Вечірній туман повільно осідав на сосновий ліс, що оточував просторий двоповерховий будинок на околиці міста. Оксана сиділа у глибокому кріслі на терасі, тримаючи в руках чашку вже охололого чаю.
Екран її смартфона тьмяно світився у напівтемряві, відображаючи чітку картинку з камери відеоспостереження, яку вона таємно встановила у спальні декілька днів тому.
Тінь на екрані рухалася обережно та безшумно. Чоловік підійшов до важкого дубового комода, витягнув верхню шухляду та навпомацки знайшов дерев’яну шкатулку з різбленням.
У ній Оксана тримала заощадження для купівлі нового авто для бізнесу. Чоловік повільно відчинив кришку, витягнув пачку доларових купюр, відрахував рівно сто доларів, сховав їх у кишеню штанів, а решту акуратно поклав на місце.
Оксана стиснула зуби та важко зітхнула. Вона відчула, як холодний клубок підступив до горла.
– Тобто ти вирішив діяти дрібними кроками, – тихо мовила вона сама до себе, спостерігаючи за кожним рухом чоловіка на екрані. – Вважаєш, що сто доларів у великій пачці це дрібниця, яку ніхто й ніколи не помітить.
Вона пригадала розмову, яка відбулася між ними всього тиждень тому, коли майстри тільки закінчували монтаж системи безпеки на подвір’ї.
– Навіщо ти витрачаєш гроші на ці дурниці, – обурювався тоді Тарас, ходячи вздовж високого паркану. – У нас є висока огорожа, є собака, є міцні замки на дверях. Навіщо ще ці камери спостереження всюди чіпляти. Мені це нагадує якусь клітку, а не дім.
– Я хочу бути впевнена, що все під контролем, коханий, – спокійно відповіла Оксана, спостерігаючи за його знервованими рухами. – Ми часто виїжджаємо, дім залишається порожнім. Мені так буде спокійніше.
– Ти просто надто підозріла, – бурчав Тарас, перехрещуючи руки на грудях. – Ти у всьому шукаєш якийсь підвох. Це вже схоже на параною.
Тоді Оксана лише посміхнулася, але в душі вже оселився сумнів.
Тарас з’явився у її житті півтора року тому. Він умів красиво залицятися, дарувати квіти та говорити правильні слова у потрібний момент. Але згодом Оксана почала помічати дивні деталі його минулого.
Тарас вже мав за плечима два розлучення. Від першої дружини йому якимось дивом дісталася позашляховик останньої моделі, а у другої він через тривалі суди відсудив двокімнатну квартиру в самому центрі.
– Вони обоє були справжніми зміями, – часто повторював Тарас під час вечірніх розмов біля каміна. – Вони тільки й чекали, як би витягнути з мене останню копійку. Але я все те майно заробив власними руками, власною працею. Я не збирався залишати їм те, що належить мені за правом.
Оксана тоді вірила цим словам. Їй здавалося, що чоловіка просто недооцінили та скривдили в минулих стосунках.
Вона мала власний успішний бізнес, стабільний дохід і затишний будинок, тому не чекала від Тараса фінансових подвигів. Але з часом її почала дивувати одна невідповідність.
Тарас офіційно ніде не працював. Єдиним його задекларованим джерелом доходу була орендована квартира колишньої дружини, яка приносила йому близько десяти тисяч гривень на місяць.
Проте Тарас жив на широку нову ногу. Він регулярно купував собі дорогий одяг, ремонтував авто у найдорожчих сервісах міста, замовляв вишукані страви з ресторанів та купував новітні ґаджети.
– Звідки у тебе ці гроші, Тарасе, – якось запитала його Оксана під час обіду. – Оренда квартири не покриває і третини твоїх витрат за цей тиждень.
– Я вмію інвестувати, Оксано, – із самовдоволеною посмішкою відповів чоловік, розрізаючи стейк. – Я маю свої джерела, про які тобі знати не обов’язково. Головне, що я не сиджу у тебе на шиї.
Тепер, дивлячись на екран телефону, Оксана нарешті зрозуміла, якими були ці джерела інвестицій.
Оксана повернулася до будинку за годину, коли Тарас уже сидів у вітальні з келихом та переглядав футбольний матч. Його обличчя випромінювало абсолютну спокійність та впевненість у власній безкарності.
– Як справи на роботі, сонечко, – запитав він, навіть не повернувши голови до дружини.
