– Для однієї дитини ви готові на все, а для другої я зі своєї пенсії взуття купую! – обурювалася Лариса Леонідівна, зітхнувши, та ставлячи на стілець коробку з кросівками для онука.
– Мамо, хто тебе просив? – Здивувався Тимур.
– Я подивилася на його взуття: кросівки вже зовсім зносилися.
– Ми Максиму замовляли інші, – виправдалася перед свекрухою Таня.
– І де вони?
– У пункті видачі. Не забрали поки що.
– Ну так, у вас тільки Льоша улюблений синочок! Для Льоші ви на все готові! Он, я бачила, що у якомусь столичному університеті VR-тренажер для дітей із аути.змом розробляють!
– Ваша воля, ви б весь дослідний інститут з його розробками купили для молодшого! А Максим… Так, наче нерідний, – пробурмотіла свекруха.
Тані було ніяково від таких заяв свекрухи. Тимур глянув на матір, але сваритися не став. У сім’ї і так вистачало турбот.
Молодшому, Льоші, було дев’ять. То був син Тані, а Максим, – п’ятнадцятирічний підліток, — син Тимура від першого шлюбу. У Льоші був діагноз.
Таня заздалегідь розповідала йому, куди вони поїдуть і що там буде, намагалася не міняти без попередження звичний розпорядок. Навіть звичайна ситуація могла виявитися для нього непростою, якщо щось йшло не так, як він очікував.
Таня стежила за режимом, возила сина на заняття, домовлялася із фахівцями. Тимур допомагав дружині у всьому.
Максим у свої п’ятнадцять уже багато робив сам. Школа, заняття карате, поїздки на змагання – батько був із ним, коли потрібно було допомогти, але звик, що син упорається зі звичайними справами без нього.
Але цього разу Максимові особливо хотілося, щоб батько був присутнім. За кілька днів у нього був важливий захід по карате.
– Тату, ти точно приїдеш? До десятої треба бути. У мене виступ, – спитав Максим увечері.
Тимур відірвався від ноутбука. Вони з Танею якраз обговорювали статтю, яку надіслала Лариса Леонідівна.
– Обіцяю, – сказав він. – Буду.
Максим глянув на екран.
– А це що?
– Розробка університету. Вони створюють VR-тренажер для дітей, як наш Льоша, який має допомагати розвивати пам’ять, увагу та самоконтроль.
– Як він працює?
– Дитина у віртуальному середовищі виконує ігрові завдання. Потрібно запам’ятати послідовність, розподілити предмети за категоріями, визначити необхідний об’єкт за ознаками.
– І все?
– Система ще відстежує швидкість реакції, помилки, дивиться, коли знадобилася підказка. Прототип уже готовий. Далі тестуватимуть із дітьми.
– Так, потрапити б в групу для тестування, – задумливо сказала Таня.
***
Вранці Тимур навіть не сумнівався, що потрапить до сина на виступ. Нічого не віщувало лиха. Таня поїхала за Льошею після заняття, але дорогою у машині лопнула шина.
Вона зателефонувала Тимуру розгублено:
– Я на узбіччі, чекаю на евакуатор. Сама не впораюся, треба Олексія забрати, педагог просив не спізнюватися, я не знаю, що робити.
– Добре. Я з’їжджу.
– А Максим?
Тимур глянув на годинник.
– Я йому зателефоную, скажу, що затримаюсь.
Максим відповів майже одразу.
– Так, тату.
– Максе, вибач. У мене форс-мажор.
– Як завжди! Я й не сумнівався! Можеш не приїжджати! – Огризнувся підліток і скинув виклик.
На трибунах Максим побачив бабусю. Після виступу вона підійшла до нього.
– Ти молодець!
– Третє місце. Міг краще.
Максим прибрав медаль у рюкзак. Йому було прикро, що батько не бачив нагороди.
Коли вони з бабусею вийшли із зали, вона сказала:
– Прикро, звичайно, що чужого хлопчика батько ставить вище за власного сина.
Максим щось пробурчав. Він дуже сердився на батька. Коли Тимур повернувся додому, він одразу підійшов до сина.
– Вибач, синку. У Тані з машиною біда, я справді збирався до тебе.
Максим нічого не відповів. Було видно, що він скривджений.
– Чим я можу загладити провину?
– Ти знаєш, що я хочу, – Максим показав батькові посилання на ігровий комп’ютер.
Тимур глянув на екран.
– Вісімдесят тисяч! Це дуже дорого. Та й твій комп’ютер цілком нормальний.
– Він гальмує. На ньому не всі ігри можна запустити.
– Максиме, це не річ першої потреби!
– Для мене це потреба! Чому Льоші все купується без обговорень, а мені треба наводити аргументи?
– У нього невиліковне захворювання, і ми купуємо лише те, що потрібне для здоров’я.
– Навіщо тоді витрачатися, якщо хвороба все одно невиліковна? – вигукнув Максим.
– Я вважав, що у п’ятнадцять років не треба пояснювати очевидні речі, – Тимур серйозно глянув на сина.
– Звісно. Мені п’ятнадцять, значить, я великий. Сам розберуся. А Льоша у нас бідненький хворий!
– Припини! Я тобі що, зовсім нічого не купую? Змагання, поїздки, телефон, одяг – це все саме з’являється? – Тимур підвищив голос.
– Я не про це!
– Про що тоді?
– Про те, що коли Льошці щось треба, ви не обговорюєте, дорого це чи ні!
– Не кричи!
– А як мені казати, щоб ви почули? – Максим розвернувся і пішов.
За годину він уже стояв у передпокої з похідною сумкою.
– Максиме! Ти де зібрався? – ахнула Таня.
