Чоловік брата переїхав «допомогти з ремонтом». Ремонт закінчився, він лишився
Олег приїхав у жовтні, коли у ванній відпала плитка. Три ряди одразу, наче стіна вирішила, що з неї годі.
Рита стояла над черепками й прикидала, що плиточник обійдеться дорого. Ноги гуділи від ранкової пробіжки, а в голові крутилися цифри: іпотека, садочок Поліни, зимова гума.
— Давай Олега покличемо, — сказав Льоша, не відриваючись від телефона. — Він же майстер.
— Який майстер?
— Ну він у гаражі в себе все сам робив. Руки золоті.
Рита хотіла запитати, в якому саме гаражі і що саме він там робив. Але Льоша вже набирав номер.
Олег узяв слухавку з третього гудка. Голос був бадьорий, майже радісний, як у людини, яку давно ніхто ні про що не просив.
Він з’явився через чотири дні. З однією спортивною сумкою та перфоратором у чохлі. Рита відчинила двері й побачила чоловіка зростом під метр вісімдесят п’ять, з широкими плечима й м’яким, майже винуватим обличчям.
— Рито, привіт! Давно не бачились.
Вона не пам’ятала, щоб він коли-небудь називав її «Рито». Вони бачились раз на рік на дні народження свекрухи, і зазвичай він сидів у кутку, їв салат і мовчав.
— Привіт, Олеже. Проходь.
Він роззувся у передпокої, акуратно поставив черевики носками до стіни й озирнувся.
— Борщем пахне?
Льоша вийшов з кімнати, обійняв брата, поплескав по спині. Вони були схожі підборіддям і звичкою примружуватись, коли слухають. Але Льоша був тонший, сухіший, а Олег займав простір так, наче повітря навколо нього ущільнювалось.
— Ну що, покажеш фронт робіт? — спитав він і потер долоні.
Рита показала ванну. Гола стіна з рештками клею, гірка плитки в кутку, відро з водою під трубою, яка підтікала третій місяць. Олег присів навпочіпки, постукав кісточками по стіні, нахилив голову.
— Тут не лише плитка. Тут стяжку треба. І трубу цю міняти, поки не залило.
— Ми хотіли лише плитку покласти, — сказала Рита.
— Лише плитку на це не покладеш. Відвалиться через пів року. Треба нормально зробити.
Він говорив спокійно, без натиску, але з такою певністю, наче стіна сама підтвердила його слова. Рита подивилась на Льошу. Той знизав плечима.
— Ну, нормально то нормально.
Перший тиждень минув добре. Олег вставав о сьомій, варив собі каву в турці, яку привіз з собою, і йшов у ванну. Звідти доносився стукіт, скрегіт, іноді тихе радіо. На обід він виходив у запорошеній футболці, мив руки й сідав їсти. Їв багато, дякував щоразу.
— Рито, ти чарівниця. Такі котлети я востаннє у мами їв.
Поліна, якій було чотири, одразу полюбила дядька Олега. Він вирізав їй з картонної коробки будиночок для ляльок, розмалював маркерами й приклеїв фіранки з серветок. Поліна носила той будиночок по всій квартирі й усім показувала.
— Дядько Олег зробив! Дивіться, там навіть двері відчиняються!
Рита дивилась на це й думала: гаразд. Два тижні. Може, три. Плитка, стяжка, труба. Потім він поїде, і все буде, як раніше.
Другий тиждень. Олег розібрав стару стяжку, виніс чотири мішки сміття й виявив, що під нею труба не просто підтікає, а проржавіла наскрізь.
— Міняти всю гілку, — сказав він за вечерею. — Інакше заллє сусідів.
— І скільки це?
— Тільки матеріал потрібен. Робота моя.
Льоша кивнув. Рита теж кивнула. Що ще лишалося робити?
Наприкінці жовтня ванна виглядала не дуже. Голий бетон, стирчать труби, проводи. Олег ходив задоволений.
— Тепер видно, з чим працюємо.
Рита бачила, з чим вони працюють. Зі зруйнованою ванною й гостем, який обживався дедалі впевненіше.
Листопад почався з того, що Олег переставив свої капці з килимка біля дверей на полицю для взуття. Між Ритиними кросівками й Льошиними черевиками. Дрібниця. Але Рита помітила.
