– Іро, сходи в магазин по хліб, – мутний погляд сорокап’ятирічної жінки вже не міг зосередитися на худенькій постаті семирічної дівчинки, яка жадібно ковтнула, почувши про хліб.
– Авжеж, мамо…
Дівчинка слухняно дочекалася грошей, за які продавчиня місцевої цілодобової крамнички, тітка Ніна, охкаючи та зітхаючи, продавала Ірі буханець хліба, а часом ще й сунула в кулачок молочну шоколадку або жменьку цукерок.
– Ой, бідна дитина. Яка ж красуня росте в цих маргіналів, – голосила навздогін Ніна, сьорбаючи розчинну каву.
Іра, намагаючись не вдихати дивовижний аромат свіжої хрусткої скоринки, щодуху бігла додому. Якщо поводилася чемно, мама завжди відламувала їй цю смакоту, а зверху клалися дві-три жирні шпротини, з яких стікало духмяне масло, просочуючи м’якуш.
Дівчинка їла поволі, маленькими шматочками відкушуючи й ретельно пережовуючи свої нехитрі ласощі. Судячи з кількості пляшок, батьки чекали сьогодні гостей, тож іншої вечері вже не було.
Найважливіше тепер — тихцем вислизнути з дому й нікому не потрапити на очі, інакше можна було й дістати. Минулого разу батько так сильно вліпив їй потиличника, що потім два дні боліла голова.
Іра вийшла з під’їзду. У неї ще лишалася чверть шматочка хліба й ціла рибка. На вулиці було тихо, попри теплу весняну погоду.
Людей майже не було, десь грала весела музика, а в кишені дівчинки чекали своєї черги дві шоколадні цукерки. Було так добре.
Сьогодні не холодно тинятися вулицями, а якщо що, можна й до тітки Ніни зайти — вона неодмінно пригостить кавою з вершками та цукром.
Іра йшла, неквапно роздивляючись вечірні вікна, і мріяла про подругу. Тоді вона була б зовсім щасливою. Їй було б із ким поділитися своїми мріями, думками, а іноді й просто мовчки поблукати, коли додому не можна.
Але жалібний писк, що долинав із кущів біля сміттєвих баків, зупинив дівчинку. Вона обережно заглянула в купу старого смердючого ганчір’я.
У рваній коробці з-під взуття сиділо маленьке смугасте кошеня й тихо нявкало. Ірочка простягла руку, і воно понюхало її. Смачний запах шпрот зацікавив малюка, і він почав жадібно облизувати пальці. Від шорсткого язичка дівчинка захихотіла.
– Ти, мабуть, голодний? А дивись, що в мене є! – Іра урочисто поклала цілу рибку перед носом кошеняти, а залишки хліба заштовхнула собі в рот.
– Ось, тримай. Їж.
Майбутній хижак із апетитом накинувся на частування. Він кумедно бурчав, ковтаючи шматки цілком, і шипів, коли Іра намагалася його гладити.
– Тихіше, не поспішай. Треба потроху, а то животик заболіє, я вже таке проходила, – вона посміхнулася новому другові.
– А хочеш, я заберу тебе до себе жити? Називатиму тебе Смугастиком і завжди-завжди ділитимусь їжею, – Іра підняла легенького, як пух, малюка й обережно сховала за пазуху.
Жовті, мов травневий мед, ліхтарі освітлювали тротуар, яким ішла маленька дівчинка й жваво щебетала з муркотливою мордочкою, що визирала з-за пазухи.
***
Вдома було тихо. На кухні лишилися тільки порожні пляшки, брудні тарілки та переповнена попільничка. Важко гудів котел, безтурботно цокав годинник.
Іра опустилася на стілець, а кошеня посадила на стіл. Малюк боязко обнюхав порожню склянку.
– Фу, Смугастику, не можна! Це дуже погана гидота. Раптом ти теж захочеш щодня таке пити, тоді ми вже не зможемо бути друзями! – Вона підхопила малюка й притиснула до обличчя, не бажаючи відпускати.
Котик у відповідь лише лагідно забурчав, упершись м’якими лапками їй у ніс, ніби заспокоював: «Не бійся, ми разом!»
