— Чоловік з коханкою залишився в нашій квартирі. Я поїхала до мами — ненадовго.
Галина думала, що виїжджає до мами на кілька днів. Перепочинок. Пауза. Але ключі, які вона лишила на тумбочці, розповіли чоловікові зовсім іншу історію.
Галина зняла ключі з гачка, потримала на долоні й поклала на тумбочку. Зв’язка брязнула об скло, і цей звук видався їй голоснішим, ніж треба. Вона стояла в передпокої з дорожньою сумкою, в яку вмістилося небагато: дві футболки, джинси, зарядка, паспорт, крем для рук. Усе інше належало цій квартирі. І людині, яка сиділа на кухні.
— Ти серйозно? — запитав Костя, не обертаючись.
Він тримав кружку обома руками, хоч чай охолонув. Галина бачила його потилицю: коротке темне волосся, родимка за лівим вухом. Дванадцять років вона дивилася на цей потилицю.
— Я до мами. На кілька днів.
— Гаразд.
Вона чекала, що він встане. Або принаймні обернеться. Але Костя відпив з кружки, скривився від холодного чаю й потягнувся до чайника.
Галина вийшла. На сходах пахло вогкістю й чимось солодким, чи то від сусідського освіжувача, чи то від квітів, які хтось лишив на підвіконні між поверхами. Вона спустилася пішки. Ліфт працював, але їй були потрібні ці шість прольотів. Кожна сходинка — як вдих.
Надворі мрячило. Квітень цього року не поспішав бути весною. Галина застібнула пальто до підборіддя й пішла до зупинки, волочачи сумку по мокрому асфальту. Коліщатко заїдало, вона сіпнула ручку, й сумка мало не впала.
Автобус підійшов за сім хвилин. Вона сіла біля вікна й притулилася скронею до скла. Холодне. По той бік пливли ліхтарі, аптека, крамниця, школа, в яку ходив син до четвертого класу. Тепер йому шістнадцять. Він зараз у бабусі, у Костиної мами, в Чернівцях. Канікули. Це вдало збіглося, і Галина кілька днів умовляла себе, що саме тому виїжджає зараз, а не раніше. Бо зручний момент. Але зручних моментів не буває. Буває межа.
Вона побачила листування одинадцять днів тому. Не шукала, не підглядала, не перевіряла телефон уночі. Костя сам лишив планшет на столі, відкритий на діалозі. Ніби забув. Або ніби хотів, щоб вона побачила.
Там було повідомлення від жінки з іменем «Р» у контактах. Літера. Галина прочитала три рядки, й цього вистачило. Не тому що там було щось відверте. Там було: «Скучила. Коли?» І його відповідь: «Скоро. Чекай».
Два слова. Скоро. Чекай. Вона закрила планшет, протерла екран рукавом і поставила туди, звідки взяла. На край столу, ближче до стіни, поряд з сільничкою.
Потім вона варила макарони, потім телефонувала мамі, потім прала, потім лягла, потім лежала й лічила тріщини на стелі. Їх було сімнадцять. Вона двічі перелічила.
Мама жила у Кам’янець-Подольську, у двокімнатній квартирі на третьому поверсі, де все залишилось таким, як було в дев’яносто восьмому: шпалери в дрібну квіточку, сервант з кришталем, годинник, який цокав так гучно, що першої ночі Галина не могла заснути. А потім звикла. Звикати вона вміла.
Алла Віталіївна відчинила двері й подивилася на доньку поверх окулярів. Їй було шістдесят три, вона носила домашній халат з соняшниками й пахла ліками та смаженою цибулею водночас.
— Приїхала, — сказала мама. Не запитала. Констатувала.
— На кілька днів.
— Заходь.
У передпокої було тісно. Галина поставила сумку, роззулася й пройшла на кухню. На столі стояв борщ, накритий тарілкою. Хліб, нарізаний тонко, як мама завжди різала, майже прозорими скибками.
— Їж, — сказала мати.
— Я не голодна.
— Їж.
Галина сіла. Борщ був гарячий, густий, із яскравим буряком і кропом поверх сметани. Вона з’їла, а тоді поклала ложку й витріщилася в стіну.
