– Чужим людям означає можна, а рідній сестрі не можна?

– Уявляєш, вона знову прибігла в сльозах, – Галина Петрівна поставила перед сином тарілку з гарячим. – Другий тиждень вже не витримує.

Артем невизначено хмикнув, уникаючи розмови. Мати останнім часом тільки й робила, що голосила про нещасну долю Свєтки. Молодша сестра зі своїм Дімою застрягли у двобої з його батьками, і свекруха, звичайно, дістала невістку своїми причіпками.

– А квартира ж у вас стоїть порожня, – ніби між іншим, додала мати, і Артем напружився. – Другий місяць вже…

– Мамо, ми ж обговорювали. Марина шукає орендарів. Іпотеку платити треба.

– Та які орендарі, – у голосі матері з’явилися знайомі з дитинства нотки. – Чужим людям означає можна, а рідній сестрі не можна?

Артем промовчав, розуміючи, до чого йде розмова. Марина вб’є його, якщо дізнається, що він це взагалі обговорює. Квартиру вона купила на свої, зароблені понаднормовими та підробітками. Навіть на перший внесок сама назбирала, горда.

Минув тиждень. Дзвінки від матері почастішали. “У Свєточки на роботі конфлікт”, “У Свєточки тиск скаче від нервів”, “Дімини батьки зовсім дівчинку закатували”.

Артем тільки кивав у слухавку, мріючи якнайшвидше закінчити розмову.

А потім Світлана не витримала. Зателефонувала серед ночі, ридаючи у слухавку. Свекруха викинула її улюблені квіти з підвіконня, заявивши, що вони збирають пил. Діма знову промовчав, а у Свєти сталася істерика.

– Артем, – голос матері в трубці став жорстким. – Треба щось вирішувати. Не можна ж так…

Він знав цей тон. Таким голосом у дитинстві мати оголошувала рішення, які не підлягають обговоренню. Коли він провалював іспити, коли прогулював школу, коли збирався покинути інститут.

– Мамо, давай не зараз, – пробурмотів він. – Марина щось говорила про потенційних орендарів…

– Саме так! – у слухавці щось брязнуло. – Потенційних! А Світлана реальна! І вона твоя сестра! Завтра приїжджайте на обід, обговоримо по-сімейному.

Артем проковтнув. У животі гидко закрутило.

– Марина зайнята завтра …

– Післязавтра, – відрізала мати. – Я пиріг спеку. І навіть сперечатися не смій!

Він глянув на жінку, яка спала поруч. Вона прийшла пізно – черговий позаплановий звіт, чергові понаднормові на іпотеку. Розбудити, розказати? Попередити?

Телефон коротко брязнув – повідомлення від матері: “Вирішимо все без дурниць. Ти ж розумієш, що це правильно?”

Артем вимкнув телефон і довго лежав у темряві, слухаючи рівне дихання дружини. Він знав, що трусить. Знав, що треба було давно навчитися говорити “ні”. Зрештою йому вже не п’ятнадцять. Але мати… адже вона як краще хоче. Та й Свєті реально важко. А квартира справді пустує.

Наступного дня Марина прийшла додому надзвичайно натхненна.

– Здається, знайшла ідеальних орендарів, – вона скинула туфлі у коридорі. – Сімейна пара, обидва працюють у банку. Готові внести завдаток хоч завтра та підписати договір на рік.

Артем завмер із телефоном у руках. На екрані блимало непрочитане повідомлення від матері: “Світлана вже домовилася щодо переїзду.”

– Чудово, – сказав він. – Слухай, мама на обід кличе. Завтра.

Марина здивовано звела брови:

– Завтра? У мене зустріч з орендарями.

– Післязавтра або у неділю.

– А, ну добре, – вона пройшла на кухню. – Треба буде вранці підписати договір, а потім можна і до твоїх з’їздити. Уявляєш, вони навіть погодилися на передоплату за три місяці!

Артем відчув, як по спині пробіг холодок. Телефон знову завібрував. “Діма вже звільнився з роботи. Знайшов нову біля вашого будинку. Все складається!”

– Може, не підемо до мами? – слабко запропонував він.

– Чому? – Марина обернулася. – Щось сталося?

– Ні, просто… – він затнувся. – Гаразд, не має значення.

Вона пильно подивилася на нього, але нічого не сказала. А він знову промовчав. Як мовчав усе своє життя, коли мама вирішувала за нього. Куди вступати. Де працювати? З ким дружити.

Галина Петрівна теж завжди мовчала. До певного часу. А потім оголошувала свої рішення як факт, що відбувся. І все навколо якось так складалося, що сперечатися було вже пізно та безглуздо.

