— Що, Христино, син так і не озивається?
Я саме вибирала кріп. Узявши один пучок, поклала назад. Потім узяла знову.
— Не озивається, Галю.
— А ти дзвонила?
— Дзвонила.
— І що?
— Нічого. Спершу скидали. Тепер узагалі не додзвонюся. Ні до нього, ні до Алли. До онучок теж.
Галина перестала перебирати пакети з квашеною капустою.
— Через квартиру?
Я кивнула.
— Господи… Ти ж їм стільки всього дала.
— Видно, замало.
— Та не кажи так.
— А як казати? — Я нарешті віддала продавчині гроші за кріп. — Поки слала — була мама. Купила щось собі — стала чужа.
Галина торкнула мене за лікоть:
— Може, Ігор ще одумається. Ти тільки не здавайся.
— Не здамся.
Сказала твердо. А вже в маршрутці витирала щоку рукавичкою, вдаючи, що свербить око.
Удома новий ліфт тихо підняв мене на п’ятий поверх. Я відімкнула двері, поставила пакет на підлогу.
— Ну от, Христино. Прийшла.
Ніхто не відповів.
На кухні стояли дві чашки. Другу я досі не прибрала після того вечора.
Сіла просто в пальті. Довго дивилася на неї, а потім притиснула долоню до рота, щоб не заплакати вголос.
Мені шістдесят дев’ять. Двадцять шість років я прожила в Італії. Доглядала чужих батьків, мила чужі підлоги, підхоплювала вночі чужих немічних людей.
А сама весь той час уявляла, як колись повернуся до своїх.
Почалося все після розлучення.
Петро пив, зникав, повертався зі скандалами. Коли ми розійшлися, мені з Ігорем залишилася однокімнатна квартира на першому поверсі. Сира, кутова, з чорними плямами за шафою.
Синові було двадцять. Він учився в технікумі, шукав підробітки. Грошей не вистачало навіть на найнеобхідніше.
Одного вечора ми сиділи на кухні й пили гарячу воду з варенням.
— Мамо, а може, вам поїхати?
Я підняла голову:
— Куди?
— В Італію. Он тітка Марія поїхала. Каже, жінок на догляд беруть. Тут ви за свою зарплату що купите?
— Я ж мови не знаю, Ігорю.
— Навчитеся.
— А якщо обдурять? Якщо роботи не буде?
Він помовчав, покрутив чашку.
— Ну а тут що? Дивитися, як ми борги нарощуємо?
Мені стало соромно за свій страх. Наче я могла врятувати нас обох, а просто не наважувалася.
— Ти сам упораєшся?
— Мамо, я вже не маленький. Ви мені допоможете на ноги стати, потім повернетеся. І собі щось відкладете.
Оце «і собі» я добре запам’ятала.
Тільки черга до мене дійшла аж через двадцять два роки.
На дорогу позичила гроші під великі відсотки. Їхала старим бусом, стискаючи в кишені папірець із чужим номером телефону.
Біля Неаполя нас висадили серед ночі.
— А далі куди? — питала я водія.
— Дзвоніть своїм. Мене вже чекають.
— Яким своїм? Я тут нікого…
Він уже зачиняв дверцята.
Перша робота була в паралізованого синьйора Антоніо. Спала на розкладачці в його кімнаті. Тільки заплющу очі — кличе. То води, то повернути, то ковдру поправити.
Якось він вибив із моїх рук тарілку. Каша розлетілася по підлозі й фартуху.
Я присіла збирати уламки, а він кричав. Я ще погано розуміла слова, але зміст і без перекладу був ясний.
Того вечора подзвонила синові.
— Мамо, ви плачете?
— Та ні. Втомилася.
— Потерпіть трохи. Як борги віддамо, легше стане.
— А ти їв сьогодні?
— Їв, мамо.
— Що?
— Та їв, не хвилюйтеся.
Наступного ранку я попросила господарів видати частину платні наперед.
За півтора року борги закрила. Хотіла нарешті почати відкладати.
Ігор подзвонив сам:
— Мамо, я одружуюся.
Я аж сіла.
— Справді? З ким?
— З Аллою. Я ж розказував, ми разом училися.
— Синку… Ну дай Боже вам щастя.
— Тільки допомогти треба.
— На весілля?
— Ну так. Ресторан замовити, музику. Алла вже сукню дивиться.
Я обережно запитала:
— А може, скромніше? Розпишетеся, зберете найближчих. Краще на житло…
— Мамо, почалося.
— Що почалося?
— У всіх нормальне весілля, а ми маємо соромитися? У мене мати в Італії працює, і що я людям скажу?
Я замовкла.
Досі чую, як він тоді зітхнув у слухавку. Нетерпляче, роздратовано. І як я одразу почала виправдовуватися:
— Та я не відмовляю, синку. Просто питаю, скільки треба.
