Щоосені я міняю фіранки — беру приклад із природи. Тільки вона, на відміну від мене, обходиться без драбин, коли перевдягає дерева в новий одяг.
Знімаю білий тюль, закидаю його в машинку, а на вікна вішу зелений оксамит, який мені дістався від бабусі.
Тканина така важка, що для неї, здається, потрібні м’язи бодибілдера. А в мене їх не було, тож тягнула це завдання лише на характері й упертості.
І ось я стою на драбині майже під стелею. На плечі тисне зелена матерія, в кулаці затиснуті гачки, за які треба чіпляти петельки полотна.
Мій чоловік Олег лишив мене висіти на драбині під гучне радіо, а сам вийшов на балкон. Він у мене курить.
Між піснями раптом почалася тиха реклама — мабуть, звукорежисер не встиг вчасно переключити, — і крізь відчинену кватирку долинув чоловічий голос:
– Ти де зупинився? Не біля нашого будинку, Ларисо, від’їдь далі. Я зараз, тільки щоки почухаю.
Я спершу навіть не второпала, про що йдеться. Олег, ніби вловивши моє німе питання, продовжив:
– Та нічого вона не чує. Вона там зі шторами бореться, у неї радіо реве. Ну Ларисо, ну не ображайся. У неділю ввечері я маю бути вдома. Зате субота вся твоя.
У мене затремтіли руки. Я ніяк не могла влучити гачком у зелену петельку. Хотілося розплакатися, уткнувшись лицем у м’який оксамит, але я стрималася.
***
Був час, коли Олег гордо показував мене людям. Квартира бабусі перейшла до мене ще до нашого весілля, і маленьку кімнату я віддала під майстерню.
Верстат біля вікна, прес, на плитці каструлька з клеєм. Клей не можна було охолоджувати, інакше він збивався в грудки, як невдалий кисіль.
Спочатку чоловік тягнув у майстерню кожного гостя.
– Дивіться, яку майстриню я собі відхопив. Палітурниця! Таких у місті по пальцях однієї руки перерахувати можна. У нас вдома своя друкарня.
Якось мені випало замовлення, про яке палітурники мріють хіба що в найсолодших снах. Старенький колекціонер привіз дореволюційний словник завтовшки з півтори цеглини.
Палітурки майже не було, зошити розсипалися і трималися кожен сам по собі. Я тиждень просиділа ночами, перешивала блок, ставила марлю, і до п’ятниці словник лежав у мене під пресом.
А в п’ятницю в Олега були гості — чоловіки з роботи. Вони гучно дивилися футбол, кричали на суддю, як і належить нормальним уболівальникам.
Під час перерви чоловік повів колег у мою майстерню, поблажливо обійняв мене за плечі й широким жестом показав на верстат.
– Ось тут Христина лагодить будь-який мотлох. Люди старі книжки викидають, а вона їх рятує за спасибі. Ну, жінкам же теж треба чимось займатися.
Чоловіки зареготали. Його бригадир поставив на мій прес пляшку пінного — мокру, крижану. З денця одразу натекла калюжка й поповзла до краю аркуша.
Я зняла пляшку двома пальцями й поставила її назад до нього. Калюжу швидко витерла рукавом, а прес прикрила долонями, ніби квочка курчат.
Висловилася я вже у другому таймі, коли принесла шанувальникам футболу тарілку пиріжків.
– Ти правильно сказав, Олеже, що я працюю за подяку, — почала я, ставлячи тарілку йому на коліна. — Тільки на це «дякую» ми тобі шиповані колеса купили.
– А за раритетний словник, який твій бригадир зараз ледь не залив пінним, мені мають дати на акумулятор. І на автомийку ще стане, якщо не розкошувати.
Бригадир аж подавився пиріжком. Чоловіки так напружено втупилися в екран, ніби там відбувалося щось доленосне, а не просто м’яч повзав по газону. Олег нервово захихотів і сказав гостям, що одружився з гострою на язик.
Ще один його жарт я почула вже біля порога. Коли бригадир ішов, то поцікавився:
– А ти, Олеже, все ще в мами числишся?
– А куди подітися… Раптом Христина розсердиться й вижене, а в мами розкладачка завжди є.
Тут усі засміялися, навіть я. Зареєстрований Олег справді був у свекрухи, де, окрім неї, у двокімнатній квартирі жили його сестра з чоловіком та двома хлопчиками.
