Діти спочатку всі невдячні. І вимагати від них подяки безглуздо. Треба подяки спочатку навчити, – інакше життя навчить. А це важке і болісне вчення – через збитки, втрати, через нестачу і слабкість, хвороби.
Дитина до певного часу не здатна відчувати подяку просто тому, що вона не порівнює своє становище з чужим. Вона не знає, як погано можуть жити інші люди, інші діти.
Дитина не може порівнювати. Це перше.
І дитина, отримуючи щось, вважає, що так і має бути. Її повинні годувати, купувати їй іграшки та одяг… Так годиться. По іншому і бути не може! Це друга причина.
Згодом дитина навчається подяки, якщо батьки докладають до цього зусиль. Пояснюють, показують, розповідають, іноді – відмовляють та роз’яснюють причину. Чекати, що ви дитині все віддаєте, жертвуєте собою, а вона повинна це розуміти від народження, – не треба. Подяки вчать. Кого навчили, той досягає більшого.
Є люди, які сьорбнули лиха, потрапили в найгірше становище, все втратили. Їм допомогли. Потім знову допомогли. І знову! Людина знову і знову потрапляє в біду, її рятують. Але подяки нуль. Це діти, яких не навчили відчувати подяку. Ні, їх навчили говорити “дякую”, але це просто слово.
Ці люди так і залишаться егоїстичними дітьми. І знову і знову потраплятимуть у неприємності, проситимуть допомоги, отримуватимуть її… Без подяки. Знову і знову вони проходитимуть свій урок. Тому що життя вчить тому, чого не навчили батьки.
Тому перш ніж дорікати дитині невдячністю, треба згадати: чи вчили ви її бути вдячною? Порівнювати, переживати відмову, допомагати комусь, віддавати? Потрібно вчити. М’яко та з любов’ю. Інакше вчитиме суворий учитель – Життя…
Автор: Анна Кір’янова
