Чоловік пішов до іншої. Намагався відібрати у дружини квартиру, забрав автомобіль. Проте радості у новій родині він так і не дочекався. Коли повернувся додому, його місце було зайняте.
Лідія поставила перед чоловіком тарілку з вечерею й зітхнула. Сергій знову затримувався. Останнім часом це увійшло у звичку.
— Де тебе носить так довго? Котлети захололи, — вона склала руки.
Сергій підвів утомлені очі:
— Лідо, давай без допитів. Робота, розумієш?
— Яка робота о десятій вечора? Ти директор, а не охоронець!
Сергій ткнув виделкою в котлету.
— Смачно. Дякую.
— Не змінюй теми! — Лідія сіла навпроти. — Сергію, що відбувається? Ти якийсь… інший став.
— Нічого не відбувається, — він відвів погляд. — Проєкт складний, нерви.
Телефон Сергія завібрував. Він схопив його занадто швидко, прочитав повідомлення й насупився.
— Хто це? — спитала Лідія.
— Ніхто. З роботи, — Сергій сховав телефон у кишеню. — Слухай, я втомився. Давай не будемо.
Лідія дивилася на чоловіка, з яким прожила тридцять два роки. Знав кожну зморшку, кожен рух. І тепер бачила — бреше.
— Сергію, у тебе хтось є?
Сергій завмер з виделкою біля рота.
— Ти що?
— Я все бачу. Одеколон новий, сорочки сам прасуєш, додому не поспішаєш.
— Лідо, це не так.
— Тоді покажи телефон.
— Що?
— Телефон дай, — Лідія простягнула руку. — Якщо там немає нічого, покажи.
Сергій відсунув тарілку.
— Не буду я нічого показувати. Я що, під слідством?
— Отже, є що приховувати.
— Лідо! Тридцять два роки разом, а ти мені не довіряєш?
Лідія гірко всміхнулася:
— А ти заслужив довіру?
Тієї ночі вони спали нарізно. Сергій на дивані, Лідія в спальні. Уранці він пішов, не поснідавши.
Через тиждень телефон Лідії задзвонив. Це була Катя, донька.
— Мамо, ти як? — голос схвильований.
— Нормально, — Лідія перекладала речі в шафі. — А що?
— Тато дзвонив. Сказав, ви поговорити маєте.
Серце Лідії тьохнуло.
— Про що?
— Не знаю, мамо. Але голос дивний був.
Увечері Сергій прийшов рано. Зняв куртку, помив руки.
— Лідо, нам треба поговорити.
Вона знала. Якимось шостим чуттям все знала.
— Говори.
— Я йду, — Сергій дивився в підлогу. — У мене справді інша жінка. Прости.
Кімната закрутилася.
— Хто вона?
— Це важливо?
— Для мене — так!
— Віра. Їй тридцять дев’ять.
Лідія розсміялася:
— Тридцять дев’ять? Ти з глузду з’їхав? Тобі п’ятдесят дев’ять!
— Лідо, я не хотів, так вийшло.
— Як вийшло? Нога послизнулася, і ти в ліжко до неї впав?
Сергій зітхнув:
— Ми любимо одне одного.
— А мене? Тридцять два роки — це що? Сміття?
— Ні! Але… ми давно стали як сусіди.
— Сусіди? — Лідія схопилася за спинку стільця. — Я тобі все життя віддала! Дім, турбота, затишок — усе для тебе!
— Лідо, я вдячний, але…
— Вдячний? — вона шпурнула в нього рушник. — Іди до своєї молодиці! Побачимо, як вона тебе через рік терпіти буде!
Сергій зібрав речі мовчки. Тільки біля дверей обернувся:
— Прости. Я думав, у нас все налагодиться, але… Катю я не покину, буду допомагати. І тобі також.
— Не потрібна мені твоя допомога! — крикнула Лідія. — Забирайся!
Двері зачинилися. У квартирі стало тихо. Моторошно тихо.
Лідія опустилася на підлогу й розридалася. Тридцять два роки. Вона згадала, як Сергій робив їй пропозицію, як з’явилася Катя, як будували дачу, як хворів на грип і вона варила йому курячий бульйон…
Телефон задзвонив. Катя.
— Мамо, тато все розповів. Я зараз приїду!
— Не треба, Катю.
— Треба! Чекай на мене, я вже в таксі.