На мою пропозицію переоформити реєстрацію Олег відповідав, що мама засмутиться. Для себе я вирішила, що він просто лінується ходити по інстанціях.
***
З вікна наш двір видно, як зморшки на долоні, тож я одразу помітила, що біля дальнього під’їзду стоїть біла машина з вм’ятиною на крилі.
Поруч ходила невисока жінка в темному пальті, з мелірованим каре. Господи, хто зараз узагалі наважується на мелірування?
А біля нашого під’їзду на лавці сиділа Трохимівна з першого поверху. Вона теж побачила незнайомку біля білої легкової машини й помітно нервувала. Чужих вона не любила — ні чоловіків, ні жінок.
Трохимівна кілька разів озирнулася до мого вікна з таким багатозначним поглядом, що я раптом здогадалася, про що вона ще влітку намагалася мене попередити.
Але тоді я пропустила її слова повз вуха, бо в голові в мене був тільки прес.
***
Про новий прес я мріяла давно. Звісно, йдеться не про кубики на животі, а про верстат для роботи з поліграфією.
І тут якраз знайомий палітурник збирався до дочки й продавав свій чавунний, добротний. З таким я могла брати в роботу великі сімейні альбоми й робити непоганий прибуток.
Попросивши знайомого почекати, я з кожного замовлення відкладала потроху на окремий рахунок. Усю зиму ходила в старих чоботях: один уже просив каші, а другий остаточно зневірився в житті.
Наприкінці березня Олег зайшов до мене в майстерню й умостився на верстат, багатозначно постукуючи пальцями по картону. Мовою його жестів це означало: зараз почну просити грошей.
– Христино, виручай, — видихнув він приречено. — Замовник тягне з грошима, а мені хлопцям у п’ятницю зарплату давати. У всіх діти. Я до травня все поверну, до останньої гривні.
І я, дурепа, переказала йому всі свої заощадження.
Коли настав травень розрахунку, чоловік розвів руками і сказав, що замовник обдурив усю контору. А потім зателефонував знайомий.
– Христино, не ображайтеся на мене. Хлопці з друкарні приїхали й одразу дали готівку. А мені вже за тиждень треба їхати.
Я попрощалася й скинула дзвінок. У сусідній кімнаті Олег дивився футбол і кричав: «Давай же! Ну!». Уболіває він усе життя за «Динамо».
За кілька днів після фіаско з пресом Трохимівна зупинила мене біля під’їзду.
– Христино, бачила я твого Олега в ювелірному. Стояв, сережки роздивлявся. Зелененькі такі, крапельками. Це він тобі до дня народження, так?
Сусідка не знала, що я народилася в квітні. І тим більше не знала, що мій чоловік, крім невеличкого букетика квітів, нічого дарувати не наважується. Дуже економна людина, господарська.
Тоді я подумала, що він просто вибирає подарунок для своєї мами, бо в неї восени начебто ювілей. Петро ж людина передбачлива, ось і вирішив купити заздалегідь, поки діють знижки.
І тільки тепер до мене нарешті дійшло, що мала на увазі Трохимівна.
***
Поки я, стримуючи тремтіння в пальцях, старанно чіпляла важкі штори на гачки, Олег переодягнувся в нову блакитну сорочку й картаті штани, які не треба прасувати до гострих стрілок.
Робочий одяг, у якому він завжди їздив у відрядження, залишив осторонь. Та й зрозуміло: на побачення в запиленій робі й черевиках, забруднених цементом, не підеш.
– Христю, мене в Полтаву відправляють, на об’єкт. До неділі, — почав він брехати, барабанячи пальцями по спинці стільця. Невже в нього вистачить нахабства ще й грошей просити? — Кинь мені на готель, га? Відрядні потім дадуть.
Та все ж вистачило. І не тільки на це.
– І ще, спечеш біляшів до неділі? — Олег поплескав мене по нозі так, ніби я йому не дружина, а просто знайома.
Потім він пішов голитися. За стіною зашуміла вода, далі загуділа бритва.
А я перетягнула драбину до передпокою. З антресолі витягла величезну картату сумку, з якою Олег у дев’яностих мотався до Туреччини по шкіряні куртки. Нехай, думаю, згадає молодість.
У баул полетіли його светри, пуховик, шарф «Динамо» та вовняні шкарпетки. Тека з документами на машину опинилася в бічній кишені, туди ж я обережно поклала пігулки від тиску. Я ж не звір.