Алла Віталіївна мовчки прибрала тарілки, вимила їх і повісила рушник на гачок. Вона не питала. Вона чекала.
Галина розповіла на третій день. Не тому що наважилася, а тому що не могла більше носити це в собі. Воно давило десь між ребрами, важке, як мокра глина.
Вони сиділи на кухні ввечері. Мама в’язала шкарпетку, спиці постукували одна об одну рівним ритмом. За вікном сусідські діти гралися у дворі, і їхні вигуки долітали разом із запахом мокрої землі.
— Костя з кимось листується.
Спиці не зупинилися.
— Давно?
— Не знаю. Я бачила одинадцять днів тому. Але листування старе, я гортала. Місяці три, може, чотири.
— Ти з ним говорила?
— Ні.
— Чому?
— Бо не знаю, що сказати.
Алла Віталіївна опустила в’язання й подивилася на доньку.
— Ти виїхала, щоб не говорити.
— Я виїхала, щоб подумати.
— Ти виїхала, щоб подивитися, чи побіжить він за тобою.
Галина хотіла заперечити. Розкрила рота й закрила. Бо мама мала рацію. Не цілком, але в тій частині, яку Галина від себе ховала.
Костя не зателефонував першого дня. Написав повідомлення: «Доїхала?» Вона відповіла: «Так». На цьому все.
Другого дня мовчання. Вона перевіряла телефон кожні сорок хвилин, потім кожні двадцять, потім поклала його в шухляду комода й пішла гуляти. Місто зустріло її широкими калюжами й вітром, який забирався під пальто й холодив спину.
Вона йшла повз школу, повз парк, повз крамницю тканин, у якій мама колись купувала ситець на фіранки. Крамниця закрилася. За склом стояли манекени в спортивних костюмах. Усе змінюється. Тільки звички залишаються.
Третього дня Костя написав: «Коли повернешся?» Вона набрала: «Скоро». Палець завис над кнопкою відправки. Слово «скоро». Те саме слово, яке він написав іншій жінці. Скоро. Чекай.
Вона стерла й написала: «Не знаю поки». Він не відповів.
Четвертого дня зателефонував син. Голос у нього був ламаний, то дорослий, то раптом хлоп’ячий. Вона чула, як він жує щось, і від цього звуку її нутрощі стиснулися в теплий клубок.
— Мамо, ти чого в баби Алли?
— Засумувала за нею.
— А тато знає?
— Знає.
— А коли ти додому?
Додому. Він сказав «додому» про ту квартиру, де вона прожила багато років, де на кухні лишилася сільничка, де в коридорі висить фото з їхнього весілля, і де зараз Костя, напевно, сам. Або не один.
— Скоро, синку.
Знову це слово.
— Гаразд, — сказав син й відключився.
Мати не лізла з порадами. Вона варила суп, мила підлоги, в’язала й дивилася серіали на маленькому телевізорі, який стояв на холодильнику. Іноді Галина сідала поряд, і вони мовчки дивилися, як екранні люди сваряться, миряться й знову сваряться. Це було майже смішно.
Але п’ятого дня мама сказала:
— Телефонуй йому.
— Навіщо?
— Бо ти сидиш тут, як миша в банці. Ні туди, ні сюди.
Галина подивилася на маму. Та стояла біля раковини, мила яблуко й не оберталася. Вода текла тонким струменем, яблуко блищало під світлом лампи, і Галина чомусь запам’ятала цей момент: мамині руки, вода, яблуко, і тиша, яка висіла між ними, як натягнута нитка.
— Я боюся. Що він скаже, що любить її.
Мати вимкнула воду й повернулася.
— А якщо скаже, що не любить?
— Тоді навіщо?
— Оце й спитай.
Мама поклала яблуко на тарілку й вийшла з кухні. Галина сиділа сама. За стіною цокав годинник, і кожен удар віддавався десь у потилиці.
Вона зателефонувала того ж вечора. Руки були мокрі, вона витерла їх об джинси, але телефон все одно слизький. Костя відповів на третьому гудку.
— Костю, хто така “Р”?
Він мовчав. Телевізор гудів щось про погоду. Галина лічила секунди: одна, дві, три, чотири.