Лідія підвелася. Подивилася на себе в дзеркало — розпатлана, заплакана, постаріла. А в нього — молода. Вона відчинила шафу з фотоальбомами. Ось вони на морі, ось на дачі, ось випускний доньки… Стільки років разом! І все під три чорти? Ну вже ні, — Лідія витерла сльози. — Я тобі не дозволю так легко все перекреслити, Сергію Петровичу. Не дозволю!
Перший місяць після відходу Сергія Лідія вставала з ліжка через силу. У квартирі дзвеніла тиша. Вона зварила собі каву й сіла біля вікна. Телефон мовчав — ні дзвінка, ні повідомлення. Тільки вчора Катя заходила, принесла пиріг і намагалася розворушити.
— Мамо, годі киснути! Візьми себе в руки.
— Легко тобі казати, — Лідія відвернулася до вікна. — Не тебе зрадили.
— Знаю, важко. Але життя не закінчилося.
— А на мою думку, закінчилося, — Лідія сумно всміхнулася.
— Мамо, тобі лише п’ятдесят вісім! Попереду купа часу.
— На що, Катю? Дім порожній, я сама. Навіщо вставати зранку?
— Хоча б заради мене! — Катя обійняла матір. — Ти потрібна мені, чуєш?
Дзвінок у двері перервав спогади. Лідія відчинила — на порозі стояла Тамара, сусідка знизу.
— Лідо, чого не виходиш? Третій день телефоную.
— Телефон вимкнула, — Лідія пропустила подругу. — Не хочу нікого чути.
— А мене почуєш! — Тамара рішуче пройшла на кухню. — Де чай? Зараз будемо лікуватися розмовами.
— Там ніякого не залишилося…
— Так, стоп. Подивись на себе, — Тамара розвернула Лідію до дзеркала. — Це що? Халат заяложений, очі червоні. Ти так йому показуєш, як тобі важко?
— Кому? — Лідія смикнулася.
— Сергію своєму! Думаєш, він не питає про тебе в доньки?
— Питає? — в очах Лідії блимнула іскра.
— Звичайно! Катька мені дзвонила вчора, каже, батько щодня цікавиться, як ти.
Лідія хмикнула:
— Совість замучила, мабуть.
— Може й совість, — Тамара поставила чайник. — А може, порівнює.
— У якому сенсі?
— У прямому! Пішов до молодої, а там не мед. Молода — вона вимоглива.
У цей момент телефон Лідії задзвонив. Номер Сергія.
— Не бери, — скомандувала Тамара. — Хай помучиться.
Дзвінки продовжувалися. На третій раз Лідія не витримала:
— Алло.
— Лідо, це я, — голос Сергія звучав непевно. — Як ти?
— Нормально, — вона намагалася говорити спокійно. — Що хотів?
— Документи на машину забрати. І… дізнатися, як ти.
— Документи в шафі, в теці. А я чудово. Набагато краще, ніж коли ти був.
Запала пауза.
— Лідо, не треба так.
— А як треба, Сергію? Плакати й благати повернутися?
— Ні, звичайно. Просто… Я хвилююся.
— Не варто. У мене все добре. Навіть чудово! Тамара кличе на концерт, Катя в гості приходить. Життя вирує!
— Правда? — у голосі Сергія почувся подив. — Радий за тебе.
— А в тебе як? — недбало спитала Лідія. — Медовий місяць у розпалі?
Сергій зітхнув:
— Все нормально. Слухай, я заїду по документи завтра. Будеш удома?
— Не знаю. У мене плани. Залишу в консьєржки.
— Гаразд. Бувай.
Лідія відключилася й подивилася на Тамару:
— Чула? «Нормально» в нього все.
— Бреше, — упевнено заявила подруга. — Я його голос знаю. Щось там не так.
Телефон знову задзвонив. Цього разу Катя.
— Мамо, тато дзвонив щойно?
— Так, а що?
— Він мені потім набрав. Каже, ти бадьора така, весела.
— А що, я маю в труну лягти? — Лідія фиркнула.
— Ні, навпаки! Молодець! — Катя помовчала. — Знаєш, а в нього проблеми з цією Вірою.
— Які? — Лідія намагалася приховати зацікавлення.
— Гроші просить постійно. А ще квартиру хоче змінити — їй, бачте, тісно!
Тамара й Лідія переглянулися.
Минуло три місяці. Лідія стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Нова стрижка, світла блузка, макіяж. Вона купила абонемент у фітнес-клуб, знайшла подруг з інституту. Життя потроху налагоджувалося.
Телефон задзвонив. Сергій.