Весілля було на сто двадцять гостей. Ресторан, музика, дорогі машини. Сукню Аллі я передала з Італії.
Сама приїхати не змогла: не відпустили з роботи.
— Мамо, тут така краса! — кричав Ігор у слухавку крізь музику. — Потім фотографії пришлемо!
— Ви щасливі?
— Так!
— Ну то й добре.
За кілька тижнів я розклала фотографії на своєму ліжку. Довго шукала синове обличчя серед гостей. Він усюди усміхався.
Я плакала й теж усміхалася.
Потім почали говорити про будинок.
— Мамо, у вашій квартирі неможливо жити, — сказала Алла. — Там сирість. Ми ж дітей плануємо.
— То, може, продамо її, додамо й купимо більшу?
— Квартиру? — вона навіть здивувалася. — Ні, ми хочемо дім.
— Діти, це ж великі гроші.
Тут у розмову втрутився Ігор:
— Я працюватиму. Потроху збудуємо.
— А ви повернетеся — будете з нами, — підхопила Алла. — Своя кімната, квіти під вікном. Онуки у дворі бігатимуть. Хіба погано?
Я приклала слухавку щільніше до вуха.
— І мені кімната буде?
— Мамо, ну що ви таке питаєте! Ми ж сім’я.
Після тієї розмови мені стало легше вставати вночі. Легше було терпіти біль у спині. Я знала, навіщо все це.
Купили ділянку. Залили фундамент.
— Мамо, треба на цеглу.
Потім підняли стіни.
— Терміново на перекриття. Майстри не чекатимуть.
Потім дійшло до даху.
— Тільки дешеву черепицю не беремо, — пояснювала Алла. — Щоб через п’ять років не переробляти.
Я працювала вже на півночі Італії, де платили більше. Доглядала жінку, яка могла всю ніч ходити кімнатою, а вранці не впізнавала мене й виганяла зі свого дому.
Коли вона нарешті засинала, я сідала на кухні й рахувала гроші.
Вісімсот євро додому. Іноді дев’ятсот. Іноді тисячу.
Собі залишала на найдешевші продукти й телефон.
— Мамо, ви б поїли нормально, — якось сказав Ігор, побачивши мене під час короткого приїзду. — Зовсім схудли.
Я зраділа:
— Та нічого, синку. Відпочину трохи…
— Слухайте, поки не забув. Нам на вікна не вистачає.
Я ще тримала в руках його куртку, яку хотіла повісити.
— Скільки?
Вікна поставили дубові. Алла не хотіла пластикових.
Потім потрібна була італійська плитка.
— Ви ж там живете, мамо. Розумієте, яка якість.
Потім кухня на замовлення. Камін. Паркан.
Ігор свою роботу залишив.
— Треба за будівельниками дивитися, — пояснив. — А то розтягнуть половину.
— А потім повернешся?
— Куди, мамо? За ті копійки? Щось придумаю.
Він придумував, а я переказувала.
Народилася Настуня, через два роки — Софійка. Я передавала коробки з одягом, взуттям, іграшками.
Коли дівчата підросли, почалися репетитори, танці, басейн.
Одного разу Настя сама подзвонила:
— Ба, мені телефон треба.
— А твій що, зламався?
— Ні. Але він старий.
— Настуню, якщо працює…
— Ви не розумієте. У нас у класі всі з нормальними ходять.
Я почула, як поруч Алла сказала:
— Не муч дитину, мамо. Вона й так соромиться.
Той телефон я купила за гроші, які заробила на прибиранні сходів у свої вихідні.
Додому приїжджала рідко. Жила в старій квартирі.
— У нас іще не все готово, — казав Ігор. — Пилюка, майстри. Ви краще поки у себе.
Я вкривала коліна пледом і відповідала:
— Та нічого. Я ж ненадовго.
Чотири роки тому мені виповнилося шістдесят п’ять. Моя підопічна померла, і до наступної роботи був місяць.
Я подзвонила синові:
— Приїду до вас. Цього разу надовше.
— На скільки?
— На місяць.
Він трохи помовчав.
— Ну приїжджайте.
На вокзалі зустрів мене новою машиною. Я одразу впізнала ту, на яку давала гроші.
— Гарна, — сказала.
— Дітей же возити треба.
Біля будинку я зупинилася. Два поверхи, туї, рівна бруківка. Ворота відчинилися від натискання кнопки.
— Ну як вам? — запитав Ігор.
— Гарно, синку.
Я хотіла взяти його під руку, але він уже витягав валізу з багажника.
Алла повела мене на перший поверх, у невелику кімнату біля котельні.
— Ви тут будете.
— Тут моя кімната?
