– Я з тобою розлучаюся. Іди з моєї квартири.
Так заявив мені чоловік, одного разу прийшовши додому за північ. Нічого не віщувало, і я здивувалася.
Адже я навіть не працювала! Шість років ми прожили у шлюбі. Рік тому Ігор змінив роботу – за знайомством влаштувався на гарне місце. Тоді він і сказав:
– Коли я приходжу додому, мені потрібно, щоб була гаряча вечеря, тепла ванна, і дружина, яка розуміє мене. Звільняйся!
Я не будувала жодної кар’єри, але копійчину в будинок приносила. Однак, коли чоловік сказав, що я потрібна йому вдома…
– Ти точно певен? Я можу готувати з ранку. Встану раніше, і …
– І на кого ти будеш схожа через місяць такого життя, Леро? Ні, давай вже, попрацюй домогосподаркою!
Обійняв мене, поцілував – заспокоїв, значить. І я пішла з роботи. Вдома тепер двадцять чотири години була чистота, увечері на чоловіка чекала смачна і гаряча вечеря.
Його зарплати нам справді вистачало. Він навіть змінив машину, і почав подумувати про те, щоб купити більшу квартиру.
Щоправда, Ігор став останні місяці приходити все пізніше. Мені він із серйозним обличчям пояснював:
– А ти думала гроші просто так даються? Іноді й ночами доводиться працювати.
– Вночі? В офісі?
У чоловіка завжди були виразні пояснення. Я думала про те, що якби я мала дитину… але дітей, чомусь, не виходило. Аби щось робити я відвідала лікаря. Обстежувалася.
– Все гаразд у вас. – знизав плечима лікар. – Чоловіка теж треба обстежити.
Я спробувала сказати про це Ігореві, а він раптом влаштував скандал. Кілька разів повторив “за моєю спиною”. Наче я за його спиною крутила роман, або вступила до секти.
– Я думала, ми хочемо дитину… – пробурмотіла присоромлена я.
– Ну не зараз же, Лера!
Чому не зараз мені ніхто не пояснив. А через кілька тижнів Ігор заявився з новиною, що він розлучається зі мною, і я маю піти. Я спробувала з ним поговорити, але це виявилося марно.
Переді мною стояла якась зовсім чужа людина. Коли він встиг стати таким чужим? Щось я явно пропустила.
– У тебе інша? – все ж таки запитала я.
– Це тебе не стосується.
Наступного дня я зібрала свої речі та плакала над кожною вазочкою, яку лишала. Над кожною подушечкою, покривалом, рушником. Я з такою любов’ю все вибирала та купувала, а тепер тут буде нова господиня.
Не тягти ж це все з собою, якщо я навіть не знаю, куди мені йти? Дивно, що я лила сльози над рештою речей. Мала плакати з приводу зруйнованої сім’ї, але не могла. У мене все скам’яніло всередині.
Зібравши речі, я сіла обдзвонювати подруг. Ті були дуже здивовані питанням, чи я не можу пожити в когось із них. І тут же у них виникали ремонти, потопи та родичі.
До мами в село мені було соромно повертатися. Але, здається, я не маю вибору. Телефон випав з рук, коли я задумалася про те, що скажу своїй критичній матері, я підняла його і побачила, що у списку телефонів відкрито контакт Зої Федорівни, колишньої колеги.
Вона, здається, казала, що живе сама. Зоя була значно старша за мене, я ніколи з нею близько не спілкувалася, але…
– Вітаю, Зоя Федорівно, це Лера. У мене абсолютно безглузде питання, і якщо відповідь «ні» – я зрозумію.
– Кажи, Леро. Швидко. Я тут трохи зайнята.
– Чи можете притулити мене на кілька днів? Така історія… чоловік вигнав.
– Історія як історія. – байдуже кинула Зоя Федорівна. – Приїжджай ближче восьмої вечора, адресу надішлю.
І вимкнулася. Я подивилася на телефон, зовсім приголомшена. Нічого робити!
Викликала таксі – шлях був неблизький, ввечері затори. Вийшла і зачинила двері у квартиру, у своє заміжжя, у минуле життя.
Зоя Федорівна була вже вдома, з кухні долинали аромати м’яса та свіжих овочів. Вона допомогла мені занести валізи, показала, де в неї що, і наказала приходити на кухню.
Коли я вимилася, переодягнулась у домашнє і прийшла, господиня вже накрила стіл. Дістала пляшку червоного.