Тієї ночі Іра спала дуже солодко. Їй снилося щось прекрасне, зі смаком бананового морозива й пиріжків з вишнею. Смугастик затишно вмостився під боком і наспівував дівчинці свої котячі колискові.
Але вранці батько, побачивши кошеня, страшенно закричав:
– Щоб цієї «тварини» більше тут не було!
Мати диміла, прикладаючи мокрий рушник до голови. Хрипким, хворим голосом вона наказала дочці забрати кота «від гріха подалі».
Дівчинка, ковтаючи гіркі сльози образи, сиділа біля під’їзду зі Смугастиком на руках. Вона не знала, куди його подіти, а залишати на смітнику такого чудового друга їй зовсім не хотілося.
Ридаючи, вона поплелася до магазину, до тітки Ніни. Там, заплутавшись у словах, Іра розповіла, що сталося, і благала прихистити Смугастика, обіцяючи приходити щодня, годувати його й виховувати.
Жалісливі жінки не змогли відмовити дитині й залишили кошеня жити в підсобці магазину. Смугастику дали стару полинялу кофту та обрізане пластикове відерце з-під майонезу.
Усю весну й літо Іра бігала до свого смугастого друга, відламуючи від купленого буханця «шматочок», за що вдома її не раз карали. Але хіба це важливо, коли маєш справжнього друга?
Дівчинка годинами говорила з котом, розповідаючи про все, що з нею відбувалося. Смугастик вмощувався на худих колінках і солодко муркотів, примруживши свої бузково-сірі очі.
Тітка Ніна, вигрібаючи рештки обіду йому в миску, якось придивилася й сплеснула руками:
– Господи, таких котів я ще не бачила! Очі ж у нього, як несправжні. Ану глянь, Ларисо, – і обидві продавчині із захватом розглядали бездонні очі, в яких було море тепла й розуміння, а він тільки хитро муркотів — ситий і задоволений.
До осені Смугастик перетворився на справжнього красеня — великого пухнастого кота з казковими очима. Не раз його намагалися забрати покупці, але він навіть близько ні до кого не підходив, чекаючи на свою маленьку господиню.
Якось Іри не було кілька днів. Вона не приходила по хліб і не навідувала Смугастика. Тітка Ніна почала хвилюватися — чи не захворіла.
Та Іра все ж прийшла. На її блідих вилицях уже жовтіли синці. На нижній губі була негарна коричнева кірка. На здивовані погляди продавчинь вона коротко кинула:
– Упала.
Але за магазином, уткнувшись обличчям у м’який пухнастий бік, дівчинка довго щось розповідала своєму другові. Вона так і заснула, обіймаючи великого поважного кота.
Тітка Ніна обережно підняла її й переклала на старенький диван у підсобці, прикривши Іру пошарпаною ковдрою.
Потім вона подзвонила Петровичу — місцевому дільничному, але той лише сказав, що довести рукоприкладство буде складно. Та й зв’язуватися з тими маргіналами він не хотів. Жінка розплакалася.
Їй було дуже шкода цю маленьку дівчинку, якій вона нічим не могла допомогти. Своїх дітей у неї не було, і Ніна не раз думала, що хотіла б мати таку донечку.
Смугастик нервово намотував кола навколо дивана, дбайливо обнюхував Іриного обличчя, а потім і зовсім зник. Усю ніч дівчинка проспала в магазині, за нею навіть ніхто не прийшов.
Вранці, коли вона прокинулася, тітка Ніна нагодувала її бутербродами з солодким чаєм і веліла з тіткою Ларисою доглянути магазин, поки вона піде «у важливих справах».
Іра з радістю погодилася, а жінка, сповнена рішучості, пішла до її батьків. Та вже біля під’їзду їй перегородив дорогу Микола.
– Куди тебе несе? У нас тут небіжчик, тож краще туди не лізти. Ти краще скажи, малу їхню вночі не бачила?
– Іру? А кому віку вкоротили? – Ніна схвильовано пробігла очима по вікнах багатоповерхівки.
– Та її предків і “кокнули”. Ось шукаємо її, може, забрали дівчину.