— Так, слухаю, — відповіла вона спокійно.
— Лідо, привіт, — голос звучав утомлено. — Як справи?
— Нормально. А в тебе?
— Та так… усяке. Нам поговорити треба. Про квартиру.
Серце Лідії тьохнуло.
— Що з квартирою?
— Можна я заїду? Телефоном незручно.
Через годину Сергій сидів на кухні, крутив у руках чашку з чаєм. Осунувся, з новими зморшками.
— Має гарний вигляд, — сказав він, роздивляючись Лідію. — Свіжа така.
— Дякую. Ти хотів про квартиру?
— Так. Розумієш… Віра хоче, щоб ми купили нову. Більшу.
— І?
— У мене немає таких грошей, — Сергій зітхнув. — Думав, може, ми цю продамо й поділимо…
— Ти з глузду з’їхав? — Лідія поставила чашку. — Це мій дім! Де я жити буду?
— Купиш меншу! Тобі самій багато місця.
— Сергію, ти при своєму розумі? Я тут тридцять років живу. Це мій дім!
— Наш дім, — поправив він. — За документами ми обидва власники.
Лідія розсміялася:
— Так ось навіщо прийшов! Виселити мене заради своєї молодиці?
— Не виселити. Просто розв’язати питання цивілізовано.
— Цивілізовано було б не кидати дружину після тридцяти років шлюбу!
Сергій помовчав.
— Вибач. Просто Віра… вона наполягає.
— А ти завжди робиш, що вона хоче?
— Не завжди, — він потер обличчя. — Але з нею… складно.
— Важко з молодою дружиною?
— Так, уяви собі! — раптом спалахнув Сергій. — Вона вимагає дорогу машину, квартиру, ресторани! Думаєш, мені легко?
— А чого ти чекав? Що вона буде борщі варити й шкарпетки штопати?
Сергій опустив голову:
— Я не знаю, чого чекав. Дурість скоїв.
У двері подзвонили. Лідія відчинила — на порозі стояв Михайло Степанович, сусід з майданчика. Високий, сивий, з добрими очима.
— Лідіє Павлівно, вибачте за турботу. Чи не могли б ви мені допомогти з комп’ютером? Онук налаштував, а я все забув.
— Звичайно, Михайле Степановичу, — усміхнулася Лідія. — Тільки в мене гість.
— О, вибачте, — сусід зніяковів. — Зайду пізніше.
— Ні-ні, я вже йду, — Сергій підвівся з-за столу. Він з цікавістю подивився на сусіда.
— Сергію, це Михайло Степанович, новий сусід. Михайле Степановичу, це… мій колишній чоловік.
— Дуже приємно, — сусід кивнув.
— Взаємно, — сухо відповів Сергій.
Коли сусід пішов до своєї квартири, Сергій спитав:
— Давно він тут живе?
— Місяці два. Дуже інтелігентна людина. Професор на пенсії.
— І часто він до тебе заходить?
Лідія усміхнулася:
— А тобі яке діло?
— Ніякого, — Сергій насупився. — Я піду. Щодо квартири… подумай, гаразд?
— Навіть думати не буду. Це мій дім.
Коли Сергій пішов, Лідія зайшла до сусіда. Михайло Степанович справді заплутався в налаштуваннях комп’ютера. Вона все пояснила, вони випили чай з печивом.
— Дякую вам, Лідіє Павлівно.
— Звіть мене Ліда, — вона усміхнулася. — Усі сусіди так звуть.
— А ви мене тоді Мишко.
Удома Лідія подзвонила доньці:
— Катю, уяви собі, батько твій приходив. Квартиру ділити хоче.
— Та ти що? — обурилася Катя. — Він з дуба впав?
— Вочевидь. Каже, що Віра нову хоче, грошей немає.
— А я тобі що казала? Вона його доїть як корову! Він навіть мені перестав допомагати.
— Серйозно? — здивувалася Лідія.
— Ага. Каже: «Вибач, доню, зараз скрутно з грошима». А сам їй шубу купив!
Увечері Лідія довго дивилася на старі фотографії. Ось вони з Сергієм молоді, щасливі. Ось Катя маленька. Стільки років разом… А тепер він заради чужої жінки готовий позбавити її дому.
— Ну вже ні, — сказала вона вголос. — Не дочекаєшся, Сергію. Я тільки жити почала.
Пів року промайнули непомітно. Лідія сиділа в кафе з Тамарою й пила капучино.
