Того вечора все було як завжди. Галина домивала посуд після вечері, наспівуючи собі під ніс старенький шлягер. Андрій, її чоловік, дрімав у кріслі перед телевізором – звична картина після трудового дня. На кухонному годиннику був початок дев’ятої.
Затишна, домашня тиша, яку порушувало тільки мірне цокання годинника та приглушене бурмотіння телевізора з вітальні.
Двадцять три роки разом – і кожен вечір схожий на попередній. Галина любила цю розміреність, цей ритм їхнього спільного життя.
Раптом тишу розірвала трель телефонного сповіщення.
– Андрію, у тебе телефон дзвонить! – звично крикнула Галина, витираючи руки рушником.
Мовчання.
– Андрій?
Тільки зараз вона помітила, що чоловік справді міцно заснув у кріслі. Його телефон лежав на журнальному столику, екран ще світився від повідомлення, що надійшло.
“Віднесу йому, а то раптом щось важливе”, – подумала Галина, прямуючи до вітальні.
Вона взяла телефон, і в цей момент. Її обличчя стало білішим за крейду.
На екрані світилося повідомлення з фотографією: гарна жінка років сорока посміхалася в камеру. Підпис свідчив: “Дякую за вчорашню вечерю. Було чудово!”
Галина відчула, як земля йде з-під ніг. У скронях застукало, а до горла підкотив клубок. Вона механічно, немов робот, поклала телефон назад на столик і ватяними ногами вийшла з кімнати.
Кухонний годинник тепер звучав якось знущально голосно. Галина впала на табуретку – ноги зовсім не тримали. У голові була якась каша.
Пам’ять послужливо підкидала деталі останніх місяців: Андрій став затримуватися на роботі частіше, ніж зазвичай. З’явилися якісь термінові зустрічі у вихідні. Та й удома він немов віддалився, все більше мовчав, втупившись у телефон.
– Господи, як же я раніше не помічала? – прошепотіла Галина, відчуваючи, як зрадницькі сльози підступають до очей.
Вечір перетворився на нескінченність. Галина механічно готувала сніданок на завтра, складала випрану білизну, перевіряла пошту – все, що завгодно, аби зайняти руки й не думати. Але думки зрадницьки поверталися до побаченого повідомлення.
Коли Андрій нарешті прокинувся і, потягуючись, пройшов на кухню, Галина ледве стрималася, щоб не почати істерику просто тут і зараз.
– Щось ти бліда, – зауважив чоловік, наливаючи собі води. – Не захворіла?
– Ні, – відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. – Просто втомилася.
Перша брехня за двадцять три роки спільного життя. Раніше вони завжди говорили одне одному правду. Навіть найнеприємнішу.
Ніч Галина провела без сну. Уранці не витримала і зателефонувала своїй давній подрузі Наталі:
– Слухай, ти ж удома зараз? Давай зустрінемося в тій кав’ярні, пам’ятаєш, де ми минулого разу сиділи?
Наталя, вловивши в голосі подруги тривожні нотки, погодилася не роздумуючи.
Галина, бліда і змарніла, відразу виклала подрузі все як на духу.
– І ось тепер не знаю, що робити, – закінчила вона свою розповідь, нервово розмішуючи цукор у капучино, що давно охололо.
Наталя задумливо постукувала пальцями по столу.
– Галю, а ти впевнена, що відразу думаєш про найгірше? Може, все не так страшно?
– “Дякую за вчорашню вечерю!” – Галина зі злістю жбурнула серветку на стіл. – Як ще накажеш це розуміти?! – вона осіклася, помітивши, як парочка за сусіднім столиком втупилася на неї.
– Тихо-тихо, ти чого розійшлася? – Наталя присунулася ближче і легенько потиснула її руку. – Ти ж сама знаєш свого Андрія. За всі ці роки – хоч раз, хоч півразика він давав тобі привід сумніватися?
– Ні, але зараз-то.
– Ось саме – зараз. Що змінилося? Може, є якесь пояснення?
Галина замовкла, обдумуючи слова подруги. Але ж справді, за всі ці роки Андрій жодного разу не дав приводу засумніватися в собі. Завжди був уважним, турботливим. Так, останнім часом став більш замкнутим.
– Знаєш що, – перервала її роздуми Наталя, – перш ніж робити висновки, поспостерігай. Подивися уважно, що відбувається. І головне – не рубай із плеча.
Галина кивнула. У словах подруги був резон.
Наступні два тижні перетворилися для неї на справжні тортури. Вона намагалася поводитися як зазвичай, але всередині все кипіло від підозр і образи. Галина почала помічати деталі, які раніше просто ігнорувала.
Андрій дійсно став частіше затримуватися на роботі. Щочетверга у нього з’явилися якісь регулярні зустрічі, з яких він повертався задумливий і трохи стривожений. Кілька разів вона помічала, як він квапливо ховає телефон, коли вона входить до кімнати.
