– Дурниці не кажи! Як це – ти мене не пустиш назад? Мене! – Віталій зі здивованим обличчям стояв у дверях своєї колишньої квартири.

– Дурниці ти зараз говориш! І чого приперся, га? Де це написано, в яких таких законах, щоб усякі моральні покидьки, натішившись досхочу на боці, мали хоч якесь право повертатися до колишніх дружин? – здивувалася Ліля.

– Лілько, не мотай мені нерви! Пустиш мене назад, нікуди не дінешся! – наполягав Віталій. – Ти вже все забула?

– Ні, я нічого не забула. Прекрасно пам’ятаю, як ти побіг за молодою красунею, забувши про все на світі, – гордо посміхнувшись, промовила колишня дружина.

– Ти кажи, та не забалакуйся! – Віталій обурився. – Я тобі законний чоловік…

– Був! – з неприхованою радістю гукнула жінка.

– Ну, це не довго виправити. Повторюю, я твій чоловік, з яким ти прожила майже двадцять п’ять років.

– У нас двоє дітей – цього викреслити з нашого життя ніяк не можеш. Тож не вихитуйся давай, а накривай на стіл. Будемо моє повернення відзначати.

Віталій заніс велику валізу та спортивну сумку всередину квартири, не звертаючи уваги на протести Лілі.

– Не починай! Забула, чия це квартира? – критично оглядаючи себе у дзеркалі у передпокої, суворо запитав Віталій.

– Ні, чого б мені забувати? Це наша спільна квартира, яку я намагаюся продати, щоб поділити гроші між нами.

– Ти ж сам так хотів, коли йшов, – нагадала вона колишньому чоловікові. – Вимагав, кричав, наполягав, що це треба зробити швидко.

– Ну, не продала ж ще. І слава Богу! Тепер уже й не треба продавати. А ця квартира моя, зрозуміло тобі? – впевнено промовив Віталій.

– Наша.

– Ні, моя! І ти це чудово знаєш, люба, тому не пускати мене сюди не маєш жодного права.

– Ми ж її в шлюбі купували, – здивувалася Ліля, яка вже встигла забути нахабну вдачу свого колишнього чоловіка.

– Ти ще скажи, що ти теж вкладалася в її купівлю, – цинічно посміхнувся він. – Прямо, усю свою мізерну зарплатню віддавала. Не сміши мене!

– Не було б мене поряд, ти зі своєї зарплати рядового бухгалтера, навіть собачу будку не змогла б купити. А я хорошу посаду вже тоді на нашому заводі обіймав.

– І гроші пристойні завжди приносив тобі. Ось ми й вирішили колись, що треба з твоєї кімнатки в комуналці у нормальну квартиру переїжджати. І купили цю. Забула?

– Ні, не забула. З пам’яттю у мене все чудово. Та тільки гроші від оренди, а потім і від продажу моєї кімнати, сюди були вкладені.

– Тож нічого мені тут про різницю в наших зарплатах тріпати. Я теж рахувати вмію, не дурніша за тебе.

– От як ти заговорила! Ти подивися, яка смілива стала без мене, розбестилася, – невдоволено звівши брови, суворим тоном промовив Віталій.

– Послухай, якщо тобі ніде жити, винайми кімнату, чи йди в готель, коли хизуєшся тут своїми доходами. Квартиру продам, і все – більше нас нічого не пов’язує.

– А жити ми разом не будемо. Це взагалі дурість якась! – обурено промовила Ліля, з подивом, і навіть зневагою дивлячись на Віталія.

– Ще і як будемо! І не сперечайся. А діти наші нам ще дякую потім за це скажуть, – пишаючись собою, поставив Лілю перед фактом Віталій.

– Не скажуть. Вони на моєму боці. А з тобою навіть розмовляти не хочуть, – залюбки констатувала Ліля.

– Зрозуміло… Ти їх налаштувала проти мене, проти рідного батька! Зовсім без мене ви тут зарозумілися, порядок забули, чи що? Ну, я швидко його наведу, – пригрозив колишній.

