Сім років тому ми з чоловіком вирішили віддати нашій дорослій донечці квартиру і переїхати на дачу. Та виявилось, що в тому будинку жити не просто. Все старе, жодного комфорту, до якого ми так звикли в місті. Тоді я й наважилась поїхати до Італії та заробити, аби ми побудувалися поруч у дворі. 

Микола мене підтримав і все було добре. Ми ще не старі. Мені 48, чоловікові – 50. Варто забезпечити собі гарні умови. Я поїхала, Довго не могла знайти роботу, а коли вже нарешті влаштувалась – почалась пандемія. Було дуже важко. Знайти нормальне місце вдалося лише три роки тому. Я почала висилати гроші, а Коля розпочав будівництво.

Час минав, але він ніяк не міг закінчити роботи. А гроші я надіслала чималі. Та він увесь час дзвонив і скаржився, що все дороге і він ледве зводить кінці з кінцями. Востаннє, коли я приїхала – побачила лише коробку, голі стіни нашого будинку.

– Скільки це може тривати? Я хочу повернутися додому!

 – Потерпи ще трохи. Ми швидко все доробимо.

Я поїхала назад і далі висилала гроші. А якось чоловік перестав відповідати на мої дзвінки. Донька не знала де він. Врешті я зателефонувала сусідці.

 – Ти не бачила Колю.

 – Так він ж до тебе поїхав?

 – Куди? 

 – Казав, що їде за кордон, бо у військкомат його викликають. А служити не хоче.

 – А з хатою що?

 – Нічого, роботи вже рік, як стоять.

Я негайно приїхала додому. Після останнього мого візиту нічого на будівництві не змінилося. Та я дізналась, що Микола мій втік з якоюсь жінкою в Бельгію. Заплати з моїх грошей хабаря, аби через кордон перевели. 

Словами не передати моє розчарування. Я ж все життя з ним прожила, доньку виростила – і ось тобі вдячність? Хіба ж таке можливо?

Не знаю, як далі бути. Знайомі радять звернутись до поліції. Звісно, доказати щось буде складно. Але полякати його вдасться. 

Що мені робити?