— Звідки ти знаєш?
— Планшет. Ти лишив відкритим.
Знову тиша. Потім він видихнув. Вона почула цей видих, довгий, наче він тримав повітря всередині дуже довго.
— Рита. Її звати Рита.
— Хто вона?
— Колега з сусіднього відділу.
Галина притулилася спиною до стіни. Шпалери з квіточками, мамині шпалери, вп’ялися в лопатки. Вона відчувала кожен горбок.
— Давно?
— Пів року.
— У тебе з нею стосунки?
— Так.
Вона не заплакала. Перестала відчувати ноги. Сповзла по стіні на підлогу, сіла на холодний лінолеум і притисла коліна до підборіддя. Телефон лежав біля вуха, а може, біля щоки, вона не розуміла.
— Ти її любиш?
— Я не знаю.
— Як це — не знаю?
— Галю, я справді не знаю. Мені з нею легко. З тобою мені давно нелегко.
Годинник цокав. Галина заплющила очі.
— Мені з тобою теж нелегко, — сказала вона. — Але я не пішла шукати легкого.
Він нічого не відповів. Вона поклала трубку.
Уночі вона не спала. Лежала в колишній своїй кімнаті, на дивані і дивилася в стелю. Думки не були рівними. Вони металися, як кішка в зачиненій кімнаті, з кута в кут.
Пів року. Сто вісімдесят днів, плюс-мінус. Усі ці місяці вона смажила йому котлети, прала його сорочки, засинала поряд з ним, а він думав про жінку на ім’я Рита з сусіднього відділу. Про жінку, з якою легко.
А з нею, виходить, важко. З нею, яка за дванадцять років жодного разу не влаштувала розбрату на порожньому місці, яка працювала, тягла дім, возила сина Назара на секції та до лікарів, яка щоліта робила заготовки, хоч ненавиділа стояти біля плити в спеку.
Важко. Вона повернулася на бік. Подушка пахла лавандою. Мамин порошок. А може, справді важко. Може, вони обоє втомилися так, що перестали помічати одне одного. Вона приходила з роботи й умикала серіал. Він приходив і йшов у телефон. Вечеря в тиші. Двоє людей в одній квартирі, кожен у своєму коконі. Коли вони востаннє розмовляли? Не про Назара, не про гроші, не про «купи хліба». Розмовляли. Вона не пам’ятала.
Уранці зателефонувала подруга. Людмила, сорок один рік, розлучена, двоє дітей, голос різкий і швидкий, як швидкісний потяг.
— Ти чого до мами поїхала?
— Звідки знаєш?
— Костя телефонував Сергієві. Сергій сказав мені.
Сергій, колишній чоловік Людмили. Вони з Костею дружили. Світ тісний, як ця кухня.
— Що Костя сказав?
— Що ти поїхала до мами подумати. Що він не розуміє, що відбувається. Галю, що сталося?
— У нього жінка.
Людмила замовкла. У трубці було чути дитячий крик і звук води, що лилася.
— Ти йому сказала, що знаєш?
— Учора.
— І що він?
— Сказав, що з нею легко.
— Це несерйозно.
— Я знаю. Вибач. Приїжджай до мене, як хочеш. Або хочеш, я до тебе?
— Ні. Я поки тут.
Вона поклала трубку й подивилася на мамину кухню.
Шостого дня Костя зателефонував сам.
— Галю, нам треба поговорити. Приїжджай додому. Або я приїду.
Вона подумала. Мама в сусідній кімнаті в’язала, спиці постукували.
— Не треба сюди. Я приїду.
Вона натисла відбій і сиділа хвилину, дві, п’ять. Потім устала й пішла збирати сумку. Тих самих речей стало чомусь більше: мама поклала банку огірків, пакет з пиріжками й вовняні шкарпетки.
— Мамо, літо скоро.
— Шкарпетки завжди знадобляться, — відповіла мати й поправила окуляри.
Галина обняла її.
— Ти впораєшся, — сказала мама, не відсторонюючись.
— Звідки ти знаєш?
— Бо ти моя донька.
Вони постояли так півхвилини. Потім мати поплескала її по спині й сказала:
— Іди. Автобус о дванадцятій тридцять.