У неділю вони приїхали до батьків ближче до обіду. Світлана вже була там – очі блищать, щоки горять. Артем знав цей погляд – сестра щось задумала. Мати метушилася на кухні, співаючи щось собі під ніс. У коридорі він помітив кілька коробок із написом “Крихке”.

– Це що? – спитала Марина, теж помітивши коробки.

– А, це так, барахло старе розбираю, – долинуло з кухні. – Проходьте, сідайте! Зараз обідатимемо.

Сіли за стіл. Марина відчувала щось не так. Свєта крутилася на стільці та постійно переглядалася з матір’ю. Діма, її чоловік, уткнувся в телефон і старанно вдавав, що його тут немає. Артем ніби перетворився на статую.

– Мариночко, – почала Галина Петрівна, розливаючи по тарілках суп. – Ти ж знаєш, як я люблю тебе.

Як рідну дочку!

У Марини всередині все стислося. Цей тон вона вже вивчила – саме так свекруха починала всі свої геніальні ідеї.

– Ми тут із дітьми порадилися… – продовжила Галина Петрівна.

– З якими дітьми? – перебила Марина.

– Ну як із якими? Ось, Свєта, Діма… Артем…

Марина різко обернулася до чоловіка. Той зблід і опустив очі.

– Артем? – її голос здригнувся. – Ти знав?

– Я просто… – почав він, але мати перебила:

– Ой не починай! Дай домовити! Загалом ми все вирішили. Квартира у вас все одно порожня, а Свєті з Дімою так важко.

– До чого тут наша квартира? – Марина відчула, як до горла підступає ком.

– Як до чого? – щиро здивувалася свекруха. – Вони у середу переїжджають. Вже й речі зібрали, бачиш коробки? І меблі замовили…

– Що?!

– А що таке? Ти ж все одно її здавати збиралася! Яка різниця – ми ж не чужі люди?

– Різниця в тому, – Марина ледве стримувала тремтіння в голосі, – що “чужі люди” готові платити за оренду. В мене іпотека!

– Ой, та ладно тобі жадібничати, – відмахнулася свекруха. – Сестрі рідній квартиру пошкодувала! Вони платитимуть, щоправда, менше…

– Скільки?

– Ну… – Світлана зам’ялася. – Ми поки що не можемо багато. Тисяч п’ять?

– П’ять?! – Марина мало не похлинулася. – Платіж з іпотеки – двадцять п’ять!

– Ну то й що? – очі свекрухи небезпечно звузилися. – Виходить, допоможеш родичам! Не збіднієш! У тебе робота хороша.

Марина перевела погляд на чоловіка:

– Ти знав? Давно?

Артем промовчав, і це було промовистіше за будь-яку відповідь.

– Ви правда думаєте, – вона обвела поглядом усіх, хто сидів за столом, – що можна ось так просто розпоряджатися чужою квартирою? Чужими грошима? Чужим життям?

– Яким чужим? – обурилася свекруха. – Ти член сім’ї! А в сім’ї все спільне!

– Ні, Галино Петрівно. У сім’ї не все спільне. І моя квартира – це моя квартира. На яку я взяла іпотеку. Яку я плачу. І здавати її за безцінь я не збираюся.

– Але ж ми вже все вирішили! – у голосі Свєти з’явилися сльози. – Діма вже звільнився! Ми меблі замовили!

– А я тут до чого? – Марина підвищила голос. – Я просила вас звільнятися? Меблі замовляти? Розпоряджатися моєю квартирою?

– Мариночко, – вкрадливо почала свекруха, – ну зрозумій…

– Ні, це ви зрозумійте! – Марина різко встала з-за столу. – Завтра я підписую договір з орендарями. Вони в’їжджають за тиждень. Все.

Галина Петрівна теж підвелася:

– Значить от як? Чужим людям квартиру, а сестрі чоловіка на вулицю?

– На вулицю? – Марина гірко посміхнулася. – Вона має де жити. З батьками чоловіка.

– Ти просто не уявляєш, що там відбувається! – Світлана знову почала схлипувати. – Його мати… вона…

– А моя квартира тут до чого? Чому це раптом стала моя проблема?

– Тому що ти родичка! – відрізала свекруха. – Але я бачу, наскільки тобі начхати на сім’ю! На нас усіх!

Марина обернулася до чоловіка:

– Артеме, скажи хоч щось!

Він підняв на неї зацькований погляд:

– Може… може, знайдемо компроміс?

– Компроміс? – Вона відчула, що задихається. – Який компроміс? Платити іпотеку з моєї зарплати, доки твоя сестра живе у моїй квартирі за копійки?

