Антоніна Петрівна снідала на кухні у своєї доньки. Робила вона це з великим задоволенням. Нікуди не поспішала і з апетитом смакувала їжу.

Прокинувшись сьогодні рівно о дев’ятій, коли вся сім’я доньки вже покинула квартиру, роз’їхалася – хто на роботу, хто на навчання, Антоніна Петрівна не поспішаючи піднялася.

Вона вмилася і почистила зуби. Потім нанесла на себе кілька видів омолоджувальних кремів. На кожну частину обличчя – свій. І обов’язково на руки. Тільки так. Необхідно стежити за собою, в її віці це просто життєво необхідно…

Потім, із задоволенням глянувши на себе в дзеркало, жінка, за звичкою, яка вже склалася, одягла на себе банний халат зятя. Чомусь він їй дуже подобався. Не могла вона втриматися, щоб зранку не вдягнутися в нього і не похизуватися в ньому по квартирі.

Халат був неймовірно м’яким і тонким одночасно. І забарвлення кольору морської хвилі теж вельми імпонувало жінці.

Антоніна Петрівна пройшла на кухню, де ввімкнула телевізор. З хвилини на хвилину мав розпочатися її улюблений серіал. Жінка не пропускала жодної серії. І саме сьогодні мала відбутися розв’язка сімейного конфлікту головних героїв.

Вона поставила чайник, щоб заварити свіженького зеленого чайку з жасмином, і попрямувала до холодильника.

Дочка Міла, у якої зараз жила Антоніна Петрівна, ніколи не скупилася на купівлю дорогих, якісних продуктів. Вона справедливо вважала, і мати її в цьому всебічно підтримувала, що сім’я повинна харчуватися правильно і смачно. І що економити на продуктах у жодному разі не можна. Що це остання справа. Тим паче, що заробляли вони з чоловіком Ігорем дуже навіть непогано.

Антоніна Петрівна звичними рухами дістала з холодильника вершкове масло, баночку червоної ікри, дорогий твердий сир на кшталт пармезану, не відмовилася вона сьогодні і від балика.

Подумавши трохи, додала до всього банку зернистого сиру і жирну сільську сметану, яку дочка періодично купувала у своєї колеги по роботі. Білок і правильні жири – ось, що було необхідно і могло підтримати старіючий організм жінки.

Розклавши всю цю пишність на столі, вона налила собі ароматного чаю. І приступила до трапези.

– Так більше не може тривати! У мене немає сил терпіти це. Ти маєш забратися звідси, з мого дому! І якомога швидше! – надривно закричав головний герой мелодрами, яку так обожнювала дивитися вранці Антоніна Петрівна.

– Так її, так! Давно вже час було вигнати цю змію! – доїдаючи бутерброд із червоною ікрою, проговорила вона. – Ця безсоромна вже практично на очах у тебе, не соромлячись, проробляє свої справи, а ти нічого не бачиш, Альфред!

– Антоніно Петрівно? А з ким ви тут так гаряче спілкуєтеся? І хто кому зраджує? – на порозі кухні з’явився зять Ігор, який давно мав перебувати на роботі, у своєму офісі.

– Га? Я… Я кіно дивлюся, Ігорю. Серіал іде мій улюблений. Сюжет дуже захопливий, ось я і відреагувала так бурхливо. А ти чому не на роботі? Щось сталося? – злегка розгубилася теща.

Сказавши це, вона почервоніла, згадавши, що сидить зараз у халаті Ігоря.

Зять тим часом дивно мовчав, уважно роздивляючись Антоніну Петрівну. З його обличчя жінка зрозуміла, що той вельми здивований, але поки що ніяк не реагує, що злегка лякало. Потім Ігор перевів погляд на багато накритий стіл, який організувала собі для сніданку теща.

– Ну що, Антоніно Петрівно, добре влаштувалися, як я погляну. Делікатеси, махровий італійський халат, улюблений серіал із доставкою до столу. Час порахувати, скільки ви нам винні за проживання в нашій квартирі, – заявив зять, дивлячись на тещу впритул.