— Гостьова. Але вам зручно: сходами не ходити. Нагорі ми й дівчата.
Я поставила сумку біля дивана.
— Так. Мені тут зручно.
Навіть собі не зізналася тоді, як боляче стало від того слова — «гостьова».
Увечері Настя зазирнула у двері:
— Добрий вечір, ба.
— Настуню, йди обійму.
Вона підійшла, на мить торкнулася мене плечем.
— Ну, я пішла. У мене справи.
— А Софійка де?
— У кімнаті.
— Поклич її, я подарунки привезла.
На слово «подарунки» прийшли обидві.
Я дивилася, як вони розбирають пакунки, і питала про школу, подруг, заняття. Відповідали коротко, не підводячи очей.
— А ви надовго? — спитала Софія.
— На місяць, дитино.
— А-а.
Потім вони пішли.
За кілька днів я вже боялася зайвий раз відчинити шафку на кухні.
— Христино Василівно, не сюди тарілку.
— Вибач, я думала…
— І стільницю цим не витирайте. Ви її зіпсуєте.
— Я чистою ганчіркою.
— Справа не в тому, чиста вона чи ні.
За вечерею я звернулася до сина:
— Ігорю, може, завтра кудись разом вийдемо? Просто прогуляємося.
— Завтра не можу.
— А післязавтра?
Алла поставила чашку на стіл:
— Мамо, у нас своє життя, свій розклад. Не можемо ж ми все покинути.
— Я не прошу все кидати.
— Ну то не ображайтеся.
Ігор їв, не піднімаючи голови.
На третьому тижні я вночі пішла по воду.
Кухонні двері були прочинені. Я вже простягнула руку, коли почула:
— Скільки вона ще тут буде?
Зупинилася.
— Тиждень, — відповів Ігор. — Алло, тихіше.
— Я вже не можу. Усе переставляє, весь час щось питає. Ніби я у власному домі повинна перед нею звітувати.
— Вона просто допомогти хоче.
— А я просила?
Я стояла босими п’ятами на холодному паркеті. Капці раптом стали якісь тісні.
— Скоро поїде, — сказав син.
— А потім? Вона ж збирається повернутися назовсім. Ти їй поясниш, що тут вона жити не буде?
Він відповів не одразу:
— Ми ж їй обіцяли.
Я затримала подих.
— То ти їй і обіцяв.
— Алло, ти теж говорила. І будинок… Сама знаєш, за що ми його збудували.
— І що тепер? Вона допомагала синові. Чи ми маємо до смерті за це розплачуватися?
— Я не про те…
— А я про те! Я зі свекрухою жити не буду. У неї квартира є.
— Ти бачила, у якому вона стані?
— Підмальовуємо, шпалери переклеїмо. Що їй самій треба? А до нас на свята приходитиме.
Я вчепилася в одвірок.
Скажи їй, Ігорю. Не кричи, не сварися. Просто скажи: «Це моя мама. Ми її чекали».
— Якщо ти вирішиш поселити її тут, — продовжила Алла, — тоді житимеш із нею без мене. Я серйозно.
Почулося, як дзенькнула ложечка.
Потім син зітхнув:
— Добре. Завтра подивлюся ту квартиру. Зробимо щось недороге.
Я повернулася до кімнати без води.
Всю ніч лежала, не роздягаючись. Під ранок підвелася й почала складати речі.
На кухні Алла привітно запитала:
— Як спалося?
Я дивилася на каву, яку вона поставила переді мною.
— Не дуже.
— Котел заважав? Ви сказали б.
— Ні. Не котел.
Вона вже відвернулася до плити.
Через три дні Ігор відвіз мене на автобус.
— Чого так рано? Ще ж тиждень могли побути.
Я поправила ремінець сумки.
— Робота чекає.
— Подзвоните, як доїдете?
— Подзвоню.
Він поцілував мене в щоку й одразу подивився на годинник.
В автобусі я нарешті заплакала. Тихо, відвернувшись до вікна.
Більше грошей їм не послала.
У Флоренції знайшла нову роботу. Відкрила окремий рахунок.
Десятого числа подзвонив Ігор:
— Мамо, привіт. Ви переказ робили?
— Ні.
— А коли зможете? У нас котел зламався. І дівчатам одяг потрібен.
Я провела долонею по коліну.
— Поки не зможу, синку. Із роботою скрутно. Зарплата менша.
— Наскільки менша?
— Мені самій ледве вистачає.
Він замовк. Я чекала запитання. Будь-якого: чи маю що їсти, чи не хвора, чи потрібна допомога.
— Ну, шукайте тоді щось інше, — нарешті сказав. — Бо в нас витрати нікуди не ділися.
Після розмови я ще кілька хвилин тримала телефон біля вуха.
