Чоловік пішов до 25-річної моделі, а через місяць зателефонував з безглуздим проханням. Я сміялася на всю кухню
— Аню, нам треба поговорити.
Сергій відсунув тарілку з недоїденою вечерею і нервово постукав пальцями по стільниці. Анна підвела очі від книжки, і всередині в неї все зрадницьки стиснулося. Вона надто добре знала цей сухий, відсторонений тон. Так само він говорив, коли, всупереч її вмовлянням, повісив на їхній бюджет величезний кредит за нову машину.
Вона заклала сторінку і повільно закрила книжку. У голові промайнули десятки думок. Проблеми на роботі? Знову не вистачає грошей?
— Річ не в роботі, — Сергій провів рукою по волоссю. — Річ у нас. Я хочу розлучитися.
Тиша на кухні стала оглушливою. Рука Анни здригнулася, і книжка з глухим стуком упала на стіл. Два роки шлюбу перекреслилися в одну мить.
— Я більше не відчуваю того, що раніше, — завчено продовжив Сергій, старанно ховаючи очі. — Ми надто різні. Я втомився від рутини. Ми обидва заслуговуємо на шанс бути щасливими.
Анна дивилася на людину, заради якої залишила улюблену роботу вчительки. Людину, заради якої стала бездоганною домогосподаркою: прасувала сорочки, пекла його улюблені пироги, терпіла нескінченні причіпки його безцеремонної матері. І все це виявилося «рутиною».
— Ти зустрів когось? — тихо запитала вона.
Сергій скривився, ніби вона порушила правила пристойності. Він довго викручувався, розмірковуючи про те, що проблеми почалися давно, але під крижаним поглядом дружини нарешті здався.
— Так. Її звати Ксенія. З нею я… я знову відчуваю себе живим. Мені знову двадцять років!
«Йому двадцять, — гірко всміхнулася про себе Анна. — А їй скільки?»
З’ясувалося, що Ксенії двадцять п’ять. Ксенія — модель. І Сергій все вирішив. Завтра він збирає речі й іде в нове, яскраве життя, благородно залишаючи покинутій дружині її ж дошлюбну квартиру.
— Забирайся, — голос Анни не тремтів від сліз. У ньому дзвеніла образа. — Забирайся негайно. Я не бажаю бачити тебе завтра.
Сергій спробував закликати її до «дорослої розмови», але Анна лише розсміялася. Два роки він тримав її за зручну прислугу, а тепер вимагає розуміння? Того ж вечора грюкнули вхідні двері.
«Не псуй моєму синові життя»
Тиждень минув мов у тумані. Дні злилися в нескінченну низку безсоння, холодних чашок чаю і спроб зрозуміти, де вона звернула не туди. Але по-справжньому Анна прокинулася, коли її телефон висвітив ім’я свекрухи.
— Аню! — голос Тетяни Іванівни лився солодким медом. Таким тоном за два роки вона не удостоювала невістку жодного разу. — Як ти, люба?
Анна сухо відповіла, що все гаразд. І тут свекруха перейшла до справи.
— Я хотіла тебе попросити, — защебетала Тетяна Іванівна. — Не влаштовуй, будь ласка, Сергієві сцен! Він і так переймається. Ти ж молода, у тебе ще все попереду. А так сталося… не ображайся.
Хотілося закричати. Жінка телефонувала не для того, щоб підтримати. Вона телефонувала, щоб прикрити свого хлопчика, який черговий раз наробив лиха. Сергій міг зламати машину, втратити роботу або зрадити родину, але в очах Тетяни Іванівни він завжди залишався невинним перед обставинами.
Не дослухавши солодких слів, Анна натиснула кнопку відбою. Як же це було передбачувано й неприємно.
За годину надійшло повідомлення від зовиці, сестри Сергія: «Як ти? Ми сумуємо. Зазирну на чай?» Ольга завжди була єдиною світлою плямою в цій родині. На відміну від матері, вона здавалася простою і земною. Анна погодилася.
Ольга сиділа за столом на кухні Анни й емоційно розмахувала руками. Виявилося, Сергій вже привів юну пасію знайомитися з мамою.
