Ми багато що загубили. У каталозі втрат – найнесподіваніші речі. Кудись зникли дідусі.
Дідусь – це не просто чоловік бабусі. Це добра людина з розумними очима, сивою бородою і натрудженими руками. У ту ніжну пору життя, коли ви дізнаєтеся світ, дідусь повинен саджати вас на коліна і розповідати про далекі зірки і великих героїв. Такі дідусі кудись пропали. Причому бабусі залишилися. Вони навіть відчули себе хазяйками положення. Нікому на них прикрикнути. Нікому поставити їх на місце. Бабусі застібають вам гудзики і годують вас манною кашею. А хіба може вирости з людини що-небудь путнє, якщо в дитинстві він не чує про зірки і великих людей.
Від дідуся пахне тютюном і сонцем. Бабусю він називає “мати”, а маму – “дочка”. Але справжня дружба у нього з онуком. Вони посвячені в одну таємницю. Світ для них однаково свіжий і загадковий.
Тому за обідом вони хитро підморгують один одному і сміються очима. Зараз вони встануть і підуть разом. Може, рибалити, а може – ремонтувати велосипед. Онукові цікаво жити, а дідові помирати не страшно.
У нас давно не було воєн. Дідусів ніхто не вбивав, але вони кудись зникли. Кинули своїх бабусь і пішли до інших. Безглуздо розтратили життя і не дожили до онуків. Не обзавелися сім’єю і залишилися бездітними…
Коротше, все розхиталося і зрушилося з основи. Тому у світі так багато вередливих і нервових дітей. І багато нікому не потрібних старіючих чоловіків, що п’ють з туги і нікого не називають словом “онучок”.
