З Катериною я живу вже шістнадцять років. Чесно, побралися по зальоту. Я тоді тільки починав працювати в автомайстерні, Катя поряд у кафе працювала офіціанткою.
Познайомились, закохалися і якось усе закрутилось. Всі ці роки жили душа в душу, як то кажуть. Спочатку у нас Дмитрик зʼявився, через два роки – Марійка.
Дітей я своїх люблю, а їхню маму просто обожнюю. Зараз у нас із Катею свій невеликий бізнес: СТО та кафе поряд. Я на станції кручусь, Катя – у кафе.
Нещодавно до Каті приїхала Олена, її шкільна подруга із села. Ми всі разом спочатку посиділи, потім Дімка з Марійкою спати пішли, і я за ними слідом подався.
Вирішив, нехай дівчата побалакають, розслабляться. Поставив перед ними на стіл ще одну пляшечку напівсолодкого. Підморгнув Каті – мовляв, все для тебе, кохана, і пішов до спальні.
Лежав крутився, не можу спати. Прислухався – дівчата ще на кухні сидять, чогось там бурмочуть, хихикають. П’яненькі вже обидві. Думаю, пора Каті вже спати лягати. Не знаю, як Оленка себе почуватиме вранці, а моїй дружині точно буде погано.
Вийшов у коридор і тільки хотів зайти на кухню, як тут таке почув!
– А твій так ні про що не здогадується? – почув я голос Олени.
– Що ти! Ні звичайно! – відповіла Катя.
– Ну ти молодець! Лихо все влаштувала. І вийшла заміж, і дитині батька знайшла! Правильно все зробила. Твій Мишко просто золотий. Видно, що Дімку любить. Тільки ось, хоч убий, але не схожий на вас. Ти руденька, Мишко твій білявий. А Дімка у вас смаглявий, чорнявий. Як ти змогла це пояснити?
– А тут моя мама підіграла. Мабуть, здогадувалась, що я від Захара залетіла тоді. Коли ми Дімку з лікарні забирали, вона одразу так і ахнула: “Ну, от і проявилися гени діда. Адже він наполовину вірменином був”.
– Це правда, вірменином?
– Ні, мама просто так ляпнула. Адже її хлопець кинув в положені, ніхто його потім і не бачив. Мишко і повірив, що Дімка на діда схожий.
– От і добре, і мовчи далі.
– Ти тільки не проговори, даремно я тобі все розповіла …
– Та ти що, Катюха! Я – могила! Тоді нічого не сказала і зараз не буду. Ми ж подруги. А Захар… Ти знаєш, що з ним?
– Якщо чесно, то й знати не хочу. Все життя звинувачую себе, що тоді, коли до матері приїжджала на свята, пішла з ним до клубу.
– Та хто ж знав, що він такою худобою виявиться? Затяг тебе до себе, силою взяв. Не розумію, чому ти на нього не заявила тоді?
– Соромно було. Я коли прибігла додому, мамі все розповіла. Вирішили ми із Захаром не зв’язуватися. Та й з Мишком ми вже зустрічалися. Як би я йому все пояснила? А потім ще зрозуміла, що в положені. От і вирішила мовчати. І далі мовчатиму.
– І правильно. А Захара життя покарало, спився він, тепер остання людина. Кажуть, цироз у нього.
– Та ти що!
Подруги замовкли. А я стояв у коридорі, притулившись до стіни, і навіть дихати боявся. Я повернувся до спальні, ліг. Здавалося, голова зараз розколеться від думок, які просто вихором літали у моїй черепній коробці.
Як так? Це що виходить, моя Катя народила не від мене? Дімка не мій? Вона мене обдурила? Першим бажанням було піти на кухню та влаштувати скандал. Але тут же я зупинив себе. Так не можна. Ти ж сам чув!
Мою дівчинку 3ґв***ував якийсь негідник. А вона промовчала. Чи можу я за це її засуджувати? Я згадав усі роки нашого спільного життя, ми навіть жодного разу до ладу і не сварилися. Нам добре було вдвох. І зараз добре.
А Діма? Як я можу сказати, що він не мій син? Я ж його з лікарні забирав, сам купав іноді, ночами не спав, коли Катя була вже без сил, перше слово, яке він сказав, було тато. Тато, а не мама! Ні, він мій! Мій!
Я лежав із заплющеними очима, коли Катя зайшла до спальні та обережно залізла під ковдру.
– Спиш, коханий? – прошепотіла вона.
Я старанно засопів, вдаючи, що сплю.
– Коханий мій, – прошепотіла знову Катя і притулилася до мене, – як я тебе люблю. Єдиний мій…
Я повернувся до неї, не розплющуючи очей, обійняв її у відповідь. Вона уткнулася мені в шию і незабаром заснула.
А я лежав і думав. Нічого говорити Каті не буду. Нехай усе, що я почув сьогодні вночі, буде лише сном. А коли колись і відкриється ця правда, то мені буде байдуже, бо Дімка як був моїм сином, так і залишиться. І Катю я менше любити не стану.