В автобусі Галина дивилася у вікно й думала про те, що квартира, куди вона повертається, за тиждень могла змінитися. Або не змінитися. Може, все стоїть на тих самих місцях, як і раніше, біля стіни, і його кружка в раковині. А може, там побувала інша жінка.
Вона відчинила двері своїм ключем. У передпокої пахло інакше. Не погано. Інакше. Інший кондиціонер для речей або інший шампунь, або за тиждень повітря в квартирі змінилося, як змінюється вода в акваріумі.
Вона роззулася, пройшла на кухню й зупинилася. На столі стояли дві кружки. Дві. Одна його, синя, із написом «Boss». Друга чужа. Біла, без малюнка, трохи менша. Галина ніколи її не бачила.
Вона стояла й дивилася на цю кружку. Білу, звичайну, нічим не примітну кружку, з якої хтось пив чай на її кухні, за її столом, може, уранці, може, учора. І Костя не прибрав. Не вимив. Не сховав. А може, не вважав за потрібне.
У серці щось здригнулося. Костя вийшов з кімнати. Він був у домашніх штанах і сірій футболці, неголений, з темними колами під очима. Йому тридцять дев’ять, але зараз він виглядав на всі п’ятдесят. Або це вона вперше за довгий час подивилася на нього без звички.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
Він побачив, куди вона дивиться. На кружку. Білу кружку на столі.
— Вона була тут.
— Один раз.
— У нашій квартирі.
— Так.
Він сів на стілець. Той самий, лівий, біля стіни. Його стілець. Руки поклав на стіл, пальці переплів. Кісточки побіліли.
— Я не хотів, щоб так.
— Як ти хотів?
— Не знаю. Інакше.
— Інакше — це як, Костю? Ти привів її сюди. У квартиру, де живе твій син. Де я дванадцять років мила підлоги. Де наші фотографії висять у коридорі.
Він мовчав.
— Ти хоч зняв фотографії? — запитала вона, і голос здригнувся вперше за всю розмову.
— Ні.
— Тобто вона бачила наше весільне фото й усе одно прийшла.
— Галю, будь ласка.
— Що «будь ласка»?
Вона не кричала. Говорила тихо, і від цього було найгірше. Вона сама це відчувала: як слова виходять рівні, щільні, кожен на своєму місці, а всередині трясеться.
Вони просиділи на кухні дві години. За вікном стемніло. Галина не вмикала світла, і вони говорили в сутінках, у синюватому світлі від вікна, і тіні лягали на стіни довгими смугами.
Він розповів про Ріту. Тридцять один рік. Винаймає квартиру. Працює в бухгалтерії.
— Вона знає про мене?
— Знає.
— І їй байдуже?
— Вона каже, що не претендує.
Галина усміхнулася. Гірка, крива усмішка, від якої звело вилиці.
— Не претендує. Вона в моїй квартирі чай пила.
Костя потер перенісся великим і вказівним пальцями. Жест, який вона знала дванадцять років. Він робив так, коли не знав, що говорити.
— Чому? — запитала Галина. Головне питання. Просте й неможливе.
— Бо я втомився.
— Від чого?
— Від усього. Від відчуття, що я все роблю неправильно. Що я завжди винен. Що мені не можна спокійно прийти додому й відпочити.
— Ти міг мені це сказати.
— Я намагався.
— Коли?
— Рік тому. Два роки тому. Ти сказала, що я вигадую. Що в нас нормальна родина й не треба розгойдувати човна.
Галина завмерла. Бо згадала. Ту розмову, коли він сів поряд на дивані й почав щось про «нам треба поговорити», а вона відмахнулася, бо втомилася після роботи й не хотіла чути чергові нарікання. Вона відмахнулася.
— Я не знала, що ти про це, — сказала вона.
— А про що ти думала?
— Не знаю. Думала, ти хочеш скаржитися на тещу.
Він подивився на неї. У темряві вона не бачила його очей, але відчувала погляд.
— Ось, — сказав він тихо. — Ось.
Вона ночувала у вітальні на дивані. Костя лишився в спальні. Стіна між ними була тонка, панельний будинок, і вона чула, як він ворушиться, як скрипить ліжко, як він устає й іде на кухню пити воду о третій ночі.