– Плакала? – Запитала вона.
– Над подушками та вазами тільки.
– Ну, це святе! Але треба проплакатися.
– Я щось не можу…
– А ти почни говорити, Леро. І зможеш.
Ми їли, пили червоне, і я розповідала. Зоя мала рацію – мене прорвало.
Потім, коли я втомилася скаржитися та плакати, Зоя розповіла про свого чоловіка. Він пішов від неї до іншої, потім намагався повернутись – Зоя не пустила. І з часів розлучення так і живе одна.
– Чому? – Не зрозуміла я.
– Так… чоловіка люблю.
– А чого ж не впустили? – Розплющила я очі.
– Ну, знаєш, люба моя. Мені такий хокей не потрібний. Як я можу на нього покластися, якщо він хвостом виляє? З таким у розвідку не підеш. А мені потрібний такий, з ким можна піти. Хоч куди можна. Ми іноді помиляємось з вибором, та й любов зла. Але… я не хочу бути зі зрадником. І тобі не раджу.
– Та він також знайшов собі когось. Я з ним і не буду. Все, кинув мене Ігорьок! Ще питаю: знайшов когось? А він мені: не твоя справа. Як це? Стільки років прожили, і не моя справа?
Я спробувала заплакати знову, але сліз більше не було. Всередині було порожньо і тужливо. Я сумувала за своїм чоловіком. І відчувала, що це лише початок.
Зоя наче не слухала мене. Вона сказала:
– Ось, коли повернеться твій, тож подумай, десять разів, чи потрібен тобі він, такий ненадійний?
– Та не повернеться. – Безнадійно махнула я рукою.
– Ти працюватимеш? Я сьогодні з начальником про тебе поговорила.
Можеш завтра й виходити.
– Справді?! – Розплющила я очі.
– Справді. Чого сидіти? Займеш мізки роботою, швидше вилікуєшся від своєї туги.
Я була вдячна цій мудрій добрій жінці. І за дах, і за допомогу з роботою. Але головне, за цю розмову, яка допомогла мені полегшити душу, і поставити на місце голову.
Життя йшло своєю чергою. Я працювала, винайняла кімнату. Пішла вчитися на дизайнера. З хлопцями не зустрічалася – обпікшись на молоці, як ви самі знаєте… іноді ми із Зоєю вибиралися кудись у кафе, “посидіти дівчатками”. Вона казала мені:
– Лерко, не будь як я! Теж хочеш просидіти все життя сама? Ти чого всіх відшиваєш?
– Ні, я сама не планую бути. Просто поки що все не моє. Це ж відчувається моє, не моє. І вам, до речі, Зоя Федорівна, теж ще не пізно заміж.
Вона тільки фиркала у відповідь. Ми говорили про все, і в цей момент єднання одиноких душ не відчували себе обділеними чи нещасними.
Але Зоя мала рацію. Мені треба було дивитися в обоє, щоб не пропустити долю. Я не хотіла все життя прожити сама.
Настала весна. Вже рік, як я була в розлученні. Вийшла одного разу з роботи, я побачила Ігоря. Колишній чоловік стояв біля машини та уважно вдивлявся у тих, хто виходив.
Він був якимось змученим. Серце сильно кольнуло. А я вже переконала себе, що не сумую за ним.
Обійматися не стали. Ігор підвіз мене до дому і розповів мені про своє життя – воно в нього з деяких пір не ладналося. Він знову одружився, і зрозумів, що дуже помилився.
У РАЦС увійшов із білим янголом, а вивів звідти злу відьму. Ми вже доїхали до мого будинку, я відчула, що я хочу вийти. Втекти від нього. З Ігорем та його нещастями було душно.
– Я піду, Ігорю. Все налагодиться в тебе!
– Лера, пробач мені! – Раптом благав він зі сльозою. – Вибач! Ну помилився. Я зрозумів усе. Я ніколи більше так з тобою не вчиню! Почнімо спочатку.
У голові спливла картина. Я сиджу на підлозі, навколо мішки з моїми речами. Подруги не хочуть пускати мене навіть на кілька днів. А грошей лише на таксі.
– Вибач, Ігорю, але точно ні! Ніколи.
– Так категорично… Але чому? – спитав Ігор.
– Я просто не можу піти з тобою у розвідку.
Вийшовши з машини, я пішла до будинку, відчуваючи легкість у кожній клітинці. Прощай, минуле життя!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
