– Тамаро, позич мені 5 тисяч євро, – каже мені моя подруга Світлана, яка зі мною разом в Італії працює, і з якою ми вже встигли неабияк здружитися за ці 4 роки, що я тут.
На чужині ми всі стаємо ближчими одне до одного, тож Світлана мені стала сестрою, якої в мене не було.
Я поїхала на заробітки не з великої біди, як інші жінки тут розповідають, але і багатою людиною мене теж назвати не можна було.
Ми з донькою жили доволі скромно у нашому невеликому будиночку, Людмилу свою я сама ростила, бо рано мій чоловік у засвіти пішов, нічого, крім старої хати нам не залишивши.
Та Людмила моя росла невибагливою. Особливих запитів до мене у неї не було. Я працювала в школі вчителькою молодших класів, тож моєї невеликої зарплати ледь вистачало нам на життя.
Коли я сказала дочці, що хотіла б спробувати на заробітки поїхати, Людмила мене дуже просила, щоб я вдома сиділа.
– Мамо, скільки того життя? Всі на тих заробітках наче подуріли. Нам усього вистачає, а решту по маленьку заробимо. Головне, це – здоров’я, – переконувала мене Людмила.
Я вагалася, їхати чи не їхати, бо ж ніколи за кордоном і не була. Але потім Людочка моя надумала заміж виходити, вони з хлопцем зустрічалися вже майже 2 роки, і весілля планували, то для мене це був знак, що треба їхати і щось заробити і на весілля, і на житло.
На весілля я не встигла нічого заробити, бо поки поїхала, поки роботу знайшла, борги повіддавала, то донька розписалася з нареченим, зробили такий собі вечірок, і на тому все.
Я почувалася винною, бо що ж я за мама, що не може своїй єдиній дитині гідне весілля зробити.
Та донька моя знову мене заспокоювала, що весілля – це не головне.
– Навіщо збирати 300 людей, яких ми навіть не знаємо? А так, посиділи в тісному сімейному колі, і все, – розмірковує моя донька.
Тоді я для себе вирішила, що якщо я весілля гідне своїй дитині не зробила, то я хоч допоможу з житлом – за мої гроші разом впорядкуємо наш будинок.
Цю ідею донька підтримала, бо хата у нас і справді була не дуже. Ми домовилися, що я буду щомісяця висилати їм свою зароблену тисячу євро, а вони будуть вже господарювати.
За перші три роки мого заробітчанства ми довели наш дім до пуття. Щось надзвичайне не робили, хоромів не будували, але вийшов такий невеликий комфортний будиночок, в якому є кілька кімнат, всі зручності, і гарна, велика кухня, де ми зможемо всією родиною збиратися за столом.
Останніх пів року я гроші додому не відправляла, бо основні роботи вже були виконані, а я хотіла приїхати не з пустими руками.
І тут моя подруга Світлана просить мене, щоб я їй позичила 5 тисяч євро, каже, що найближчим часом поверне, бо їй дуже треба.
Я вирішила допомогти людині, адже знаю, що у Світлани не проста ситуація.
Приїхала я додому з тисячею євро (мала 6, але 5 позичила). Мої діти навіть мене не запитали, скільки я привезла, Людмила навіть мови не заводила про гроші.
Вони мене дуже добре зустріли, я аж розчулилася. Кімнату мою так гарно облаштували, все врахували, щоб була сонячна сторона, як я люблю.
Через тиждень мені зателефонувала Світлана, і сказала, що хоче приїхати до мене в гості. Я здивувалася, але запросила подругу до себе в село. Ми в Італії часто розповідали одна одній, як ми живемо, тож Світлана захотіла все побачити на власні очі.
Коли я доньці сказала, що у нас гості будуть, вона так забігалася, заметушилася, каже, треба людину гарно прийняти. Людмила мені допомогла все приготувати, ми накрили гарний стіл, і стали чекати гостю.
Коли Світлана до мене приїхала, вона очам не повірила, що всього за три роки зять з дочкою таку красу навели.
А коли ми ще за столом душевно посиділи, подруга мені зізналася, що не вірила, що такі добрі діти бувають.
– Я коли додому приїжджаю, в мене діти все до останнього євро забирають, – зізналася мені Світлана. – От лише користі від цього мало, бо за 20 років будинок я так і не збудувала, – зітхнула вона.
Під кінець вечора Світлана віддала мені ті 5 тисяч євро, які я їй зичила, чим вона мене ще більше здивувала.
– Не треба мені було цих грошей. Я тебе хотіла вберегти, бо думала, що це у всіх так, як у мене – що діти в перший же день злітаються і гроші мамині ділять.
А виявляється, буває і по-іншому. Ти щаслива, бо своїм дітям ти не через гроші потрібна, а тому і вийшло все у вас так гарно. Дай Боже, щоб і надалі у вас так було, – каже. – Бо наше заробітчанське щастя – не лише грошей заробити, а ще й мати добрих дітей, які не пустять все по вітру.
Мені було дуже шкода Світлану, хороша вона, от тільки її діти її сприймають як банкомат.
Поки я проводжала подругу, донька моя вже все зі столу зібрала, і навіть постелила мені в моїй кімнаті.
– Мамо, а може вже не будете їхати в ту Італію? – запитала Людмила.
– Побачимо, доню. Але мені ще треба подругу підтримати. Пораджу Світлані гроші додому не везти, а собі на квартиру складати.