– Я також можу доплачувати! – втрутилася Галина Петрівна. – Небагато, звичайно, але…

– Ні, – Марина похитала головою. – Ні. Я не братиму у вас гроші. І не пускатиму нікого у квартиру. Це моє майно та моє рішення.

– А, ось як? – свекруха встала, уперши руки в боки. – Твоє майно? А те, що ти взагалі до цієї сім’ї потрапила – не завдяки нам? Мій син на тобі одружився! А ти…

– Мамо, – тихо промовив Артем. – Не треба.

– Що не треба? – Галина Петрівна обернулася до сина. – Ти глянь на неї! Ми її прийняли як рідну! А вона?

– А що я? – Марина вже не стримувала емоцій. – Я щось винна? За те, що ваш син на мені одружився? Квартиру, куплену на мої гроші, віддати?

– Нічого ми не відбираємо! – Крикнула Світлана. – Ми ж платитимемо!

– Копійки! За які навіть комуналку не покрити!

– Так, всі заспокоїлися! – Галина Петрівна стукнула по столу. – Світлана з Дімою переїжджають у середу, і крапка. А ти, Мариночко, якщо так хочеш чужим здавати – пошукай іншу квартиру. А ця квартира піде родині.

Марина повільно обернулася до свекрухи:

– Ви що, правда думаєте, що можете так просто розпоряджатися моєю власністю?

– А ти що, правда думаєш, що можеш так із родичами чинити? – відрізала Галина Петрівна. – Я тобі як мати говорю…

– Ви мені не мати, – тихо відповіла Марина. – І ніколи нею не будете.

В кімнаті повисла дзвінка тиша. Галина Петрівна зблідла, а потім повільно налилася фарбою:

– Що ти сказала?

– Ви. Мені. Не. Мати, – повторила Марина, карбуючи кожне слово.

– І права вказувати мені, що робити з моїм майном у вас немає. Артем, ми йдемо.

Чоловік ніяково підвівся, але залишився стояти на місці.

– Ви нікуди не підете! – Галина Петрівна зробила крок до невістки. – Сядь! Ми не домовились!

– Домовлятись більше нема чого, – Марина повернулася до виходу.

– Стій! – Світлана схопилася. – А як же ми? Що нам тепер робити?

– Не знаю. Це ваші проблеми. Ви їх створили – ви їх і вирішуйте.

– Артем! – вигукнула Галина Петрівна. – Негайно скажи своїй дружині.

– Хай сам вирішує, – обірвала її Марина. – Перший раз у житті хай ухвалить рішення сам, без твоєї підказки.

Вона попрямувала до коридору. Слідом, як уві сні, рушив Артем.

– Якщо ти зараз підеш із нею, – голос Галини Петрівни тремтів від люті, – можеш більше не повертатися! Ти чуєш? Артем!

Він зупинився. Завмер на півкроці. Марина обернулася – чоловік стояв, опустивши голову, між нею та матір’ю. Як стояв все своє життя.

– Зрозуміло, – тихо сказала вона. – Прощавай.

– Маринко, почекай…

Але вона вже схопила сумку та вилетіла до під’їзду. За спиною лунали крики свекрухи, плач Свєти, бурмотіння Артема. Марина не слухала. Втекла сходами, завела машину. Руки тремтіли.

Телефон розривався від дзвінків та повідомлень.

“Одумайся!”, “Як ти можеш!”, “Ми ж сім’я!”, “Передзвони терміново!”.

Вона вимкнула звук.

Вдома насамперед відкрила ноутбук. Увійшла до месенджера:

– Добрий вечір! Щодо завтрашньої зустрічі та підписання договору – я підтверджую. О котрій вам зручно?

Відповідь надійшла майже миттєво. “Можемо о 10 ранку, якщо вам підходить”.

– Чудово. До зустрічі.

Марина відкинулася на спинку стільця. У голові було пусто. Потрібно зателефонувати до банку, попередити про зміну номера телефону для зв’язку. Замінити замки. Поставити сигналізацію…

У двері подзвонили. Вона здригнулася, підійшла до вічка. На майданчику стояв Артем.

– Відкрий, будь ласка. Потрібно поговорити.

Марина притулилася до дверей:

– Про що? На мою думку, все вже сказано.

– Маринко, ну що ти як маленька? Давай вирішимо все спокійно.

– Спокійно? – Вона гірко посміхнулася. – Де ти був зі своїм “спокійно”, коли твоя мати планувала все це за моєю спиною? Коли сестра замовляла меблі до моєї квартири?

– Я не знав про меблі! Чесно! Свєта сама…

– Але ти знав про переїзд, – відрізала Марина. – І мовчав.