— Уявляєш, Миша запросив мене до театру, — Лідія усміхнулася. — Каже, квитки на хороші місця.
— Ну й молодець! — Тамара підморгнула. — Давно пора. Нормальний чоловік, не те що деякі.
— Та я не в тому сенсі, — Лідія зніяковіла. — Приємно, що хтось піклується.
Телефон завібрував. Дзвонив Сергій.
— Знову? — закотила очі Тамара. — Третій раз за тиждень!
— Алло, Сергію, — відповіла Лідія.
— Привіт. Ти вдома?
— Ні, у кафе з Тамарою.
— Зрозуміло, — він помовчав. — Лідо, нам поговорити треба. Важлива розмова.
— Про що?
— Особисте. Можна я заїду до тебе ввечері?
Лідія зітхнула:
— Гаразд. О сьомій.
Рівно о сьомій Сергій стояв біля дверей. Він схуд, очі запали. Лідія провела його на кухню.
— Чай будеш?
— Буду, дякую, — він озирнувся. — У тебе тут… затишно.
— Завжди було затишно, — знизала плечима Лідія. — Ти не помічав.
Сергій дивився на неї довго, вивчаючи.
— Ти змінилася, Лідо.
— Правда? — вона поставила перед ним чашку.
— Інша стала. Спокійна, упевнена.
— Бо живу для себе, а не для когось.
Сергій кивнув:
— Я зрозумів це запізно.
— Про що ти хотів поговорити?
— Я від Віри пішов, — сказав він тихо. — Тиждень тому.
Лідія завмерла:
— Чому?
— Це був пекло, — Сергій потер обличчя. — Вічні претензії, вимоги. Їй завжди мало — грошей, уваги, подарунків. А я… я втомився.
— І що тепер?
— Живу в друга поки. Думаю, що далі.
Він подивився на Лідію з надією:
— Лідо, я багато думав. Може… спробуємо знову?
Лідія розсміялася:
— Серйозно? Ти кинув мене. Образив, намагався відібрати дім. І тепер хочеш повернутися?
— Я помилився, розумієш? — він схопив її за руку. — Тридцять два роки разом. Це щось значить!
— Значило, — вона вивільнилася. — Раніше.
— Лідо, я справді все усвідомив. Не там шукав щастя. Воно завжди було поруч.
— Сергію, ти романтик, — Лідія похитала головою. — Тільки запізно. Я навчилася жити без тебе. І мені… добре.
У двері подзвонили.
— Це Михайло Степанович, — сказала Лідія. — Ми до театру йдемо.
— То ти з ним… — Сергій осікся.
— Ми дружимо. Він цікавий співрозмовник, турботливий. Поважає мене.
Сергій опустив голову:
— Розумію. Я сам все зруйнував.
Лідія відчинила двері. Михайло Степанович стояв з букетом.
— Добрий вечір! — він усміхнувся. — Ви готові?
— Майже. Заходьте, я візьму сумочку.
Михайло увійшов, побачив Сергія:
— Вітаю. Вибачте, я невчасно?
— Ні-ні, — Лідія взяла сумку. — Сергій вже йде. Правда, Сергію?
Сергій мовчки підвівся:
— Так. Я піду. Дякую за чай.
Біля дверей він зупинився:
— Лідо, я все одно буду сподіватися.
— Не варто, — м’яко відповіла вона. — Життя йде далі. Для всіх.
Коли двері за Сергієм зачинилися, Михайло спитав:
— Все гаразд?
— Тепер так, — усміхнулася Лідія. — Знаєш, я зрозуміла важливу річ. Любити когось — не означає розчинятися в ньому. Я тридцять років була чиєюсь дружиною, чиєюсь мамою. А тепер я Лідія. І мені це подобається.
— Ти чудова, — щиро сказав Михайло. — Самодостатня й сильна.
У таксі дорогою до театру Лідія дивилася у вікно на вечірнє місто. Телефон пискнув — повідомлення від Каті: «Мамо, як ти? Тато дзвонив, сказав, що йде від Віри. Він у порядку?»
Лідія набрала відповідь: «Я чудово. Їду до театру з Михайлом. А тато… він дасть собі раду. Ми всі даємо собі раду, коли доводиться.»
Вона прибрала телефон і усміхнулася своєму відображенню в склі. Життя насправді тільки починалося. І в цьому новому житті вона більше не буде поступатися собою заради чужого щастя. Настав її час — час бути щасливою тому, що вона на це заслуговує.