– Н..ні, вона у мене в підсобці спала, з нею все гаразд. А хто ж на таке наважився?
– Та хто його знає, товариші по чарці, напевно, щось не поділили, а нам тепер шукай. Слухай, Ніно, може, залишиш малу на пару днів у себе?
– Поки рідних шукаємо, щоб не оформляти в притулок. А то тільки папери доробимо, так обов’язково якась бабуся знайдеться.
– Так, звісно, без проблем, – серце тітки Ніни прискорено забилося від радості. Їй було абсолютно не шкода Іриних батьків.
Вона щаслива помчала назад до магазину.
Пошепотівшись зі своєю напарницею, вони вирішили поки не казати дівчинці, що її батьки пішли з життя, а просто сказали, що мама дозволила їй трохи погостювати у тітки Ніни.
Іра дуже зраділа, питаючи, чи навчать її працювати з касою.
Відтоді Смугастик більше не з’являвся. Дівчинка довго й наполегливо кликала його, обходячи найближчі смітники, але кіт не приходив. Їжа в його мисці так і лишалася недоторканою.
Тітка Ніна дбала про Іру, але боялася того моменту, коли її заберуть. Якось вона наважилася піти до місцевої опіки та подати документи на удочеріння.
Та їй відмовляли, кажучи, що вона не підходить за багатьма пунктами — самотня, незаміжня, працює ночами.
Жінка знітилася від своєї соціальної неповноцінності й відступала, щоб через якийсь час спробувати знову. Так минуло два місяці.
Іра звикла до Ніни, навчилася готувати яєчню, читати по складах і прибирати, щоб потішити втомлену після роботи жінку.
Коли випав перший сніг, а це було третього листопада, Ірі виповнилося вісім років. Вона задула яскраві парафінові свічки на магазинному медовику й голосно сказала, обернувшись до Ніни:
– Хочу, щоб ми з тобою завжди-жили разом і щоб ти стала моєю мамою! – Вона обійняла зворушену жінку.
– Я теж тільки про це й мрію, Ірочко, – прошепотіла Ніна.
У двері постукали. Сьогодні гостей не чекали, тож коли на порозі з’явився представницький молодий чоловік, Ніна дуже здивувалася.
– Добрий день, я представник відділу опіки та піклування. До мене дійшли ваші звернення і документи, от я й приїхав, щоб, так би мовити, познайомитися особисто, – він простягнув руку.
– Проходьте, ми просто нікого не чекали, – жінка запросила гостя на кухню.
– Бажаєте чаю? Тітка Ніна, знаєте, який смачний купила? Зі смаком тропічних фруктів. Ви такого точно ще не куштували, – Іра поставила перед чоловіком кухоль.
– Частуй. А це твій торт? – Він усміхнувся.
– Угу! Мені вже вісім років. Наступного року я піду до школи, – вона поважно кивнула.
– До школи — це добра справа. Ну а як тобі тут живеться? Розповідай! – Він сьорбнув із кухля.
– Добре, – дівчинка пожвавішала…
Вони ще довго розмовляли, сидячи на маленькій кухні, їли торт і запивали його чаєм зі смаком тропічних фруктів.
Маленька дівчинка й ввічливий молодий чоловік у дорогому костюмі. Ніна слухала їх, підперши щоку кулаком, і їй було так затишно та спокійно.
– Що ж, на жаль, мені час, – чоловік підвівся. Він дістав зі свого портфеля щільну теку.
– Ось, Ніно Олексіївно, з цими документами завтра підете до районного суду, зверніться до секретаря й напишіть заяву.
– Не хвилюйтеся, вам усе пояснять. Розгляд справи в суді — це проста формальність. І ви зможете забрати Іру.
– Забрати? – Ніна розгубилася. Вона не могла підібрати жодного відповідного слова для цієї доброї людини. А дівчинка радісно обійняла його, заплющила очі й повторювала:
– Дякую! Дякую! Дякую!
– Дякуємо, – хрипко, намагаючись стримати гарячі сльози радості, прошепотіла Ніна.
– Бережіть її, – обернувся він до Ніни.
Вона від здивування завмерла — на неї дивилися бездонні бузково-сірі очі, в яких було море тепла й розуміння…