Сумка вийшла непідйомна. Я тягнула її вниз волоком, по дорозі рахуючи сходинки.
Мелірувана пані біля своєї машини гортала смартфон. Зблизька їй було років на п’ять більше, ніж здавалося з вікна. І важко було не помітити, що у вухах у неї блищать зелені крапельки.
Ну от і сережки знайшлися, Трохимівно, а ти хвилювалася.
– Добрий день. Лариса, якщо не помиляюся?
– А ви хто така?
– Христина, дружина Олега. Він голиться, це надовго. Я вам речі вже зібрала, щоб потім за ними вдруге не їздити.
Вона переводила ошелешений погляд із сумки на мене й назад.
– Ви про що? Ми ж тільки на два дні збиралися.
– А він хіба не казав, що між нами давно все скінчилося, і що він от-от з’їде? — здивовано спитала я, ставлячи сумку біля її багажника.
– Ну, то я зекономила вам десь пів року. Тут переважно зимові речі. Таблетки в бічній кишені — хай зранку п’є по одній, бо завжди забуває.
– Е-е… Зачекайте, — занервувала мелірована. — Олег казав, що квартира його, а ви тут ніби квартирантка.
– Оце так! — мимоволі засміялася я. — А він уміє заливати не тільки бетон… Ця квартира дісталася мені у спадок від бабусі, а квартирант тут якраз він.
– Вічно гроші випрошує. Зареєстрований у мами в Черкасах. Їдьте до них, там весело: і сестра з чоловіком, і двоє їхніх синів. Мама в нього добра, якщо з першого разу сподобаєтеся.
Лариса глянула на наші вікна. Нервово потерла підборіддя.
– Його баули мені не потрібні, — вона поправила каре й відчинила дверцята машини. — Я думала, у чоловіка хоч свій кут є.
Мелірувана сіла за кермо, розвернулася біля пісочниці й поїхала. Картата сумка самотньо й розгублено залишилася стояти посеред двору. Зітхнувши, я підтягла її до лавки.
– Трохимівно, пригляньте за речами хвилинку? Господар зараз підійде.
– Став, Христино, став, — відповіла бабуся. — Мені сьогодні тут цікавіше, ніж біля телевізора.
Я піднялася в квартиру. Бритва вже стихла, але кран ще шумів. Притягла драбину назад до вікна й закріпила останні гачки. Оксамит ліг до підлоги рівними складками. Ну хоч щось у цьому домі ще тримається молодцем.
Олег вийшов із ванни весь задоволений, рожевий, у новій сорочці, просочений одеколоном, ніби щойно гасив пожежу. Підхопив спортивну сумку й бадьоро чмокнув у повітря.
– Ну, до неділі. Гроші переказала?
– Іди, Олеже, внизу на тебе вже чекають.
Щойно за ним гупнули двері, я замкнула їх на засув. Він товстий, завтовшки з палець, його ще дід ставив, бо не дуже довіряв замкам. Потім стала біля вікна дивитися.
Олег вийшов із під’їзду, обійшов дугою лавку з Трохимівною і попрямував до дальнього під’їзду. Там було порожньо. Він крутив головою, роззирався.
Трохимівна гукнула його й показала на сумку. Остовпівши, Петро притис телефон до вуха й задер голову до наших вікон. Я знову засмикнула оксамит.
Завіса.
Через п’ять хвилин у замку закрутився ключ. Двері трохи смикнулися й уперлися в засув.
– Христю, ти зовсім? Пусти, все подвір’я вже дивиться.
– Ключі кинеш у поштову скриньку, — спокійно відповіла я в щілину. — Решту забереш із мамою.
– Через таку дурницю влаштувала цирк! У нас із нею нічого…
– Дурниця, Олеже, це коли палітурка в книги відходить. Підклеїв — і читай далі. А в тебе… Як би сказати? Блок розсипався, і половина зошитів чужі. Такого видання я в роботу не беру. Краще їдь до Полтави, готель чекає!
Він ще смикав двері, погрожував, що зараз викличе дільничного, але нікого так і не викликав. Повернувся на подвір’я. А трохи згодом до таксі зашурхотіла по асфальту легендарна картата сумка.
Мабуть, неділі я не чекатиму, а насмажу біляшів просто зараз і з’їм їх гарячими. Душа так і просить маленького свята…