Потім з’явилася його кухоль. Велика, коричнева, з написом «Найкращому рибалці». Вона стояла на сушарці поруч з їхніми чашками, і ніхто її туди не ставив спеціально. Вона була.
Олег на той час закінчив труби, поклав нову стяжку й чекав, поки вона висохне. На це потрібен був тиждень. Він пояснив це докладно, з цифрами: вологість, температура, шар.
— А поки можна кухню подивитись, — сказав він, обводячи поглядом стіну над плитою. — Тут фартух проситься.
— У нас є фартух.
— Це не фартух, Рито. Це наклейка на стіну. Її перший жир з’їсть.
Рита подивилась на наклейку. Вона була з соняшниками. Їй подобались соняшники.
— Не треба фартух.
— Як скажеш.
Але через два дні Олег приніс з будівельного магазину каталог керамічної плитки. Поклав на стіл, поруч із сільничкою.
— Лише подивися. Раптом щось сподобається.
Рита не стала дивитись. Льоша подивився.
— О, отака симпатична. Під цеглу. Скільки вона?
— Недорого.
— А робота?
— Яка робота? Я ж тут.
Рита мила посуд і слухала, як її чоловік обговорює з братом переробку кухні, яку вона не просила. Вода текла по тарілці. Гаряча. Пальці почервоніли, але вона не зменшила кран.
У середині листопада Олег почав дивитися телевізор. Не у ванній, де стояв його розкладний диван, а у вітальні, на великому дивані. Пультом користувався впевнено, ніби завжди тут жив.
Рита приходила з роботи, знімала куртку, заглядала у вітальню. Олег сидів з Поліною. Поліна притискалась до нього, він показував їй мультики на планшеті.
— Мамо, ми з дядьком Олегом дивимось про дракона!
— Бачу.
Вона йшла на кухню, ставила чайник. Льоша зазвичай ще не приходив. Олег виходив слідом, діставав свою коричневий кухоль.
— Утомилась?
— Ні.
— Я вечерю зробив. Макарони по-флотськи.
Рита відкрила кришку каструлі. Пахло фаршем і цибулею. Макарони по-флотськи вона не їла з дитинства, відтоді, як бабуся готувала їх кожної суботи. Грудка підступила до горла, але не від їжі. Від того, що чужа людина господарює в її каструлях.
— Дякую, — сказала вона.
— Нема за що. Мені не важко.
І це «мені не важко» зачепило найбільше. Бо йому справді було не важко. Він жив. Тут. Льоша нічого не помічав. Або помічав, але не вважав проблемою.
— Він же допомагає, — казав він, коли Рита підіймала тему. — Уявляєш, скільки б ми заплатили за все це майстрам?
— Уявляю. Але ремонт у ванній майже готовий.
— Ну кухню ще доробить. І балкон треба утеплити, поки зима не почалась.
— Балкон?
— А що? Олег сам запропонував.
Рита сіла на табуретку. Табуретка скрипнула. Вона знала, що скрипить, бо розхитався один гвинт, і знала, де лежить викрутка, і знала, що коли вона зараз скаже «давай я сама закручу», ніхто не зверне уваги, бо Олег закрутив три інші табуретки минулого тижня.
— Льошо, коли він їде?
Льоша кліпнув. Наче запитання було чужою мовою.
— Ну… коли доробить.
— Що він робитиме після балкона?
— Не знаю. Може, в коридорі шпалери переклеїмо.
— У нас нормальні шпалери.
— Нормальні, але не нові.
Рита встала й вийшла з кухні. У передпокої пахло клеєм. Олег щось підмазував біля плінтуса.
— Рито, тут щілина була. Залатав.
— Дякую, Олеже.
Вона зачинила двері спальні й лягла. Стеля була біла. Рівна. Олег її не чіпав. Поки що.
Грудень. Ванна була готова. Нова плитка, біла з сірими прожилками. Нові труби. Новий змішувач, який Олег купив «зі знижкою» і не взяв за нього грошей. Ванна була гарна. Рита стояла в ній і не могла цього заперечити.
На кухні фартух теж був готовий. Не з соняшниками. Біла плитка під цеглу, рівна, акуратна. Наклейку Олег зняв і викинув. Рита дізналась про це, коли повернулась з роботи.
— Я ж казала, що не треба фартук.
