— Валюшо, я тут продуктів накупив, стіл будемо накривати, син сьогодні наречену приведе знайомитися!
Федір сяяв як червоне сонечко, лисина виблискувала, відбиваючи світло від лампочки в передпокої. Він простягнув битком набиті пакети дружині, і втомлено впав на стілець.
— Кого приведе?
Насупилася Валентина Миколаївна, обличчя її посіріло від злості, і чорні кола під очима різко виступили, виділяючи вилиці.
— Чого ти, матір, злишся? Так, дитина є у Діни, то це хіба привід не приймати її в сім’ю!?
— Звичайно це привід, ще який привід!
Спалахнула в гніві Валентина Миколаївна, так звана наречена сина мала позашлюбну дитину, і тепер намагалася нав’язати її Роману.
— Це чужа дитина, розумієш, чужа!
Але чоловік не розумів, він нерозумно посміхався, намагаючись якось врятувати ситуацію, і виправдати жахливий вчинок сина.
— Валечко, навіщо ти так, кажуть, чужих дітей не буває, – бурмотів Федір Іванович, виставляючи куплені продукти на стіл, – давай накриємо стіл і познайомимося з нареченою, вшануємо і її, і Ромку.
— Не збираюся я її любити й поважати, – Валентина Миколаївна стукнула кулаком по столу, – якщо син не в змозі вибрати собі нормальну дівчину, то і його поважати не хочу! І взагалі, у мене болить голова, буду відпочивати, а ти сиди з ними, пригощай, розмовляй!
Грюкнувши дверима, жінка пішла у свою спальню і впала на ліжко як підкошена. Сльози хлинули потоком, їй хотілося завити, як собака вночі на місяць, але за стіною жила подруга Аня, і чутність у будинку була хороша. Та ще пліткарка, замучить потім запитаннями, випитуватиме, чого скиглила півдня. Подумає, що Федька загуляв і навіть вдався до тортур, розповість усім у дворі, як погано живуть Миронови.
Ні вже, приводу для радості сусідкам Валя не дасть ніколи, нехай не сподіваються!
Увімкнувши для маскування телевізор, Валентина поплакала і поскаржилася на нещасну долю, а потім подрімала трохи. Федір на кухні гримів чашками та блюдцями на самоті, щось готував і нарізав, поки не задзвонив дзвінок.
У передпокої пролунали голоси сина і незнайомої дівчини, і писклявий дитячий голосок, який найбільше розлютив господиню.
— Проходьте, гості дорогі, вибачте, що Валя не може вийти, захворіла трішечки, – Федір подивився синові в очі і, спіймавши його погляд, підморгнув.
Дівчина сина тихо посміхнулася і знизала плечима, допомагаючи роззутися маленькій дівчинці, яка щебетала їй щось у вухо. Валя відвернулася до стіни, чекаючи, що зайде Рома привітатися, і напружилася. Їй було незручно перед сином, що поставила його в незручне становище, але відступати не збиралася.
Ось скрипнули двері, легкі кроки прошелестіли до ліжка і завмерли за її спиною, але це був явно не Рома. Тридцятирічний чоловік під два метри заввишки, створив би шуму набагато більше, ніж те створіння, що сопіло поруч.
Жінка повернулася і мало не зіткнулася віч-на-віч із незнайомкою років трьох-чотирьох. Величезний білий бант у червоний горошок гойдався на пухнастому волоссі, і великі сині очі з цікавістю роздивлялися її.
Червона сукня ж була в білий горошок, і цей гриб-мухомор у рюшечках був чудово красивий.
— “Гойова бойвить”?
Співчутливо запитала крихітка, і простягнула пухку долоньку до Валентини Миколаївни, доторкнулася до чола і похитала головою.
— “Гойячаа, пентатула напейно”.
— Напевно – прошепотіла жінка, розгублена вторгненням дитини, але проганяти від себе таке миле малятко, було не в її силах.
— “Сяй пйинести”?
Дівчинка явно зібралася доглядати за хворою, до того ж від усього чистого серця. Співчуття і співпереживання були написані на пухкій мордочці, як на білому аркуші фломастером.
— Спасибі, не потрібно – Валентина Миколаївна підвелася в ліжку, стало ніяково від того, що дитина переживає за неї.
— Не вставай, гойова закйутится!
Дівчинка піднялася на ліжко і підклала під спину Валентини подушку, присіла поруч і уважно розглянула незнайому тітку.
— Мене Катлуся називають, – для вірності вона ткнула пальцем у груди, – а ти хто?
— Я?
Розгубилася Валентина Миколаївна, вона не вміла розмовляти з дітьми, в її оточенні були тільки дорослі люди.
— Я думаю, що ти напейно, бабуся, – скривила лобик дівчинка, і тут же в її очах від радості затанцювали чорти. Вона явно щось задумала, і зібралася задум втілити в життя.
