Ірина разом з чоловіком все життя прожили добре, як то кажуть, жили як пани. Одружилися рано, відразу після інституту. Вчилися спочатку в Івано-Франківську, але потім Олександра взяли в аспірантуру до Києва. Ірина довго не думала, коли перспективний одногрупник Олександр запропонував їй їхати з ним.
Весілля зіграли шикарне – обоє молодят були з заможних родин, то ж батьки не поскупилися. Зараз і Олександра уже шість років, як не має, а Ірина і досі згадує їхнє багате весілля, а вже минуло не мало, не багато, 45 років.
В Київ батьки відправили дітей теж не з порожніми руками – дві родини склалися докупи і купили однокімнатну квартиру. Так би мовити, на старті. Кар’єра Олександра швидко просувалася вгору, вже через п’ять років вони змінили свою тісну однокімнатну квартиру на простору, трикімнатну. Ірина теж непогано влаштувалася – викладала українську мову в одному з столичних інститутів.
Більш за все Ірина, яку всі тепер кликали Іриною Олегівною, любила вишукані манери. Навіть коли вона просто говорила, в її словах відчувалася аристократичність. Але частенько біля цієї вишуканості манер було і зверхнє ставлення до людей, нижчих за рангом чи соціальним статусом.
Свого єдиного сина Ірина ростила теж у своєму ідеальному світі. Намагалася дати йому все найкраще. Спочатку найкращий дитячий садочок, потім – найкраща школа з найкращими викладачами, найкращі гуртки і секції, дорогий одяг і шикарні поїздки по світу. Богдан став для Ольги центром її життя.
В Києві Ірина і Олександр прожили 28 років, а потім захотіли повернутися додому, в рідний Івано-Франківськ. На той час Олександру запропонували дуже хорошу посаду, то ж родина нічого не втрачала. Ірина теж відразу знайшла роботу.
Єдиною умовою переїзду, яку Ірина озвучила чоловікові, було придбання власного будинку. І не якого-небудь, а шикарного, за містом. – Нажилася я уже в квартирах, – говорила Ірина. – Тепер хочеться трохи пожити і на своїй території, щоб свіже повітря, і клумби, і сад, і альтанка.
То ж Олександр, виконуючи прохання дружини, купив триповерховий будинок на околиці Івано-Франківська. Ірина була вражена – придбаний дім перевершив усі її сподівання. Тепер майже всі її мрії здійснилися, крім одної – знайти гідну партію для Богдана. Він, до речі, залишився в Києві, в їхній трикімнатній квартирі. Але часто приїжджав до них в гості.
А одного разу, коли Богдан гостював у батьків, сказав, що у нього є наречена і він хоче одружуватися. Ірина аж присіла і відразу зажадала подробиць. Вона була впевнена, що обраницею сина стала якась київська дівчина, у якої батько, як мінімум, директор величезної фірми. Але син мовчав, сказав, що скоро привезе її і мама зможе особисто з нею познайомитися.
В неділю Ірина накрила в своєму стилі шикарний стіл і почала чекати гостей. Коли через вікно побачила, хто виходить з машини сина, ледь не втратила свідомість. Вона знала цю дівчину. Це Зоряна, донька прибиральниці Марії, яка працює разом з Іриною.
Далі Ірина погано пам’ятає, що робила і говорила. Синові категорично сказала, що ніколи не одобрить його вибору і її Благословення він не отримає.
Але Богдан і не думав відступати. Відколи він зупинився машиною, щоб підвезти Зоряну, яка йшла по дорозі з важкими сумками, бо не встигла на останній автобус, відтоді не може її забути. Таких в Києві він не зустрічав. А те, що дівчина бідна і з багатодітної родини – не біда, разом вони досягнуть всього. Зате яка вона щира і справжня!
Щоб змусити сина одуматися, Ірина сказала, що забере у нього квартиру, але і це не подіяло. Богдан з Зоряною розписалися і поїхали до Харкова, там хлопцю якраз запропонували гарну роботу.
Скільки чоловік не просив Ірину схаменутися, її гордість не дозволяла переступити їй через свої принципи. Бідної невістки вона не прийме! Тому не бачила ні сина, ні невістки, ні онучок. З Богданом підтримував зв’язок лише батько.
А коли Олександра не стало, Ірина не могла знайти собі місця в їхньому просторому будинку. Не раз дивилася у вікно, як чужі діти бігають, галасують, грають в сніжки, горнуться до своїх бабусь. Скільки разів Ірина брала телефон до рук, щоб набрати сина, але натиснути заповідну кнопку не дозволяла клята гордість.
Той Великдень святкувала одна. Накрила стіл і самотньо сіла обідати. Раптом за вікном вона почула голоси, від несподіванки жінка аж підбігла до вікна і не повірила своїм очам – через стільки років до неї нарешті приїхав син з невісткою і онуками.
Ірина дивилася на своїх дітей і лише тепер почала розуміти – жодні гроші не можуть замінити родинного тепла. А якщо діти приїхали, значить, вони все пробачили їй і тепер у них все буде добре.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