— Це неприпустимо, Аню! Спідниця по пояс, губи великі, дивиться на нас як на прислугу! — ділилася зовиця. — Мама їй свої фірмові пиріжки несе, а ця пирхає: «Я борошняного не їм, у мене фотосесія». Мама потім два дні з заспокійливим лежала!
За словами Ольги, Сергій витрачав на нове кохання шалені суми. Купив телефон, дорогу сумку, сипав грішми так, ніби раптом став багатим. «Цікаво, — подумала Анна, — а мені він завжди скаржився, що на нормальну відпустку не вистачає грошей».
Але візит зовиці виявився не просто візитом ввічливості. Виплеснувши обурення, Ольга знизила голос.
— Аню… тут така справа. У мене в суботу важлива зустріч, а чоловік у відрядженні. Посидієш із Мишком? Години на три-чотири. Він же тебе обожнює!
Анна завмерла. У шлюбі вона постійно сиділа з племінником, підміняючи вічно зайняту зовицю. Але зараз? Після всього? Однак почуття прив’язаності до хлопчика перемогло. Вона зітхнула й погодилася, не підозрюючи, що це не востаннє.
Увечері, вийшовши до супермаркету по сир, Анна зіткнулася зі своєю колишньою колегою зі школи, Мариною.
Слово за слово, Анна зізналася, що розлучається. Сергій пішов до іншої.
— Знаєш, а мене це не дивує, — Марина співчутливо похитала головою. — Я ж тобі ще до весілля казала, що він гулящий.
Пакет із продуктами мало не вислизнув із рук Анни.
— Що? Ти ніколи мені такого не казала.
Марина зблідла й прикрила рота рукою.
— Аню, мій чоловік працює із Сергієм в одній фірмі. За пару місяців до вашого весілля у твого благовірного був роман із новенькою з бухгалтерії. У їхній компанії про це знали багато хто, але всі думали, що ти теж у курсі й просто заплющила очі.
Пазл у голові Анни склався. Ось чому Сергій так наполегливо вимагав, щоб після весілля вона залишила роботу й стала домогосподаркою! Він не хотів «забезпечувати її та захищати». Він думав, що колеги рано чи пізно проговоряться.
Вона прокинулася о восьмій ранку від наполегливого дзвінка. Тетяна Іванівна.
— Аню, мені треба до лікарні на обстеження, — голос свекрухи звучав вимогливо. — Оля в батьків чоловіка, Сергій зайнятий. Ця його фіфа безвідповідальна обіцяла відвезти, але в неї раптом зйомка! Відвези мене, га?
Анна мовчала. Два тижні тому вона вже натягувала б джинси й прогрівала машину. Вона завжди була зручною невісткою.
— Викличте таксі, — спокійно відповіла Анна.
— Таксі?! — обурилася свекруха. — Вони ж грубіяни! Та й грошей коштують. А ти ж усе одно вдома сидиш!
«Усе одно вдома сидиш». Ця фраза різонула по живому. Ніби життя Анни було порожнечею, що чекала, поки високородній родині колишнього чоловіка не знадобляться послуги водія.
— Вибачте, Тетяно Іванівно. У мене сьогодні важлива зустріч. Я не зможу вам допомогти.
Вона поклала слухавку. Серце калатало як шалене, але на губах грала усмішка. Вона вперше відмовила цій токсичній жінці.
Розплата надійшла ввечері. Зателефонувала обурена Ольга.
— Мама сказала, що ти відмовилася їй допомогти. Ти образилася, чи що? Чим ти можеш бути зайнята, ти ж не працюєш!
Тобто для обох жінок Анна була лише безкоштовним ресурсом, який забув своє місце після звільнення.
— Я збираюся повертатися до школи, Олю. Я вільна і буду робити те, що хочу.
У слухавці повисло важке мовчання. А потім зовиця промовила те, що змусило Анну остаточно розірвати ці нитки.
— Отже, ти тепер і у вихідні з Мишком відмовишся сидіти? Я на суботу взагалі все розпланувала! Як ти можеш так безвідповідально ставитися до племінника? Мама має рацію, ти завжди була егоїсткою!
Віддавши два роки на обслуговування чужих інтересів, забувши про свою професію й мрії, Анна раптом стала егоїсткою. Бо насмілилася не прибігти на перший поклик.
