли старенькі ноги.
— Мар’янко! Рідна моя, приїхала! — плакала вона, притискаючи мене до себе. І від неї пахло так само, як у моєму дитинстві — хлібом, молоком і сушеною м’ятою.
Ці кілька днів удома відкрили мені очі на речі, яких я раніше не помічала через постійну біганину. Я диву даюся, дивлячись на неї. Жінці 85 років! А вона сама досі порається по господарству, має чималий город, де кожна грядка виполота рівненько, як за лінійкою. Тримає курей, сама готує обіди, сама прибирає в хаті, сама в магазин на інший кінець селища ходить, спираючись на ціпочок.
Донька моя, звісно, їй допомагає теж. Надійка з чоловіком приїздять на вихідні, привозять продукти, роблять важку роботу в саду чи на городі. Але з усіма основними, щоденними справами бабуся справляється сама. Вона не може сидіти склавши руки.
Одного дня я вирішила зварити борщ і почала чистити буряк. Бабуся сіла поруч на стільчику.
— Бабусю, — сказала я, розглядаючи її зморщені, але такі рідні руки. — Ви б відпочивали більше. Навіщо вам той город? Ми ж тепер гроші маємо, все купити можемо. Навіщо ці кури, ця важка праця щодня?
Вона тихо посміхнулася, поправила хустинку й лагідно відповіла:
— Е ні, доню. Поки людина рухається — вона живе. Земля — вона силу дає. Мені приємно вийти зранку, подивитися, як усе росте. А кури — то ж домашнє яйце, Надійці в місто передаю, їм корисно. Ти за мене не переживай, мені в радість.
І тут до мене дійшло. За всі ці 12 років, поки я була далеко, жодних скарг і повчань я від неї ніколи не чула. Вона ні разу не поскаржилася, що в неї болить спина, що їй важко одній з підлітком, що вона втомилася. Жодного разу не дорікнула мені, що я залишила її на старості літ років з купою турбот. Якщо щось і каже, то лише у формі поради — м’яко, ненав’язливо, з глибокою любов’ю.
Увечері я лежала на своєму старому ліжку і згадувала Рим. Згадала свою італійську синьйору Франческу, яка має величезну пенсію, купу нерухомості, найкращі ліки, служанку в моїй особі, але при цьому цілими днями тільки те й робить, що бурчить, висловлює невдоволення і рахує яблука, щоб ніхто не дай боже не взяв зайвого. Вона живе в багатстві, але її душа бідна й суха.
І я подумала: яка ж у мене золота бабуся! Вона виростила мене, сироту, виростила мою доньку, зберегла наш дім, жодного разу не втратила людської гідності та доброти, ділячись останнім.
Сьогодні вранці я вийшла на веранду. Сонце тільки-но піднімалося над садом, на траві блищала роса. Бабуся вже ходила між грядками, підв’язуючи помідори.
І знаєте, я передумала повертатися. Раптом, в одну мить, усе моє минуле життя в Італії здалося мені чимось далеким і непотрібним. Я чітко вирішила залишитися вдома.
Я підійшла до бабусі, забрала в неї з рук мотузку й обійняла її за худенькі плечі.
— Бабусю, я нікуди більше не поїду, — тихо, але твердо сказала я.
Вона здивовано подивилася на мене:
— Як то не поїдеш, Мар’янко? А як же робота? Синьйора твоя? Ти ж казала, контракт ще на рік…
— Нехай собі шукають іншу, — посміхнулася я, і вперше за багато років відчула, як з моїх плечей упав важкий тягар. — Я на чужині доглядаю чужих мені людей, рахую з ними ті яблука, в той час, як моя рідна, найдорожча людина тут сама і потребує моєї підтримки. Грошей я вже заробила достатньо. Надійка влаштована. Тепер я буду з вами.
В очах бабусі з’явилися сльози — цього разу це були сльози глибокого щастя. Вона нічого не сказала, лише міцно стиснула мою руку.
Нікуди я більше не поїжу, залишуся з нею. Буду куховарити, допомагати по господарству, ходити разом до церкви по неділях. А навесні, як тільки зійде сніг і прогріється земля, я почну будувати наш новий великий будинок прямо тут, на батьківській землі. Будинок, де буде місце для всіх нас: для мене, для моєї золотої бабусі, для доньки з зятем і для майбутніх онуків.
Багато моїх знайомих, дізнавшись про це рішення, крутять пальцем біля скроні. Кажуть: «Ти що, здуріла? Кинути Рим, євро, хороше місце заради села?»
А як вважаєте ви? Чи правильно я вчинила, обравши родину замість заробітків, чи все ж варто було повернутися і доробити контракт до кінця? Поділіться своєю думкою в коментарях.
Фото ілюстративне.
