Кожен день ми вимовляємо сотні і тисячі слів…
…ми спілкуємося з рідними і близькими, з друзями, з колегами по роботі, з клієнтами…. і навіть з самими собою!
А чи часто ми замислюємося над формою і змістом того, що ми говоримо?
Як ми спілкуємося? Що ми робимо частіше – хвалимо або сваримо? Які емоції ми висловлюємо – радість і любов, чи роздратування?
Дайте відповідь на ці запитання, самі собі… а я поки розповім притчу:
Жив-був хлопчик з жахливим характером. Його батько дав йому мішечок з цвяхами і сказав забивати по цвяху в садову огорожу щоразу, коли він буде втрачати терпіння і з кимось сваритися. У перший день хлопчик забив 37 цвяхів. Протягом наступних тижнів він намагався стримуватися, і кількість забитих цвяхів зменшувалася з кожним днем. Виявилося, що стримуватися легше, ніж забивати цвяхи…
Нарешті настав день, коли хлопчик не забив в огорожу жодного цвяха. Тоді він пішов до свого батька і сказав про це. І батько сказав йому витягати по одному цвяху з огорожі за кожен день, в який він не втратить терпіння.
Дні йшли за днями, і, нарешті, хлопчик зміг сказати батькові, що він витягнув з огорожі всі цвяхи. Батько привів сина до огорожі і сказав:
– Син мій, ти добре поводився, але подивися на ці діри в огорожі. Вона більше ніколи не буде такою, як раніше. Коли ти з кимось сваришся і говориш речі, які можуть зробити боляче, ти завдаєш співрозмовнику рану на зразок цієї. Ти можеш встромити в людину ніж, а потім його витягти, але рана все одно залишиться.
Неважливо, скільки разів ти будеш просити вибачення, рана залишиться. Душевна рана приносить стільки ж болю, скільки тілесна. Друзі – це рідкісні коштовності, вони приносять тобі посмішку і радість. Вони готові вислухати тебе, коли тобі це потрібно, вони підтримують тебе і відкривають тобі своє серце. Намагайся не поранити їх…
Чи не про нас ця притча?
Часто, дуже часто ми забуваємо про силу сказаного слова – не звертаємо уваги ні на нашу мову, ні на думки…
…а потім думаємо-гадаємо – звідки беруться події в нашому житті, які нам так не подобаються, і чому відносини з людьми приносять не радість, а суцільні розчарування.
Але ж ми знаємо, що наш матеріальний світ – відображення духовного, і наша реальність безпосередньо пов’язана з тим, що у нас на думці й на язиці.
А з іншими людьми?
Як ми чинимо? Ми можемо насваритися, не подумавши, наговорити образливих слів, накричати… Чомусь найчастіше це буває з близькими… вони все стерплять… Але рани душі так легко не загояться. Цвяхи з огорожі вийняти вам вдасться, а ось дірки від них все рівно залишаться.