— Він племінник Сергія, Олю. А ми розлучаємося. Прощавай.
Вона вже закінчувала збирати документи для повернення на роботу, коли пролунав дзвінок від самого Сергія. Тон у колишнього чоловіка був оксамитовий, чарівний, ніби вони розійшлися найкращими друзями.
— Привіт, Аню. Навіщо ти так грубо з моїми? Я ж лише дізнатися, як справи…
У нього явно була прихована мета. І він не змусив себе довго чекати.
— Слухай, — Сергій кашлянув, — ми тут із Ксюшею влаштовуємо вечірку для друзів на вихідних. Нічого особливого. І я хотів… Може, ти спечеш свої фірмові пиріжки? Ксюша пробувала, але в неї руки не з того місця ростуть. А в тебе вони завжди такі повітряні.
Анна застигла, тримаючи телефон. Людина зрадила її, вигнала з власного життя заради двадцятип’ятирічної моделі, обманом змусила покинути кар’єру, а тепер телефонує й просить… спекти пиріжки. Для тусовки зі своєю коханкою.
— Я правильно розумію? — повільно, по складах промовила Анна. — Ти хочеш, щоб я напекла пиріжків для тебе і жінки, до якої ти від мене пішов?
— Ну, Аню, навіщо ти так? — щиро образився Сергій. — Я думав, ти охолола. Ми ж дорослі люди, можемо залишитися друзями!
Анна не стрималася. Вона засміялася. Голосно, щиро, до сліз в очах. Сміх перекочувався порожньою кухнею, лякаючи й водночас звільняючи її від останніх ілюзій.
— Я передзвоню! — видушила вона крізь напад реготу й скинула виклик.
За місяць Анна сиділа у світлій учительській. Знайомий запах крейди, гамір на перервах, стоси зошитів — усе це тепер здавалося не рутиною, а найсправжнісіньким, живим світом. Світом, де її цінували за розум і роботу, а не за вміння прасувати чужі штани.
У двері боязко зазирнула колега:
— Аню, до тебе гості.
У шкільному коридорі переминалася з ноги на ногу Ольга, міцно тримаючи за руку маленького Мишка.
Хлопчисько з вереском кинувся до Анни на шию. Вона міцно обійняла його — вона справді сумувала за дитиною, яка ні в чому не була винна.
Ольга опустила очі.
— Я хотіла вибачитися. За все. Ти мала рацію, Аню. Ми сприймали тебе як прислугу, як належне.
Анна мовчала, дозволяючи зовиці висловитися. І тут спливли подробиці, які все розставили по місцях.
Казка Сергія протрималася недовго. Ксенія покинула його заради успішного фотографа, витягнувши перед цим чималу суму кредитних грошей. Дівчина шукала спонсора, щоб пробитися в еліту. Тепер «двадцятирічний у душі» Сергій сидів із розбитим серцем і порожніми кишенями на кухні в мами, яка причитала, що «завжди бачила цю пані наскрізь».
— Він дуже про тебе розпитував, — обережно закинула вудку Ольга. — Каже, що зрозумів, кого втратив. Що поспішив. Ви могли б почати все спочатку…
Ще пару місяців тому від цих слів Анна розплакалася б. Зараз усередині була абсолютна, дзвінка порожнеча. Ні злості, ні торжества. Лише констатація факту: ця людина залишилася в минулому.
— Ми обидва заслуговуємо на краще, — відрізала Анна. — Зустрічатися з Мишком я не проти. Але тільки на моїх умовах: жодних раптових викликів у ролі безкоштовної няні.
Ольга квапливо закивала.
Повертаючись до свого столу із зошитами, Анна відчувала неймовірну легкість. Втративши родину, яка ніколи по-справжньому її не цінувала, вона здобула дещо значно більше. Саму себе.
Іноді поворот долі й зрада близьких — це єдиний спосіб вирватися з золотої клітки, у якій ти чомусь маєш безкінечно пекти пиріжки для чужого щастя.
А як би ви вчинили на місці Анни? Дозволили б колишній зовиці привозити племінника, чи викреслили б із життя всю цю родину без залишку?