— А ти чия?
Запитання поставили неспроста, Катя оцінювально розглядала чужу тітку, з голови до ніг, як господар іподрому коня на торгах.
— Що значить, чия? – здивувалася Валентина Миколаївна, їй що, доведеться озвучити всі паспортні дані!?
Катя зітхнула і закотила очі, розвела руки в сторони і почала пояснювати недогадливій бабусі, і сказала так, що, ось у мене в садочку є дівчатка і хлопчики, у них є бабусі, їхні, свої. А в тебе є хлопчик чи дівчинка маленька?
— Ні, – зітхнула Валентина Миколаївна, свої хлопчаки виросли, а онуків поки не передбачалося.
— Значить, ти нічийна, – зраділа Катя і підстрибнула в ліжку, – а ти не хочеш бути моєю бабусею? Мої баба з дідом живуть дайеко, і мене нема кому забилати з садка. І я завжди сиджу довго, зду і зду маму, і Олена зітхає, що зі мною доводиться сидіти.
— А хто ця Олена, подружка твоя?
Поцікавилася Валентина Миколаївна, про свою образу вона вже забула, розмова з крихіткою була такою кумедною і смішною, що не помітила, як розплилася в усмішці.
— Я умилаюююю, – захихикала кокетливо Катруся, – яка підлузка, вона узе сталенька! Вихователька вона наса, звуть Олена, ось!
— Ах, ось як – здивувалася Валентина Миколаївна і навіть плеснула по стегнах долонями, дивуючись своїй нетямущості, – а вона не свариться, що мама пізно за тобою приходить?
— Ні, вона добра, – Катруся погладила нову бабусю по руці й тихо видихнула, – а мені все одно бабусю хочеться! Щоб за мною приходила в садок, і гуляла трішки у дворі…
Величезні сині очі благали Валентину Миколаївну стати чиєюсь, і вона не могла їм відмовити.
— Добре, я згодна – вона приречено кивнула, і тут же потрапила в гарячі обійми. Катруся притулилася до неї маленьким тільцем і чмокнула губами-пелюстками в щоку.
— Улла! У мене також є бабуся! Вона мене буде забилати з садочка!
У двері постукали і дві голови протиснулися в щілину, винувато посміхаючись.
— Мамо, привіт, Катруся тобі не заважає?
— Здрастуйте – такі ж сині очі, як у крихітки, добрі й наївні. – Катрусю, злізь із ліжка, не заважай Валентині Миколаївні, вона хворіє…
— Ні! – одночасно викрикнули новоспечені бабуся з онукою, не розплітаючи палких обіймів, – вона не заважає!
— Я не заважаю бабусі, – Катя ще раз чмокнула Валентину Миколаївну в щічку, – сидіть там, сяй пийте, – дорікнула вона матір із Ромою, – а тут бабуся хворіє, одна-однісінька, із “пентатулою”!
— Може вам чаю налити, – Діна підійшла й акуратно доторкнулася до чола Валентини Миколаївни, – де у вас ліки лежать, я принесу?
— Спасибі, не потрібно, встану зараз, – Валентині стало ніяково від свідомості, що обманює таких чудових дівчат.
З двох боків її взяли під руки, допомогли підвестися з ліжка і повели на кухню, ласкаво погладжуючи по спині. У носі залоскотало і непрохані сльози потекли по щоках, Валентина Миколаївна розчулилася і заплакала, від неочікуваної уваги і турботи.
— Не плась, бабусю, – Катруся струсила зі стільця видимі тільки їй крихти і дбайливо посадила Валентину, поправляючи поділ сукні.
— Ось, довели, – бурчала вона, присуваючи до бабусі торт, але подумавши гарненько, поставила його ближче до себе.
— Сідайте узе, сяй пола пити, – сказала вона суворо новим родичам, які якось не наважилися не послухатися маленької дівчинки.
Після довгого чаювання і розмов, обіймів і поцілунків, гості зібралися додому і викликали таксі.
— Ну ось, а ти сумнівалася, – обійняв у під’їзді Рома, розчервонілу від чаю і переживань Діну, – бачиш, як добре все пройшло.
— Не знаю, не знаю, – засміялася Діна, – якби Федір Іванович не домовився з Катрусею про дипломатичні переговори, то, може, ми б і не познайомилися сьогодні з твоєю мамою.
— Дідусь Федя злазу сказав, якщо хочеш мати ще одну бабусю, іди і домовляйся…
Катруся тягла за лапу старого, плюшевого ведмедя якого їй подарував тато Роми, а іншою рукою м’яла в кишені стогривневу купюру на морозиво.
“Холосі бабуся з дідом, – думала вона, спотикаючись від утоми, – тлеба буде ще плийти”.