За дверима повисла тиша. Потім Артем тихо сказав:

– Мама дзвонила щодня. Світлана плакала. Я не знав, як бути.

– І вирішив промовчати? Як завжди?

– Ну, а що мені було робити?

– Сказати їм “ні”? Поговорити зі мною? Захистити дружину, зрештою?

Артем зітхнув:

– Маринко, відчини. Ми можемо знайти вихід. Ну, хочеш, я поговорю з мамою? Може, вона погодиться доплачувати…

– Ні, – Марина похитала головою, хоч він не міг її бачити. – Жодних доплат. Жодних поступок. Завтра я підписую договір з орендарями.

– Але ж це… це буде скандал! Мама не пробачить! Світлана…

– А я не пробачу тобі, – тихо сказала Марина. – За те, що зрадив. За те, що дозволив їм розпоряджатися моїм життям.

– Я не зраджував! Я просто…

– Промовчав. Як мовчав усе життя, коли мама вирішувала за тебе. В яку школу ходити. В який університет вступати. На кому одружитися.

– До чого тут це? – у його голосі з’явилося роздратування. – Я сам вирішив на тобі одружитися!

– Так? – Марина посміхнулася. – А мама тебе три місяці не обробляла? Чи не розповідала, яка я гарна партія?

Артем промовчав. Потім глухо промовив:

– Я заберу речі завтра. Коли ти на зустрічі будеш.

– Ключі залиш сусідці. І не забудь простежити, щоб твоя сім’я не заявилася із “сюрпризом”, доки мене немає.

– Вони не стануть…

– Стануть, – обірвала вона. – Ти ж їх знаєш. Втім, ні. Не знаєш. Ти просто дозволяєш їм робити що заманеться.

За дверима почулися кроки – Артем спускався сходами. Марина сповзла стіною на підлогу. Дістала телефон, відкрила контакти. “Мама”. Палець завис над кнопкою виклику.

Раптом згадалося, як рік тому мама запитала: Ти впевнена, що треба брати таку дорогу квартиру? Потягнеш? А вона тільки відмахнулася: “Впораюся!” Горда була. Самостійна.

Телефон завібрував повідомлення від свекрухи: “Свєта всю ніч проплакала. Як ти можеш, так із рідною сестрою?”

Марина пирхнула. Рідною. Десять років у сім’ї, а так і залишилася чужою. Для всіх, крім…

Вона рішуче натиснула кнопку виклику:

– Мамо, привіт. Знаю, пізно, але…

– Мариночко! – голос мами був схвильованим. – Що трапилося? У тебе голос дивний.

Марина проковтнула ком в горлі:

– Мамо, пам’ятаєш, ти питала про квартиру? Говорила, що важко буде тягти смій?

– Звісно, ​​пам’ятаю. У тебе щось із платежами?

– Ні, не в цьому річ. Просто… – вона перевела подих. – Мамо, ти можеш приїхати? Прямо зараз?

У слухавці помовчали.

– За сорок хвилин буду. Адреса та сама?

– Так. Мамо…

– Я вже вдягаюсь. Тримайся.

Марина посміхнулася крізь сльози. Так просто. Без розпитувань. Без моралі. Без спроб вирішити все за неї.

Вона підвелася, пройшла на кухню. Увімкнула чайник. У кишені знову завібрував телефон. Артем: “Вибач. Я все виправлю”.

Марина похитала головою. Нема чого виправляти. Все вирішено.

Дістала ще один телефон, робочий. Набрала номер:

– Алло, вітаю. Вибачте за пізній дзвінок. Я щодо завтрашньої зустрічі. Так, все в силі, але я хотіла уточнити – вам зручно буде під’їхати раніше? Скажімо, до дев’ятої? Чудово. І ще один момент – договір можна оформити одразу на рік?

У двері подзвонили. Марина глянула на годинник – минуло лише тридцять хвилин. Мама доїхала швидше, ніж обіцяла. Як завжди.

Вона відчинила двері. Мама мовчки обійняла її та пройшла до квартири:

– То де в тебе заварка? Зараз все розкажеш.

І Марина раптом зрозуміла – тепер усе буде гаразд. Не тому, що мати вирішить її проблеми. А тому, що є людина, яка просто вислухає. Без засудження. Без спроб переробити її. Без “я ж для тебе кращого хочу”.

Просто вислухає та зрозуміє.

– Мамо, – Марина дістала чашки. – Пам’ятаєш, ти казала, що кожен сам має набити свої шишки?

Мати кивнула.

– Здається, я щойно набила їх всі разом.

– І як відчуття?

Марина подумала:

– Боляче. Але це правильно.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?