– Все чудово, – відповіла Оксана, сідаючи поруч на диван та наливаючи собі трохи теж. – Навіть краще, ніж я очікувала. У мене з’явилася одна дуже цікава думка.
– Яка саме, – зацікавився Тарас, роблячи ковток.
– Я хочу інвестувати гроші в нерухомість, – мовила Оксана, уважно спостерігаючи за його реакцією. – Мої знайомі пропонують неймовірну квартиру. Три кімнати, розкішний ремонт, панорамні вікна. Це біля Сотки, прямо з вікон видно весь центр. Ціна просто смішна для такого об’єкта.
Очі Тараса миттєво спалахнули хижим вогником. Він відклав пульт від телевізора та повністю повернувся до Оксани.
– Це справді виглядає як вигідна угода, – мовив він, намагаючись стримати захоплення у голосі. – А коли ти плануєш її купувати.
– Оці в тому й проблема, – зітхнула Оксана, роблячи засмучений вигляд. – Мій директор сказав, що я мушу терміново їхати у відрядження . Буквально завтра з самого ранку і на цілий тиждень. А господарі квартири не хочуть чекати. У них є інші покупці, які готові віддати гроші хоч завтра.
– І що ж робити, – стурбовано запитав Тарас, подавшись уперед.
– Я розмовляла з рієлтором та юристом, – продовжила Оксана, понизивши голос. – Юрист сказав, що можна оформити всі папери завтра ввечері. Але для цього хтось із нас має бути присутнім особисто, оглянути житло та підписати документи від мого імені або за довіреністю. Ти зможеш це зробити замість мене, коханий.
Тарас на мить замислився. Його мозок гарячково обраховував можливу вигоду від цієї ситуації.
– Звісно, сонечко, – швидко мовив він, обіймаючи її за плечі. – Я все зроблю у найкращому вигляді. Ти можеш на мене повністю розрахуватись. Я огляну квартиру, підпишу всі необхідні папери і забрати ключі.
– Дякую тобі, ти мене дуже виручаєш, – посміхнулася Оксана, приховавши гірку іронію за ніжним поглядом.
Зранку Оксана зібрала валізу, зробила вигляд, що вирушає до Чернівців, та виїхала з двору. Проте жодного відрядження не існувало. Квартири біля Сотки, яку продавали за безцінь, також не було. Усе це було ретельно продуманою виставою, у якій брали участь її давній знайомий юрист Андрій та кілька близьких подруг.
Замість Чернівців Оксана поїхала до Буковеля, де на неї чекали подруги у затишному дерев’яному котеджі.
Того ж вечора Тарас, вдягнений у свій найкращий костюм, прибув за вказаною адресою в центрі Івано-Франківська. Його зустрів солідний чоловік у суворому костюмі, який представився юристом Андрієм.
– Доброго вечора, Тарасе, – привітався Андрій, відчиняючи двері розкішної трикімнатної квартири. – Проходьте, оглядайте. Папери вже готові, залишилося лише поставити підписи.
Тарас пройшовся просторими кімнатами з дорогою меблями, визирнув у вікно, з якого відкривався панорамний вид на вечірнє місто. У його голові вже малювалися картини майбутнього.
– Яка краса, – пробурмотів він собі під ніс, коли юрист виклав на стіл товсту папку з документами. – Оце так наївна жінка мені дісталася. Думає, що ми будемо жити тут разом. Вона навіть не уявляє, що через пару місяців я подам на розлучення і відсуджу цю квартиру собі. Повторю свій давній трюк, тільки цього разу куш буде значно більшим.
Юрист Андрій поклав перед ним кілька аркушів та подав ручку.
– Ось тут, будь ласка, поставите підпис, і ось тут на останній сторінці, – спокійно мовив юрист. – Перевірте ваші дані.
Тарас був настільки засліплений власною жадібністю та поспіхом, що навіть не став читати дрібний текст на сторінках. Він швидко проставив свої підписи на кожному вказаному аркуші, навіть не здогадуючись, що підписує зовсім не договір купівлі-продажу нерухомості.
– Все готово, – мовив Тарас, розпрямляючи плечі та беручи ключі зі столу. – Дякую за роботу.
– Бажаю вам успіху, Тарасе, – посміхнувся юрист, збираючи папери у портфель. – Ви навіть не уявляєте, скільки всього ви сьогодні підписали.
