У мене ночував чоловік. Сорокарічний. Просто ночував. Рано вранці нас чекала термінова робота.
Я прийшла його будити. Запропонувала йому каву в ліжко. Він несподівано розтікся в усмішці. Причому такій… Соромливій.
– А ти знаєш, – сказав він, – це все життя було для мене мрією, і я ніколи цього не отримував!
Я захихотіла, зварила кави з кардамоном, принесла йому чашку… Він подивився на мене з подивом і вдячністю:
– Це для мене, правда, в перший раз!
На цей раз збентежитися вже я.
– Слухай, це для мене нормально… Гаразд, на сніданок яєчню з беконом і сиром будеш?
– О так!
– Ну, тоді я почну її готувати, коли ти підеш вмиватися… А то вона охолоне і буде несмачна, а хочеться тебе нагодувати й напоїти смачненьким.
– А ось це дуже сильна мотивація. І теж ти мене прям здивувала. Я чекав, що ти скажеш: почну готувати, коли ти підеш вмиватися, а то я тебе знаю, ти інакше не встанеш… А ось так, щоб для мене… щоб смачно… Це дуже зворушливо! І дуже великий привід встати.
А далі він пішов умиватися. А я готувати яєчню під музику, думати і тихо плакати. З якими такими жінками (а їх було багато, я знаю) він спілкувався все життя? Мені здавалося, в таких простих речах, як кава і яєчня, нічого такого немає… Для мене це природно і нормально. У мене мотивація «до». Я балую всіх, хто знаходиться зі мною поруч такими речами. Я цього не помічаю. Мені подобається годувати смачно, робити зручно і передбачати очікування. Я не бачу ту воду, в якій плаваю. Мені здавалося, так роблять усі. А виявилося, ні… Навіть, якщо це просто черговий комплімент, хоч і не схоже, мене це дуже сильно зачепило. Зачепило визнання цінності того, що для мене природно…
Як же це іноді дивно і важливо!
Говоріть своїм близьким людям про те, в чому вони хороші, особливо коли вони цього не помічають. Говоріть! Від цього виростають крила.
Тетяна Мужицька