— Льоша сказав, що ти не проти.
— Льоша.
Вона знайшла чоловіка у вітальні. Він грав у телефон.
— Ти йому сказав, що я не проти?
— А ти проти?
— Я сказала «не треба».
— Ну ти так невпевнено сказала. Я подумав, ти соромишся.
Рита розкрила рота, закрила. Розкрила знову.
— Я не соромилась. Я не хотіла.
— Ну гаразд. Гарно вийшло.
Він повернувся до телефона. Рита пішла на кухню. Фартух блищав. Шви були ідеальні. Вона провела пальцем по плитці. Гладка, холодна, чужа.
На Новий рік Олег утеплив балкон. Обшив його панелями, поставив маленький столик і стілець. Поліна влаштувала там чаювання для ляльок.
— Мамо, тепер у ляльок є дача!
Олег стояв поряд і всміхався. Рита думала: він непогана людина. Це правда. Він не шумить, не приводить друзів, миє за собою посуд, грається з дитиною. Він навіть подобається їй як людина. Окремо від того, що він живе в її квартирі кілька місяців.
Свята минули тихо. Олег подарував Поліні набір для малювання, Льоші — мультитул, Риті — обробну дошку з дуба.
— Ручна робота, — сказав він. — Сам виточив.
Дошка була важка, гладка, пахла деревом. Гарна. Рита подякувала. Вона поклала дошку на полицю. Поруч зі старою пластиковою, якою користувалась вісім років. Нову не дістала жодного разу.
Січень. Олег переклеїв шпалери в коридорі. Рита про це не просила. Льоша, певно, просив. Шпалери були сіро-блакитні, приємні. Коридор став виглядати дорожче. Рита йшла ним уранці на роботу, і їй здавалось, що вона в чужій квартирі.
Олег на той час знав, де лежать усі каструлі, як вмикається пральна машина і в якій послідовності Поліна чистить зуби. Він забирав її з садка щовівторка і щочетверга, коли Рита затримувалась.
— Рито, не переймайся. Мені по дорозі.
Нікому не було по дорозі. Садок знаходився в інший бік від магазину, куди він ходив за матеріалами. Але він ходив. І Поліна раділа.
— Дядьку Олеже, а ти назавжди в нас?
Рита почула це запитання з передпокою, коли знімала чоботи. Пальці завмерли на блискавці.
— Ну, поки дядько потрібен, — відповів Олег.
Поки потрібен. Рита повільно стягнула чоботи. Поставила його на полицю. Між своїми кросівками й Льошиними черевиками місця не було: там стояли капці Олега.
У лютому вона спробувала поговорити з Льошею серйозно. Не, між іншим, не на бігу. Усадила за стіл, налила чаю.
— Льошо, ремонт закінчився.
— Ну, загалом так.
— Не загалом. Ванна готова, кухня готова, балкон утеплений, шпалери поклеєні. Що ще?
— Ну… можна шафу в передпокої поміняти.
— Шафа нормальна.
— Вона скрипить.
— Усі шафи скриплять, Льоша.
Він мовчав. Розмішував чай, хоч цукор давно розчинився. Ложка брязкала об стінки кухля.
— Він мій брат, Рито. Йому нікуди їхати.
— Як нікуди? У нього квартира є.
— Однокімнатна. Там нічого немає. Голі стіни.
— То хай там ремонт зробить.
— Він для нас безплатно все робив. А ти його виганяєш.
— Я не виганяю. Я питаю, коли.
Льоша підвів очі. У них було щось схоже на образу, але не зовсім. Скоріше розгубленість, як у людини, яку спитали очевидне, а вона не знає відповіді.
— Я з ним поговорю.
— Коли?
— Скоро.
Він прибрав кухоль у раковину й вийшов. Розмови з Олегом не сталося ні через день, ні через тиждень.
Березень. Сніг за вікном потемнів і осів. На балконі, утепленому Олегом, Поліна малювала аквареллю. Олег сидів поряд і показував, як змішувати зелений.
— Ось, бачиш? Жовтий і синій. А якщо більше жовтого, виходить такий, трав’яний.
— Як трава?
— Як трава влітку.
Рита стояла в дверях і слухала. За її спиною цокав годинник. Стрілка сіпалась на кожній секунді, ніби сумнівалась.
