В Італії я уже п’ятнадцять років – такий собі солідний термін для заробітчанки. За весь цей час я кілька разів була вдома. Але скоро у мене ювілей – 60 років, який я вирішила відсвяткувати на рідній землі. В житті всяке буває, ніколи не знаєш, скільки ще Бог відміряв тобі часу на цьому світі. В Італії я наслухалася багато різних історій від таких же заробітчанок, як я.
Приїхала я в охайний великий, але пустий будинок. Зранку прокинулася з думкою, що сьогодні неділя, і пішла на ранкове Богослужіння. Вклякнула до сповіді. Там, в Італії, я не була в сповідальниці довгих 15 років. Хотілося все розказати Богові, бо дуже шкодувала за тим, як прожила своє життя. А помилок я наробила чимало.
В церкві я відчула погляди на собі, мовляв: «Бач, яка сеньйора приїхала. Не впізнати…»
Після церкви я пішла на місце вічного спочинку свого чоловіка. Як же я перед ним завинила, навіть не приїхала його провести в останню путь, бо тоді ще не мала відповідних документів.
Ми з Михайлом одружилися дуже молодими – мені ледве виповнилося 18, Михайлу 20. Діти відразу пішли, у нас народилися двійнята – Віра і Надійка. Та Михайло дуже хотів сина, і у 30 років я наважилася, і подарувала чоловікові спадкоємця.
Радості Михайла не було меж, ми добре жили, але потім, якось поступово, все пішло шкереберть. То були буремні 90-ті, на роботі почалося скорочення і люди просто залишалися на вулиці без засобів для існування. Через цей складний час тоді розпалася не одна сім’я.
В цей час проблеми почалися і в нашій родині. Чоловік не заробляв грошей і все частіше заглядав з друзями в чарку.
Я народилася у серпні, Лев за гороскопом і мала неабияку гостру вдачу. Сидіти, склавши руки, я не могла, тому коли подруга затягнула мене на базар, я з радістю погодилася. Ми їздили в Чернівці на великий ринок, брали оптом товар, а потім продавали його в роздріб на місцевому ринку. Справи пішли вверх, а от у відносинах з чоловіком тріщина ставала все більшою.
І тоді я, натхненна прикладами подруг, серйозно почала задумуватися про розлучення. Але коли я сказала про це своїй мамі, вона категорично відповіла, що в нашій сім’ї такого не було і не буде, усі терпіли, і ти потерпиш. Крім того, теща любила Михайла, все життя його на «Ви» називала. Не зважаючи на свій вік, я не сміла ослухатися матері, так у нас в сім’ї було заведено, але думка про розлучення міцно засіла в моїй голові. Я твердо вирішила для себе, що колись це станеться.
Тоді мені було 38. Як жінка, я ще привертала погляди не одного чоловіка. Пам’ятаю, на базарі в мене закохався один успішний підприємець – розлучений чоловік, років на 15 старший. Гарні слова, турбота, подарунки, обіцянки… і я не встояла.
Мами не стало восени, і вже через місяць я подала на розлучення. Просився тоді Михайло, дуже просився, на колінах благав не розлучати його з дітьми. Розлучилися. Михайло пішов достойно, все, що нажили за майже 20 років спільного життя, залишив мені і дітям. Пішов з однією маленькою валізкою. Але тоді чомусь мені було його зовсім не шкода. Якби ж то повернути час назад…
Ейфорія від вільного життя швидко минула, підприємець з базару вже не був таким привабливим, як колись. Сіра життєва рутина все більше затягувала.
В Італію я вирішила їхати, коли мені виповнилося 45. Багато жінок з села їхало, і я спробувала. Так 15 років там і прожила. За цей час дочки Віра і Надія вдало вийшли заміж, поїхали обидві з сім’ями до Канади. У сина ж доля не склалася, в свої 30 він все частіше прикладався до чарки. Можливо, якби виховувався Юрко з батьком, не було б такого сумного результату. Хто тепер знає.
Зараз у мене все добре, але в душі пустка.
Дочки подзвонили і, як завжди, першими привітали мене з днем народження. Син, здається, забув. У нього давно втратилися усі сімейні цінності. На свято прийшла моя старша сестра Оксана з чоловіком. Так втрьох і відсвяткували.
Я дивилася на свою сестру і думала, яка ж вона зараз щаслива, всюди обоє, разом з чоловіком. А в житті у них теж усяке було – і оковита, і інші жінки. Але, вона, як мудра дружина все стерпіла і на старість має чоловіка, має з ким ввечері поговорити, а вдень на люди вийти.
-Ой, Оксано, Оксано, чому ж ти і мене в свій час не нарозумила, на правах старшої сестри, може б і моє життя склалося по-іншому.
Та нічого вже не зміниш. Через тиждень я знову їду в Італію, тепер там моє життя. Працюватиму, доки вистачить сил, а далі видно буде…
