«… Розлучалися і ділили майно немолоде подружжя. Чоловікові було 65 років, жінці 62 роки. Ділили майно спокійно. Кожен із своїм адвокатом, кожен не бажаючи упускати свого, але без підлостей та істерик. Підлості та істерики – часті гості подібних процесів. Подружжя намагається болючіше вдарити один одного, ніби розуміючи, що суд — це остання можливість висловити образи, що накопичувалися роками. У цієї пари було все спокійно, але вигляд обох був спустошений. Просто дві дуже втомлені людини вирішили перестати бути разом.
<…>
Коли ми підписали мирову угоду, чоловік запросив мене випити кави.
Коли нам принесли каву, він розповів мені таке. Побралися вони студентами. Навчалися в одному ВНЗ, на одному курсі (він після армії вступив). Вуз складний, цілодобово вчилися. Разом вчитися було легше та веселіше. Вона конспекти за двох пише, він реферати за двох пише. Завжди є що обговорити. Завжди є завдання, які потрібно виконати. Мріяли як навчання закінчать, так і розважатися почнуть і веселитися. ВНЗ закінчили, стали кар’єри робити. Прийдуть увечері та розповідають один одному про роботу. Мріють, як на своїх місцях закріпляться і подорожувати почнуть.
Потім дітей завели. Хлопчика спочатку. Його вирощували. Навчання, спорт, загальна турбота про розвиток дитини. Хлопчик був складним. Пройшли все і наркотики, і дрібні злочини. Але в результаті все у нього виправилося, тому що боролися вони за нього всіма силами. Гарним став хлопчик. Коли син майже сперся, дівчинку народили. І пішло по другому колу. Вона роботу не кидала. Увечері зустрінуться і знову спільних інтересів багато. Про долю сина поговорити, про навчання та здоров’я доньки. Дівчинка хирлява росла. І гартували вони її, і травами напували. Мріяли, що коли діти виростуть, будуть по всьому світу їздити, удвох час проводити.
Так і жили вони до того моменту, як її мати захворіла — онкологія. Маму до себе забрали. Жінка з роботи пішла. Обидва зробили все для того, щоби мама жила. Носилися обидва як могли, найкращих лікарів на війну з маминою онкологією піднімали. Він займався донькою, вона мамою. Син в університеті навчався. Увечері сядуть і розповідають одне одному. Він розповідає про успіхи доньки, вона про лікування мами. Потім мама померла. Програли вони цю битву. Похорон, поминки. Розмови увечері. Він її заспокоював. Мріяли про море.
Потім його мати захворіла — деменція плюс ще ряд діагнозів. На той час він на пенсію вийшов. Діти виросли та роз’їхалися хто куди. Донька із чоловіком до Ізраїлю жити поїхали. Син у Москву подався. Обидві дитини врешті-решт вдалими вийшли. Обидва вони тепер боролися із хворобою його мами. Звісно, забрали її до себе. Було важко. То їй здавалося, що вони її убити хочуть і вона кричала «Допоможіть» так, що сусіди поліцію викликали, то вона губилася і шукали її по місту, то взимку босоніж на вулицю ходила.
Чого тільки не було, аж до того, що старенька фекаліями мазала стіни.
Вона мазала, вони відтирали та підтримували один одного.
Через три роки вона пішла у інший світ. Нарешті настав той час, про який вони мріяли все життя. Діти виросли, онуків ще нема. Не треба ні за ким доглядати, нікого рятувати та нікого вчити. Живи в своє задоволення та задоволення партнера. Подорожуй. Але виявилось, що вони так не можуть.
Вони не знають, що один з одним робити, їм нема про що розмовляти. Поїхали на море. Вона на пляжі весь день, він на екскурсіях. Увечері мовчать обоє. Йому про пляж нецікаво, їй про екскурсії. Удвох нецікаво. Вони намагалися й хобі спільне знайти, але виявилося, що їм подобаються різні речі. Все життя їх об’єднувала турбота про когось і все. І вони зрозуміли, що без цієї турботи нецікаві одне одному. Потроху почалися чвари.
А потім сіли і вирішили розійтись. Розійтися тому, що для того, щоб цей шлюб був щасливим, їм потрібен був завжди третій. Хтось третій, про кого вони вдвох могли дбати. А якщо немає третього, то немає і шлюбу. Чоловік тоді сказав мені: «Ми все життя як два бійці однієї армії на якійсь війні. Поставлене завдання вчити та виростити – ми вчили та вирощували. Лоб обоє розбивали, але завдання виконували. Поставлено завдання лікувати та опікуватися. Ми лікували та опікувалися. І ось війна закінчилася і почався мир. Світ, у якому армія не потрібна. Тому солдати розходяться у різні боки, бо вдвох можуть лише воювати, а війна скінчилася».
Автор: Ксенія Полежаєва