Вона теж не спала. Лежала, закутавшись у плед, і думала. Він має рацію. Не цілком, не в усьому, але в чомусь має. Вона перестала його чути задовго до того, як з’явилася Рита. Вона звикла до нього, як звикають до меблів: стоїть, не заважає, функціонує. Не треба думати, не треба питати, не треба помічати.
Але це не виправдовує. Привести жінку в їхній дім. Написати «скоро, чекай», поки дружина варить йому макарони.
Одне не відміняє іншого. Галина натягнула плед до підборіддя. У вітальні було холодно. Вікно лишалося прочиненим, і звідти тягло нічним квітнем: мокрою землею, охололим асфальтом і чимось ледь вловимим, наче свіже листя. Весна починалася.
Уранці вона встала рано. Шоста двадцять. Костя ще спав. Вона пройшла на кухню босоніж, відчуваючи кожну плитку підлоги, холодну, знайому. Кружка стояла на столі. Біла, чужа. Галина взяла її, потримала в руках. Легка. Тепла чомусь, хоч не мала б. Здалося.
Вона відчинила шафу, поставила кружку на верхню полицю, за маминим сервізом, який діставали тільки на Новий рік. Зачинила дверцята. Потім увімкнула чайник і дістала дві кружки. Його синю. Свою, з жовтим соняшником. Поставила на стіл. Насипала заварку.
Чайник закипів. Вона налила воду й сіла чекати. Кроки в коридорі. Костя зайшов на кухню, зупинився в дверях. Подивився на стіл. Дві кружки. Дві.
— Сідай, — сказала Галина.
Він сів.
— Я не пробачу тебе, — сказала вона. — І не знаю, чи пробачу. Але ми будемо розмовляти. Щодня. Не про Назара, не про гроші, не про молоко. Про нас. І якщо ти ще раз побачиш цю жінку, я дізнаюся. І тоді розмовляти не буде про що.
Він мовчав.
— Ти чуєш?
— Чую.
— Чай холоне.
Він потягнувся до кружки. Вона дивилася, як його пальці обхоплюють синій фаянс, як він підносить до губ, як пара піднімається й тане.
Увечері зателефонував Назар.
— Мамо, ти вдома?
— Удома.
— А тато?
— Теж.
— А чого голос у тебе такий дивний.
— Утомилася.
— Гаразд. Я в неділю приїду.
— Добре, синку.
Вона поклала телефон на стіл і подивилася у вікно. Двір, гойдалка, ліхтар. Усе те саме. Нічого не змінилося. І все змінилося.
Костя мив посуд на кухні. Вона чула звук води й брязкіт тарілок. Він мив посуд уперше за довгий час. А може, й не вперше. Може, вона не помічала.
Галина встала й підійшла до дзеркала в передпокої. Жінка, яка дивилася на неї звідти: тридцять вісім років, русяве волосся, зібране в хвіст, темні кола під очима, складка між бровами, якої рік тому не було.
Вона випрямилася. Складка не зникла. На тумбочці лежали ключі. Ті самі, які вона лишила тиждень тому. Костя не прибрав їх. Вони лежали так, як вона їх поклала: зв’язка на склі, брелок із літерою «Г», який Назар обрав в автоматі в торговому центрі.
Вона взяла ключі. Потримала на долоні. Важкі. Теплі. Повісила на гачок.
Уночі вони лежали в одній кімнаті. Костя на ліжку, Галина на розстеленому матраці на підлозі. Вона сама так вирішила.
— Галю, — сказав він у темряві.
— Що?
— Дякую, що повернулася.
Вона не відповіла. Заплющила очі. Подушка пахла їхнім спільним порошком, тим самим, який вона купувала роками в одній і тій самій крамниці.
За стіною цокав годинник. Не мамині ходики, інші. Електронні, на мікрохвильовій печі, беззвучні, але вона знала, що вони йдуть. Час ішов. Вона не знала, що буде далі. Не знала, чи зможе. Не знала, чи вистачить її на те, що попереду. Але ключі висіли на гачку. І вранці вона встане. І поставить чайник. І дістане дві кружки. А далі видно буде.