– Про що ти, Ігорю, я не розумію? Якщо ти засмутився через свій халатик, то я його зараз же зніму і виперу. І ніколи більше навіть не гляну на нього, – заїкаючись, промовила Антоніна Петрівна.

На столі остигав без толку налитий жасминовий чай і скисав сир, густо приправлений сільською сметанкою і малиновим вареннячком.

– Та ні, навіщо ж. Тим паче, що він вам так личить, Антоніно Петрівно. Я про інше. Ви у нас скільки вже живете, нагадайте мені?

– Е… Два тижні, по-моєму. Ні, три. Три, точно, – проговорила засмучена теща.

На екрані в цей час щосили розгорталася подія, яку вона зараз пропускала через несподівану появу зятя. Їй було прикро, що й поснідати сьогодні не вийшло так, як планувала.

– Отже, ви в нас живете три тижні. А коли збираєтеся з’їжджати, щоб я і ці дні теж заклав у розрахунок? – уточнив Ігор.

– У який розрахунок? – раптом зблідла теща. – Ти що це – серйозно?

– Звичайно, серйозно! Ви приїхали до нас три тижні тому, сказавши, що всього на тиждень. Так?

– Так. Але ж там ремонт. Я планувала, що вони впораються за кілька днів. Хто ж винен, що бригадир захворів, і моя квартира досі не відремонтована? – спробувала виправдатися Антоніна Петрівна.

Їй раптом стало нестерпно спекотно в халаті зятя. Захотілося його якнайшвидше зняти, але Ігор стояв і дивився на неї суворим поглядом, не даючи піднятися і піти.

– Хто винен, ви кажете? Ну вже точно не ми з дружиною, адже так? – продовжував невесело зять. – І чому ми повинні терпіти вашу присутність довше зазначеного вами ж терміну, причому такого, що перевищує в кілька разів обумовлений із нами.

– Ти так складно говориш, Ігорю, а я хвилююся. Напевно, уже тиск підскочив. Ти хочеш сказати, що мені час забиратися геть? – здогадалася Антоніна Петрівна. – Я що, вам уже так набридла? А може, я об’їла вас?

Вона зробила скривджене обличчя, сподіваючись пройняти зятя, натиснути на жалість.

– Я хочу порахувати, скільки ви нам винні за три тижні проживання у нас. Плюс ті дні, що ви ще проживете. Дивіться, – Ігор при цьому показав на стіл. – Червона ікра, балик, сир,молочні продукти на сніданок. На обід і вечерю – завжди свіжоприготована курка або риба, або телятина з ринку, дорогі в цю пору року овочі, найстигліші екзотичні й не дуже фрукти – і це я перерахував тільки ваше харчування.

Антоніна Петрівна лише ахнула, слухаючи зятя. Їй стало погано.

– Підемо далі. Ви спите в окремій кімнаті, що будемо вважати за номер-люкс. Щодня ви користуєтеся свіжими рушниками, халатом, чомусь моїм, нашою імпортною сатиновою постільною білизною, – речами, які ваша донька Міла пере щотижня далеко не дешевими засобами.

Сміливо і без докорів сумління ви користуєтеся шампунем, кондиціонером і дорогими кремами моєї дружини, які вона замовляє для себе за чималі гроші.

Я навіть не зможу вам назвати точну цифру, яку ви нам заборгували за своє проживання в нас, – настільки вона вийде нескромною і лякаючою, Антоніно Петрівно, – безжально продовжував Ігор.

– Ти що ж, хочеш сказати, що я не можу безоплатно пожити в домі у своєї доньки? Не можу просто так погостювати? Та ти при своєму розумі – тещі такі речі говорити! – раптом ожила і стала оборонятися Антоніна Петрівна.

– Я що, в готелі живу, щоб гроші вам за кожну дрібницю платити? Чи ви настільки збідніли, що вирішили за рахунок матері збагатитися? Як ти тільки до цього додумався, Ігорю? І хто тебе такого навчив?

– Ви, Антоніно Петрівно! Ви й навчили! Забули? Ну як же так? А я ось добре пам’ятаю той життєвий урок, який ви піднесли мені багато років тому, – відповів зять.

