Людина знову і знову повертається туди, де їй погано.
Навколишні спочатку співчувають, намагаються допомогти; а потім відходять в сторону, знизуючи плечима. Адже все зрозуміло! Треба піти і не повертатися туди, де погано ставляться, мучать, знецінюють, принижують! Невже людина цього не розуміє? Розуміє. Але як у фільмі про аварію на атомному підводному човні, знову і знову лізе в реактор.
Ось тут і розгадка.
Моряки ризикували життям, щоб полагодити човен.
І людина знову і знову повертається в токсичні відносини, щоб їх «полагодити». Нею керує таємне почуття провини і відповідальності за все, що відбувається. Вона сама цього не усвідомлює, але вважає, що погане, токсична відношення – це її вина. Треба виправити алкоголіка! І все буде нормально. Треба ще краще служити токсичним батькам, прислужувати краще! – і відносини полагодити. Треба краще працювати і краще себе вести, краще терпіти! – і злісний начальник змінить гнів на милість, зарплату додадуть, почнуть ставитися по-людськи.
Так одна жінка ходила в гості до подруги. Подруга жорсткими репліками ображала Тамару, задавала отруйні питання, висміювала переживання, підкреслювала свою перевагу. Тамара потім не могла спати, прокручувала в голові діалог, шукала правильні і дотепні відповіді; представляла, як треба було себе захистити … А потім знову приходила в гості. І «мала поганий час», як кажуть американці. Отримувала нову порцію образ. Хоча можна було просто перервати спілкування! Але почуття провини знову і знову штовхало жінку в ядерний відсік – треба все виправити! Навіть ціною життя і здоров’я. Якщо так ставляться – це моя вина!
Ось що штовхає людину в реактор – таємна впевненість, що все залежить від її зусиль. Так поводяться зовсім не безвольні люди; навпаки, вони проявляють чудеса терпіння, волі, здійснюють неймовірні зусилля для «порятунку» відносин з алкоголіком, агресором, токсичною людиною …
Відпочинуть трохи, залікують рани – і знову героїчно лізуть туди, де їх чекає страждання. Ще трохи – і все вийде! Або я героїчно загину!
Є тільки два способи це припинити. Або доза радіації виявиться смертельною, рана – жахливою, вичерпаються сили і здоров’я. І людина виявиться непотрібною тим, хто її мучив. Або відбудеться усвідомлення – ніякої провини і відповідальності немає. Інші люди поводяться так, як вважають за потрібне. І ми ніколи їх не переробимо, не зможемо заслужити інше ставлення до себе.
Немає сенсу лагодити реактор – човен давно потонув і пора рятувати себе. Вибиратися на поверхню. Це важко. Але звільнення прийде, якщо зрозуміти причину свого повернення туди, де нам погано.
Автор: Анна Кір’янова