– Поживу у бабусі. Іноді мені здається, що я тільки їй і потрібен, – буркнув підліток.
– Це зовсім не так! Ніхто тебе не виганяє.
– Я сам йду. Я все вирішив.
Тимур за всім цим спостерігав із боку.
– Добре. Їдь, коли вирішив, – сказав він з похмурим виглядом.
Двері за сином зачинилися.
– Мабуть, не варто було його відпускати, – Таня подивилася на чоловіка.
– У нього мій характер. Якщо щось вирішив, не переконати. Нехай поживе у бабусі, заспокоїться. Потім поговоримо.
– Ми також винні.
– Якщо й винен, то тільки я, – сказав Тимур.
Лариса Леонідівна зателефонувала за дві години.
– Ви у своєму розумі? Дитина їхала через все місто в таку пізню годину!
– Мамо, це було його рішення!
– Ти не батько, а демон! Взяв жінку з хворою дитиною – я мовчала! Але коли рідного сина утискають на догоду іншому, я мовчати не буду!
– Досить, мамо! Ми з Танею не ділимо дітей на своїх та чужих! І ти це чудово знаєш!
Тимур скинув виклик. Тим часом Лариса Леонідівна зустріла онука. Вона поставила перед ним тарілку з млинцями, налила чай і сказала:
– Будеш у мене стільки, скільки захочеш. Ніхто тебе тут смикати не буде. Кімната твоя, холодильник повний. А щодо комп’ютера ще поговоримо. Може, щось придумаємо.
Максим посміхнувся.
Перші три дні його справді ніхто не чіпав. Бабуся вислуховувала його скарги на батьків, погоджувалася, що батько мав приїхати на змагання, і жодного разу не сказала, що він не має рації.
На четвертий день Максим зібрався до друга.
– Я до Діми після школи.
– О дев’ятій щоб був вдома.
– Я зазвичай згодом приходжу.
– У мене розпорядок.
Максим глянув на неї.
– Гаразд.
Того вечора бабуся дзвонила йому кілька разів. А коли він прийшов на двадцять хвилин пізніше, вже чекала в передпокої.
– Де ти був?
– У Дмитра.
– Я ж сказала о дев’ятій!
– Я прийшов.
– У двадцять хвилин на десяту!
– Бабусю, я коли приїхав, ти сама сказала, що ніхто мене смикати не буде.
– Я сказала, що не смикатиму тебе через дрібниці. А знати, де ти, я мушу.
– Я просто до друга ходив.
– Наступного разу приходь вчасно.
На ніч вона попросила залишити телефон у шухляді столу.
– Навіщо?
– Щоб нормально спати.
– Я нормально сплю.
– Учора до першої ночі сидів.
– Я не сидів.
– Максиме, не сперечайся!
Потім з’явилися уроки, зауваження щодо їжі, питання про друзів та постійні вимоги повідомляти, куди він іде і коли повернеться.
Через кілька днів Лариса Леонідівна змусила Максима робити генеральне прибирання, а потім відвела його на стрижку до своєї подруги Соні.
– Але ж у мене є барбер! – обурився підліток.
– Барбери стрижуть посередньо, а грошей беруть, наче топ-стилісти. Соня тебе нормально постриже. Іди, бо зовсім заріс.
– Та нікому не має справи!
– Не сперечайся! Мені видніше.
– Батько не змушував мене стригтися! І грошей давав!
Лариса Леонідівна подивилася на нього.
– Значить, у батьків тобі краще?
Максим відповів не одразу.
– Не знаю. Але там мені хоча б не казали, що робити щохвилини.
Увечері бабуся знову заговорила про батьків.
– Таня хоч дзвонила?
– Писала.
– А батько?
– Теж.
– Ну, так. Мабуть, совість прокинулася.
Максим нічого не відповів. Пізніше він відкрив листування із батьком.
– Як тренування?
– О котрій завтра до школи?
– Що їв на вечерю?
Нижче були повідомлення від Тані:
– Як ти?
– Льоша про тебе питав.
– Ми тебе чекаємо.
Максим перегорнув листування вгору. Виявилося, що батько писав йому щодня.
Максим дивився на екран і раптом зрозумів, що за останні кілька днів бабуся встигла переконати його в тому, що вдома про нього майже забули, хоча в телефоні було безліч повідомлень від батьків.
Ще через тиждень суворого режиму у бабусі Максим взяв телефон і зателефонував батькові.
– Тату, забереш мене?
– Заберу.
Лариса Леонідівна голосила, хапалася за серце, але онука додому відпустила. У машині Максим довго мовчав, а потім сказав:
– Тату, я перегнув.
– Я розумію, чому ти так повівся.
– Я знаю, що Льоші потрібно більше турботи. Але я також іноді хочу уваги.
– Знаю. Я просто звик, що ти сам. Сам збираєшся, сам їздиш на тренування, сам вирішуєш свої справи. І я перестав помічати, що іноді тобі потрібний я. – Тимур глянув на сина. – Буду більше часу проводити з тобою.
– І комп купиш? – примружився Максим.
– Комп’ютер все одно треба заслужити.
– Так і знав.
– Можеш почати з того, щоб піти постригтися. Бабуся нажалілася…
– Бабуся вміє скаржитися, це я вже зрозумів, – пирхнув підліток.
– Головне, що ти знову вдома. Льошка скучив, постійно запитує про тебе.
– Я теж сумував за ним.
Максим посміхнувся і одвернувся до вікна. Дорога додому була довгою, але тепер вони з батьком начебто зрозуміли один одного, а значить, – все буде гаразд…
Мені здається, у родині все було б добре, якби не довгий ніс бабусі! А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!