– Навряд чи, – запевнила його жінка. – Даремно ти це все затіяв, Віталію. Якщо тебе Машка вигнала, то тут тобі теж нічого не світить.

– Прощати я тебе не маю наміру, жити більше з тобою не буду, та й абсурд це повний. Ми з тобою розлучилися, і в мене вже інше життя.

– Що? У тебе інше життя? Та не сміши ти мою сивину! Ти себе в дзеркалі давно бачила? Ліля, ти й у молодості красою не блищала, і це я ще м’яко висловився.

– А вже зараз, за п’ятдесят, і зовсім! Сказала б мені дякую, що поруч із гідним мужиком старість свою зустрінеш, – вражав Віталій своїм цинізмом.

– І все ж я наполягаю на тому, що в мене особисте життя, яке тебе тепер зовсім не стосується, – спокійно відбила Ліля.

– Ну, яке особисте життя? Що ти городиш? Я тебе із жалю за дружину взяв. Пожалів недолугу. Думаю, ну кому така дурненька потрібна буде, ощасливив тебе, можна сказати.

– А ти невдячна, хоч раз мені за це дякую сказала? Так і сиділа б у дівках, – продовжував принижувати колишню дружину Віталій.

– О, звичайно! Все, знову у своєму амплуа – всесвітній добродій, та покровитель! На улюблену тему стрибнув! А я вже встигла забути, як ти вмієш себе коханого нахвалювати.

– Лілю, ну вистачить, га? Давай вже видихни, та починай радіти, що чоловік до тебе повернувся. Значить, не все в тобі погано.

– Хороша дружина ти – ось що це означає! – Віталій широко посміхнувся їй, поправляючи своє кучеряве густе волосся.

Ліля навіть розреготалася, дивлячись на нього.

– Не діють на мене твої чари, майстре спокуси! Все, можеш розслабитися, і не марнувати сили та час.

– Ти що, справді вирішила життя, що залишилося, наодинці доживати? Але ж ми з тобою ще не такі старі, й могли б непогано прожити другу половину нашого життя.

– Подорожувати, наприклад. Га? Як ти на це дивишся? Виїжджати на море, хочеш? Або ще кудись, якомога далі, раз, а то й двічі на рік.

– Діти у нас з тобою вже дорослі, отримую я добре, тож зможемо собі це дозволити. Подружки ще заздрити тобі будуть. Або будинок купимо за містом.

– Квартиру цю продамо, і купимо. Ліля, як тобі ідея? Діти, онуки, коли з’являться, всі приїжджатимуть до нас. Ну, подумай, чого ти відмовляєшся.

– Так собі ідея. Хоча все це ти можеш здійснити й без мене, з якоюсь іншою жінкою.

– Не треба мені жодної іншої. У мене дружина є, законна, – наполягав Віталій.

– Я тобі не дружина! Відчепись ти від мене, заради Бога! От прив’язався!

– Я їсти хочу, – чоловік безцеремонно пройшов на кухню. – Давай годуй мене, і ламатися закінчуй. Оцінив я вже ступінь твоєї образи, але всьому є межа! Досить!

Віталій навіть встиг подивитися, що в Лілі в каструлях. Але в цей час задзвонив мобільний.

– Так, – відповіла жінка, і посміхнулася. – І я рада тебе чути. Приїдь, звичайно! Тільки мушу тебе попередити – тут одна непередбачена обставина виникла. Так, він. Як ти й думав.

– Це хто ще тобі дзвонить? – ревниво спитав колишній чоловік.

– Це мій коханий чоловік, – спокійно відповіла Ліля.

– Ой, тільки не треба! Не сміши мене! Кому ти потрібна – стара простувата баба! Якщо тільки якийсь пройдисвіт із-за квартири глянув на тебе. Але, нехай має на увазі – ця квартира моя! – заволав Віталій.