Однієї з субот Галина не витримала і поїхала за ним. Андрій сів у машину близько п’ятої вечора, сказавши, що їде на важливу зустріч. Галина викликала таксі і попросила слідувати за сріблястою Тойотою чоловіка.
Машина Андрія виїхала за місто і зупинилася біля старого двоповерхового будинку. Галина, сховавшись за рогом сусідньої будівлі, бачила, як чоловік увійшов усередину. За годину у вікнах загорілося світло, і вона помітила силуети: Андрій і якась жінка.
Серце стиснулося. Значить, правда. Усі ці роки були брехнею?
Додому вона повернулася раніше за чоловіка. Сіла на кухні, увімкнувши тільки маленьку лампу над столом, і стала чекати. Коли в замку повернувся ключ, Галина відчула, як до горла підступає клубок.Андрій увійшов на кухню, насвистуючи якусь мелодію. Побачивши дружину, завмер на порозі.
– Галю? Чому не спиш?
– Де ти був? – її голос звучав незвично хрипло.
– На зустрічі, я ж казав.
– З ким ти був на цій зустрічі?! – вона майже кричала.
Андрій опустився на стілець навпроти. Його обличчям пробігла тінь.
– Ти стежила за мною?
– Так, стежила! Тому що ти брешеш мені! Хто вона? Та жінка з фотографії, яка дякувала тобі за “чудовий вечір”?!
Повисла важка пауза. Андрій закрив обличчя руками.
– Я не хотів, щоб ти дізналася, – почав він тихо.
– Про що?!
– Це Марина, – перебив він її. – Дружина Сергія.
Галина замовкла на півслові. Сергій був найкращим другом Андрія з університетських часів. Його не стало півроку тому – серцевий напад.
– Що?
– Після втрати Сергія вона залишилася одна із сином. Я відчував себе зобов’язаним допомогти. Сергій завжди говорив: “Якщо зі мною щось трапиться, доглянь за ними”. Я організував їм благодійні вечері, допомагав із документами на спадщину.
Галина дивилася на чоловіка широко розкритими очима.
– Чому ти не сказав мені?
– Не хотів хвилювати. У тебе й так було стільки переживань останнім часом: мама хворіла, на роботі проблеми. – Андрій зітхнув. – Я думав упоратися сам.
Але історія на цьому не закінчилася.
Вранці в суботу пролунав дзвінок у двері. Гучний, вимогливий.
Андрій пішов відчиняти. Галина почула жіночий голос, потім дитячий плач. За хвилину в кухню увійшла та сама жінка з фотографії, тримаючи за руку хлопчика років семи.
– Час вам дізнатися правду! – жінка була явно схвильована. – Я більше не можу мовчати. Андрій – батько мого сина!
Галина відчула, як кімната попливла перед очима.
– Що за маячня?! – голос Андрія лунав десь далеко. – Марино, ти з глузду з’їхала?
– Сім років тому, пам’ятаєш те відрядження? – жінка говорила плутано, розмазуючи сльози по щоках. – Коли Сергій поїхав на місяць.
– Стоп! – Андрій підняв руку. – Я не був ніколи з тобою! Не кажи дурниць.
– Ні, ти був!
– Досить! – Андрій стукнув долонею по столу так, що чашки підстрибнули. – Навіть слухати це не хочу. Завтра ж ідемо робити тест, і крапка.
Хлопчик злякано притулився до матері. Марина здригнулася, але вперто стиснула губи.
Наступні два тижні тягнулися нескінченно довго. Галина пам’ятала їх як у тумані: безсонні ночі, дзвінки в лабораторії, нервове очікування результатів. Вони перестрахувалися і зробили тест у двох місцях – настільки важливо було розібратися в усьому напевно.
Коли прийшли результати, Марина розридалася просто в коридорі медцентру. Тест показав те, у чому Андрій був упевнений із самого початку – він не мав жодного відношення до дитини.
Потім уже, коли пристрасті вляглися, з’ясувалося, що відбувалося насправді.
Після відходу Сергія Марина зовсім загубилася.
У своєму горі вона чіплялася за будь-яку соломинку. А тут Андрій – такий схожий на чоловіка, такий турботливий, уважний. У її змученій свідомості поступово склалася ціла історія, в яку вона сама повірила.Спеціально для сайту Stories
Андрій більше не приїжджав до них. Тільки відправив номер хорошого психотерапевта – Марині явно була потрібна допомога фахівця.
Того вечора вони з Галиною знову сиділи на кухні.
– Вибач мені. Що я могла подумати, що я взагалі могла в тобі засумніватися.
– І ти мені вибач. Треба було відразу все розповісти.
Вони помовчали, дивлячись один на одного через стіл.
– Знаєш, – задумливо промовив Андрій, – може, воно й на краще, що все так вийшло. Тепер я розумію: не можна носити такі секрети в собі. Навіть якщо хочеш уберегти близьких від хвилювань.
Галина кивнула, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами – тепер уже від полегшення і любові.