– Я? – розгубилася теща. – Та ти що ж наклеп на мене зводиш? Коли це я тебе такого вчила, відповідай мені, Ігорю?

– Давно. А якщо бути точнішим, то через рік після нашого з Мілою весілля. Коли ми вирішили купити в іпотеку ось цю саму квартиру. І всі свої заощадження вклали в купівлю. І не змогли вже більше орендувати житло. Пам’ятаєте?

– Ну, звісно, я пам’ятаю, Ігорю. Я ж не в маразмі ще. До чого ти це все зараз мені говориш?

– А до того, що ми кілька місяців, поки тут тривав ремонт, жили у вас. Це, сподіваюся, теж пам’ятаєте?

– Так, пам’ятаю, – уже не так упевнено сказала Антоніна Петрівна.

– І як ви щотижня мені пред’являли рахунок за наше проживання у вас. Точніше, за моє. Ви скрупульозно записували у свій блокнотик абсолютно все. І хоч ми давали вам гроші і на комуналку, і на продукти, ви вперто переконували мене в тому, що грошей ми вам дали мало.

Відкривали свій блокнот і перераховували мені, скільки разів за тиждень я сходив у ванну, скільки пакетів молока я випив, як часто вмикав ваш телевізор і заряджав свій мобільник через вашу розетку. У вашому дивовижному блокноті було записано абсолютно все. Згадали?

Антоніна Петрівна сиділа на стільці, немов на ешафоті, і готова була провалитися крізь землю.

– Я тоді не скандалив із вами і не поставив вас на місце тільки тому, що був дуже молодий і любив вашу доньку. Я знав одне – скоро ми поїдемо від вас і житимемо у своїй власній квартирі.

– Ти докоряєш мені в моїй хазяйновитості? У дбайливості? У тому, що я завжди вміла рахувати гроші, кожну копійку берегла. І тільки лише тому одна витягнула двох дітей, у люди вивела, дала їм освіту. І вам, до речі, теж нерідко допомагала матеріально! – пафосно вимовила осоромлена теща.

– Та киньте ви! Це все слова. Ви мене тоді принижували так, що просто страшно згадувати. Що вами рухало, Антоніно Петрівно? Так мене ненавиділи чи перевіряли на міцність молодого зятя? І чому зараз ви з великим задоволенням живете в нашій квартирі й користуєтеся всім тим, що заробив я особисто.

І вам жодного разу на думку не спало згадати той період мого життя, коли я вам за кожен свій похід у ваш туалет платив гроші.

– Ти жорстокий, Ігорю. Не можна так із людьми!

Пурпурова теща мріяла зараз тільки про одне – щоб зять пішов. Вона просто зварилася вже в його халаті. Серце стрибало в грудях як м’яч. Темні кола пливли перед очима.

– У мене були хороші вчителі, Антоніно Петрівно. І до речі я повернувся додому, бо забув свій ноутбук. І ніколи б цього всього вам не сказав, якби не випадковість. Хоча мені давно вже хотілося нагадати вам про той веселий період нашого життя.

Але те, що я зараз побачив, мене просто розлютило, і я не стримався, вже вибачте.

Ігор забрав ноутбук і пішов на роботу. А Антоніна Петрівна нарешті стягнула із себе ненависний халат і жбурнула його у ванну кімнату. А потім кинулася в кімнату і стала збирати валізу. Вона зателефонувала подрузі й попередила, що тиждень поживе в неї.

– Якщо вони мені за тиждень не закінчать ремонт, я на них знайду управу, повір мені! – пообіцяла вона приятельці.

Повернувшись увечері додому, Ігор і Міла не виявили там Антоніни Петрівни. Лежала лише записка на столі:

“Дякуб вам за хліб і за сіль, дорогі діти!”

– Дивно, що це з мамою? Начебто, не збиралася ще їхати, – здивувалася Міла.

– Може, совість прокинулася. Або ремонт уже до кінця йде, – припустив Ігор. – Як би там не було, а погостювала вона в нас достатньо. Ображатися їй на нас нема за що.