П’ять місяців. Олег жив у них п’ять місяців. Його зубна щітка стояла в склянці поруч з їхніми щітками. Його черевики стояли на килимку. Його турка для кави займала місце на плиті, і Рита щоранку відсувала її, щоб поставити чайник.
Вона не сердилася. У неї було відчуття, що квартира більше не зовсім її. Щось зрушило, і ніхто, крім неї, цього не бачить.
Увечері Поліна заснула рано. Льоша пішов у магазин. Олег сидів на кухні, пив чай зі свого коричневої кухля й гортав щось у телефоні. Рита сіла навпроти.
— Олеже, ремонт закінчився.
Він підвів очі. Подивився на неї уважно, як дивився на стіну перед тим, як вирішити, що з нею робити.
— Ну, загалом так.
— Не загалом. Повністю.
Тиша. Холодильник гудів. За стіною у сусідів працював телевізор, приглушено, наче з-під води.
— Рито…
— Заждіть. Дай я скажу.
Вона поклала руки на стіл. Пальці були сухі. Вона помітила це, бо зазвичай долоні пітніли, коли вона нервувала. А зараз ні.
— Ти хороша людина. Ти зробив ванну, кухню, балкон. Ти граєшся з Поліною, і вона тебе обожнює. Але це наша квартира. Моя й Льошина. І Полінина. А ти гість. Був гостем.
— Я розумію.
— Ні, не розумієш. Бо коли б розумів, ти б сам поїхав у грудні. Коли ванна була готова.
Олег стиснув кухоль обома руками. Пальці побіліли на кісточках.
— Мені там порожньо, Рито.
Голос був тихий. Не жалісний. Тихий.
— Я приїхав і… тут життя. Поліна. Льошка. Ти борщ вариш. Уранці будильник дзвонить, усі бігають, збираються. А в мене там стіни, і все.
— У тебе там дім.
— Дім — це не стіни.
Він сказав це без пафосу, дивлячись у свій чай. І Рита раптом побачила його не як перешкоду, а як людину, яка п’ять місяців лагодила чужу квартиру, бо свою лагодити не було для кого.
Але від цього розуміння квартира не стала більшою. І кімната не з’явилась. І капці на полиці, як і раніше, займали чуже місце.
— Олеже. Тобі треба їхати.
— Я поговорю з Льошкою.
— Я поговорила. Він не скаже тобі цього сам. Тому кажу я.
Він кивнув. Повільно, наче голова стала важкою.
— Тиждень. Щоб зібратись.
— Гаразд.
Вона встала, сполоснула свою чашку, поставила на сушарку. Його кухоль лишився на столі.
Тиждень розтягнувся на десять днів. Олег збирав речі поступово, потроху, ніби сподівався, що процес зворотний. Перфоратор у чохлі з’явився в передпокої першим. Потім спортивна сумка, та сама, з якою він приїхав. Поліна помітила.
— Дядько Олег їде?
— Так, сонечко. Дядько Олег додому поїде.
— А навіщо?
— Ну, дядько Олег удома живе. У себе.
— А тут він не живе?
Рита не знайшла, що відповісти. Бо відповідь була: жив. П’ять місяців.
Льоша цими днями був мовчазніший за звичайне. Не ображався відкрито, але щось змінилось. Він перестав пропонувати нові проєкти. Не казав про шафу. Приходив, вечеряв, ішов у кімнату.
Останнього вечора Олег приготував вечерю. Пельмені, домашні, які він ліпив дві години. Тісто розкатував на тій самій дубовій дошці, яку подарував Риті на Новий рік. Вона помітила це й нічого не сказала.
За столом сиділи вчотирьох. Поліна бовтала ногами під стільцем і мочала пельмені в сметану цілком, упускаючи на футболку білі краплі.
— Смачно, дядьку Олеже!
— Дякую, Полінко.
Льоша їв мовчки. Олег їв мовчки. Рита дивилась на них і думала, що збоку вони схожі на родину. Двоє братів, жінка, дитина, пельмені, пара над тарілками. Якби зараз зайшов хтось чужий, він би не зрозумів, хто тут зайвий. Але Рита знала.
Уранці Олег стояв у передпокої з сумкою й перфоратором. Куртка була застібнута, черевики зашнуровані. Порожнє місце на полиці, де стояли його капці, виглядало як слід.
— Ну, поїхав я.
