Я ніколи не була на заході нашої країни. Все життя жила на Донеччині в Слов’янську. У нас дуже гарне місто і надзвичайно щирі люди. Ще до війни я розлучилась, мала вже досить дорослого сина. Цьогоріч мій Олексій вступив в коледж. 

А я лише зараз зрозуміла, що таке справжнє кохання. Два роки тому познайомилась з Михайлом. Він військовий. Та в цивільному житті бізнесмен. Всього через два місяці коханий запропонував.

 – Я заберу тебе з сином до себе додому. Там безпечно. В мене квартира є. А як мама зрадіє, вона давно про невістку мріяла!

 – А як ти мене відрекомендуєш? Хто я тобі? Мама подумає, що в нас не серйозно.

 – Тоді розпишемось.

Ми побралися ще на сході, і приїхали на Франківщину вже подружжям. Квартира в Михайла не велика, але дуже гарна. Мені там відразу сподобалось. Ось тільки свекруха зовсім не зраділа. Щойно мене побачила – почала кричати:

 – Що це таке? Ти що дівчину знайти нормальну не міг?

 – Я її кохаю і вона вже моя дружина.

Найбільше її дратувало, що я старша. Так, мені 37, а Михайлові – 32. Хіба ж це різниця? А ще, що маю сина. І звичайно, що не місцева. Вона навіть називала мене “донєцкая”, навмисно з акцентом. 

Та ми жили окремо і я заспокоювала себе, що свекруха змириться. Та минув місяць і Михайло мав повернутися на фронт. І щойно він поїхав, його мама прийшла і нахабно почала викидати мої речі у вікно. Ви не уявляєте, скільки сусідів зібралося споглядати цей концерт.

 – Доки я жива, ти тут не житимеш! І нехай Михайло ображається – мені байдуже. Згодом дякуватиме ще!

Я зібрала свої речі й пішла. Звісно, зателефонувала чоловікові та все розповіла. Він страшенно посварився з матірю. Та мені через це все дуже прикро. Не знаю, як бути далі? Порадьте!