Наступні три дні Тарас жив як у казці. Він перевіз частину своїх речей до нової квартири, запросив друзів, замовляв їжу, вихваляючись своїми фінансовими успіхами та “недалекою” дружиною, яка так легко довірила йому такі справи.
На четвертий день свято закінчилося раптовим та гучним стуком у двері.
Тарас, у шовковому халаті та з склянкою соку в руці, ліниво відчинив двері. На порозі стояв кремезний чоловік із суворим виразом обличчя та текою в руках.
– Ви хто такий і що робите у моїй квартирі, – обурився Тарас, намагаючись виглядатися господарсько.
– Це я маю запитати, хто ви такий, – суворо відповів чоловік, роблячи крок уперед. – Я власник цієї квартири. Мене звати Ігор. Де оплата за оренду за поточний тиждень. Ви навіть застави не залишили.
– Що за маячня, – вигукнув Тарас, відчуваючи, як усередині все починає стискатися від передчуття біди. – Я купив цю квартиру три дні тому. Моя дружина оформила всі документи через юриста.
– Ви мабуть щось переплутали або добряче перепили, – хмикнув господар будинку, витягуючи зі своєї теки документи про власність. – Оці мої документи на квартиру. Три дні тому мені зателефонувала жінка на ім’я Оксана, оплатила оренду цієї квартири рівно на три доби для свого знайомого. Термін оренди закінчився дві години тому. Через годину сюди заїжджають нові мешканці. Тому збирайте свої речі та виходьте геть.
Тарас відчув, як земля вислизає з-під ніг. Він гарячково вихопив телефон і почав набирати номер Оксани. Номер був поза зоною досяжності. Він набрав ще раз і ще раз, але у відповідь чув лише монотонні довгі гудки або автовідповідач.
Зрозумівши, що відбувається щось страшне, Тарас швидко кинув свої речі у валізу, вибіг із квартири та поїхав на своєму авто до загороднього будинку Оксани.
Коли він приїхав до високого паркану, то спробував відчинити ворота пультом, але автоматика не спрацювала. Він підбіг до хвіртки і встромив ключ у замок, але той навіть не повернувся. Замок був повністю замінений.
– Оксано, відчини двері, – закричав Тарас, гупаючи кулаками по металевих воротах. – Що це за розіграш такий. Відчини негайно, нам треба поговорити.
З-за паркану не доносилося жодного звуку, окрім глухого гавкання собаки.
Тим часом у затишному ресторані в Буковелі Оксана сиділа за великим столом разом із трьома подругами. Вони пили каву, слухали тиху музику та розмовляли про життя.
– І що було далі, – запитала одна з подруг, схилившись над столом від цікавості.
– А далі все відбулося точно за планом, – спокійно розповідала Оксана, посміхаючись. – Наш юрист Андрій підготував повний пакет документів на розлучення та офіційну відмову Тараса від будь-яких майнових претензій до мене, мого бізнесу та мого будинку. А також документ, у якому він визнає факт систематичного викрадення коштів і зобов’язується не наближатися до мене.
– І він це все підписав, не читаючи, – здивовано вигукнула друга подруга.
– У тому й річ, – продовжила Оксана, хитаючи головою. – Його засліпила власна жадібність. Він був настільки впевнений, що підписує папери на нову розкішну квартиру, яку потім зможе відсудити, що навіть не перегорнув перші сторінки.
Він просто проставив підписи там, де йому вказав юрист. Я лише орендувала ту квартиру на три дні, щоб він попозував перед своїми друзями та відчув себе господарем життя.
– Це просто геніально, – мовила третя подруга. – Він думав, що знайшов чергову жертву, а опинився у власній пастці.
– Саме так, – підсумувала Оксана, дивлячись у вікно на засніжені гори. – Він роками користувався довірою жінок, відбирав у них майно після розлучень і вважав себе найрозумнішим. Але тепер усе скінчено.
Офіційно ми вже розлучені, усі документи оформлені та завірені. Замки у моєму будинку змінені, його речі складені у коробки та вивезені на склад, за який сплачено на один місяць. Далі хай шукає собі нову роботу та нове житло.
Залишок вечора Оксана провела у спокої. Вона відчувала не біль чи образу, а легкість і свободу. Вона провчила людину, яка намагалася скористатися її щирістю та добротою, і зробила це так красиво та бездоганно, що жоден суд тепер не зможе допомогти колишньому чоловікові повернути втрачений статус альфонса.
Віра Лісова