— Щасливо, — сказала Рита.
Льоша вийшов з кімнати, обійняв брата. Довго, міцно. Потім відступив і поліз у кишеню.
— Ось, візьми. На поїзд і… ну, там.
Конверт. Олег подивився на нього, але не відкрив.
— Не треба, Льошо.
— Бери. Ти нам скільки заощадив.
Олег узяв конверт. Сунув у кишеню куртки, не дивлячись. Поліна вибігла з кімнати в піжамі. Обхопила Олега за ногу.
— Не їдь!
— Поліно, дядько Олег приїде в гості, — сказала Рита. І сама не знала, правда це чи ні.
Олег присів, обняв Поліну. Він устав, підхопив сумку й вийшов. Двері зачинились м’яко, без грюку. У передпокої стало тихо. Льоша стояв і дивився на двері. Рита стояла й дивилась на полицю, де між кросівками й черевиками лишилось порожнє місце.
Перший день без Олега був дивним. Квартира не змінилась. Усе було на місці: плитка у ванній, фартух на кухні, панелі на балконі, шпалери в коридорі. Тільки тихіше стало. І просторіше.
Рита відчинила шафку над раковиною. Коричневий кухоль «Найкращому рибалці» стояв на полиці. Він забув. Або лишив. Вона взяла його в руки. Важкий, з товстими стінками. На дні засох чайний ободок.
Рита вимила кухоль, витерла рушником і поставила назад. Далі в шафку, за іншими чашками. Не на видноті. Увечері Поліна спитала:
— Мамо, а коли дядько Олег приїде?
— Не знаю, Поліно.
— А він зателефонує?
— Може.
Поліна пішла в кімнату. Рита лишилась на кухні. За вікном темніло. Березень, дні довгі, але темніє все одно швидко, наче світло не встигає за часом. Вона дістала з холодильника вчорашній суп, поставила на плиту. Ввімкнула газ. Полум’я було блакитне, рівне.
Турка Олега стояла на плиті. Маленька, мідна, з дерев’яною ручкою. Рита взяла її й прибрала в шафку. Туди, де кухоль. Потім відступила на крок і подивилась на плиту. Чайник стояв рівно посередині. Місця було багато. Льоша прийшов пізно. Їв суп, не підводячи очей.
— Олег доїхав, — сказав він. — Написав.
— Добре.
— Каже, у квартирі холодно. Опалення вимкнули рано.
— Буває.
Мовчанка. Ложка стукала об тарілку. За стіною в сусідів знову працював телевізор.
— Рито.
— Що?
— Ти правильно зробила.
Вона підвела очі. Льоша дивився на неї. Не скривджено, не вдячно. Дивився, як людина, яка знає, що хтось зробив за неї те, на що в самого не вистачило сил.
— Я знаю, — сказала вона.
— Він мій брат.
— Я знаю, Льошо.
Він доїв суп, прибрав тарілку в раковину. Підійшов, поклав руку їй на плече. Постояв так. Рита не зрушила. Його долоня була тепла й важка.
Потім він пішов у кімнату. Рита вимила тарілку, поставила на сушарку. Подивилась на сушарку. Чотири чашки в ряд: її, Льошина, Полінина з жирафом. І порожнє місце, де п’ять місяців стояв коричневий кухоль.
Вона переставила чашки так, щоб порожнього місця не було. Потім вимкнула світло на кухні й пішла в спальню. У коридорі пахло новими шпалерами. Сіро-блакитними, приємними. Рита провела рукою по стіні. Гладка. Рівна. Не її. Але її. Тепер її.
Через два тижні Олег надіслав фотографію. Своя кухня, голі стіни, банка шпаклівки на табуретці. Підпис: «Почав». Льоша показав Риті. Вона подивилась. Маленька кухня, одне вікно, за вікном сірий двір. На підвіконні стояла турка. Не та, мідна. Інша, звичайна, алюмінієва.
— Ну от, — сказала Рита. — Молодець.
Вона повернулась до плити. Суп булькав. Поліна сиділа за столом і малювала. Зеленим. Трава, як улітку. Рита помішала суп, спробувала. Бракувало солі. Вона потяглась до сільнички й переставила її на інше місце. Просто так. Потім повернула назад. Чайник стояв рівно посередині. Місця було багато. І це було добре.