– Боже, який ти смішний! Багач із половиною двокімнатної квартири. А кому я потрібна, ти невдовзі дізнаєшся. Він їде зараз сюди до мене.

– Припини цей цирк, Лілько. Ти мене вже втомила, ну, їй-богу! Напевно, це одна з подруг твоїх дзвонила, а ти мені тут нахабно брешеш про мужика. Нікому ти не потрібна! – зарозуміло глянув на усміхнену жінку Віталій.

– Ну, ну… Втішай себе ілюзіями. Самовпевнений індик.

– Я тебе! Ух! Май повагу до чоловіка, – пригрозив пальцем Віталій.

За двадцять хвилин у двері подзвонили.

– Я сам! Сам відчиню, це моя квартира! – крикнув Віталій, і кинувся до передпокою.

Яким же було його здивування, коли у дверях він побачив свого безпосереднього начальника, заступника директора заводу, на якому Віталій працював уже багато років провідним інженером.

– О, Дмитре Івановичу! Яка несподівана, але приємна зустріч! Проходь, проходь давай! Радий бачити. А ти що до мене додому вирішив навідатися?

– Чи не посаду якусь нову хочеш мені запропонувати, га? – широко посміхаючись, спитав він. – Так про це можна й у робочому кабінеті поговорити. Ось, Лілю, бачиш, як мене цінує начальство! Додому їде, щоб поговорити про роботу.

– А я не до тебе. І, як мені відомо, ти, Віталію, тут уже рік, як не живеш. Так що посунься, і дай мені пройти.

– Не до мене? – Змінився в обличчі Віталій. – Ти жартуєш зараз, Дмитре Івановичу? А до кого ж тоді, як не до мене, провідного інженера? Не до неї ж – рядового фахівця, сірої миші з бухгалтерії?

Віталій розгублено глянув на колишню дружину.

– Так, я приїхав до коханої жінки. Доброго дня, Ліля, – при цих словах Дмитро Іванович обійняв колишню дружину Віталія, і навіть поцілував її в щічку.

– До неї? – розлютився чоловік, побачивши, як його начальник милується з колишньою дружиною.

– Так, до неї. Я зробив їй пропозицію, і Ліля відповіла мені згодою, за що я їй нескінченно вдячний.

Дмитро Іванович і колишня, дивилися один на одного закоханими очима.

– Та ви що? Розіграєте мене тут? – не вірив у те, що діється, Віталій.

– Ні, чому ж. Я вдівець, уже три роки. А Ліля розлучена. Я, Віталію, вже давно звернув увагу на твою дружину, завжди захоплювався нею. А коли дізнався, що ти, дурень, її покинув, не став чекати. І тепер ми разом.

– Не може бути! – не вірив ошелешений Віталій.

– Може, може. А ти поводься шанобливо. Не забувай, що перебуваєш у присутності безпосереднього начальника, та його майбутньої дружини. Давай бери в руки свої валізи, й чеши звідси.

– А… – спробував щось сказати Віталій.

– А обурюватимешся, і права свої будеш качати, я тебе звільню. Так, так. Знайду за що, повір мені.

– Як же… А квартира? Моя… наша?

– Квартиру Ліля продасть, вона нам не знадобиться. Ми житимемо в моєму будинку. Гроші тобі віддасть з продажу, як ви й домовилися при розлученні.

– Але зараз тобі, Віталію, тут робити нічого. Тож не скандаль, ти ж розумієш, що цим тільки гірше собі зробиш. Так, і про нову посаду забудь. Ти не гідний її. Підвести можеш, будь-якої миті.

Віталій вийшов із сумкою та валізою зі свого колишнього під’їзду, і пішов шукати собі притулок. Він не знав, куди йому йти. У голові все плуталося, не вірилося у те, що сталося.

У його свідомості зараз була лише одна думка – що їхній заступник знайшов у його колишній, простуватій і старій жінці, яка повинна була сидіти, та чекати додому його, Віталія.

– Та як вона могла так вчинити зі мною? – Не вкладалося в його дурній голові.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.