Потім поклала його на стіл і вперше за довгий час купила собі нормальну вечерю.
Дзвонити стали рідше.
— Ну як там?
— Працюю.
— З грошима краще?
— Ні, Ігорю.
— Зрозуміло.
І все.
Часом я сама набирала онучок.
— Настуню, як ти?
— Нормально.
— Можеш трохи поговорити?
— Ба, я зараз зайнята.
— Добре. Подзвони, коли зможеш.
Вона не дзвонила.
Чотири роки я відкладала. Працювала, берегла кожне євро. Але тепер хоча б знала: у мене буде місце, куди я повернуся.
У лютому глянула в дзеркало й сказала собі:
— Досить. Ти вже не витримуєш.
Господиня помітила, як важко я розгинаюся після прибирання.
— Христина, болить?
— Трохи.
Вона похитала головою:
— Не трохи. Тобі треба відпочивати.
Дивно: чужа жінка це бачила. А рідним я роками мусила пояснювати, чому не можу працювати ще більше.
На початку березня повернулася додому. Точної дати Ігореві не сказала.
Зупинилася в готелі, зустрілася з рієлтором. Квартиру ми підібрали заздалегідь, але я хотіла побачити її сама.
— Тут індивідуальне опалення, — розповідав він. — Ліфт працює. Вікна на сквер.
Я пройшла кімнатами, відчинила балконні двері.
— А сирості немає?
— Ні, звичайно.
— І знизу не тягне?
Він здивовано подивився на мене:
— Ні. Ви ж на п’ятому поверсі.
Я торкнулася сухої стіни.
— Беру.
Поки робили ремонт, жила в готелі. Майстри показували зразки, питали, які хочу шпалери, яку підлогу.
— Може, з дітьми порадитеся? — запитав один.
— Ні. Покажіть ось ці, світлі.
Ліжко вибрала з добрим матрацом. На кухню — невеликий стіл. І дві чашки.
Тоді ще думала: а раптом син приходитиме.
Коли все було готове, подзвонила йому.
— Ігорю, я вдома.
— Як удома? Ви приїхали?
— Так. Назавжди.
— А чого не попередили? Ми зараз не готові, у нас тут…
— Не хвилюйся. Я до вас не прошуся.
Він замовк.
— Приїжджайте з Аллою о шостій. Адресу надішлю. На новосілля вас кличу.
Двері відчинила в новій сукні. Купила її ще в Італії, перед від’їздом, і все не знаходила нагоди вдягнути.
Алла зайшла першою.
— Це ви знімаєте?
— Ні. Купила.
Ігор зупинився посеред коридору:
— Оцю квартиру?
— Оцю.
Вони обійшли кімнати. Алла відчинила двері у ванну, глянула на кухню, підійшла до вікна.
— А звідки гроші? — запитав син.
— Заробила.
— Ви ж казали, у вас скрутно.
— Було скрутно. Але відкладала.
Алла повернулася до мене вже з усмішкою:
— Ну ви й молодець, Христино Василівно! А ми переживали.
Я відсунула стілець.
— Сідайте. Чай будете?
Вона сіла, поклала сумочку поруч.
— Будемо. Тут у вас справді гарно. Тільки… Навіщо вам дві кімнати?
Я поставила чайник.
— В одній спатиму. В іншій житиму.
— Та я не про це. Комунальні, прибирання. Ви ж уже не молода.
Ігор мовчав біля вікна.
Алла нахилилася до мене:
— Настуня ж доросла. Їй дев’ятнадцять, хлопець є. Може, скоро весілля.
— Знаю.
— От ми й думаємо, як їй допомогти. Молодим зараз так важко.
Я повільно сіла навпроти.
— Що ти пропонуєш?
— Подаруйте квартиру Насті. Уявляєте, який подарунок від бабусі! Вона ж на все життя запам’ятає.
Я дивилася на неї, не відповідаючи.
— А вам ми вашу однокімнатну зробимо, — поспішила додати Алла. — Вікна поміняємо, шпалери. Меблі щось знайдемо. Там перший поверх, вам зручно. Сусіди знайомі…
— А навіщо вам витрачатися на дорогий ремонт? — запитала я. — Можна ж просто дірки замазати. Зробити щось недороге.
Ігор різко повернув голову.
Алла перестала усміхатися.
— Ви про що?
— Про вашу розмову на кухні. Чотири роки тому. Я йшла по воду й усе почула.
Стало тихо.
— Мамо… — почав Ігор.
— Я тоді стояла за дверима. Чекала, що ти скажеш: «Ні». Але ти погодився.
Він опустив очі.
Алла стиснула ручки сумочки:
— Узагалі-то підслуховувати негарно.
— Так. А обіцяти людині дім, поки вона його оплачує, гарно?
— Ми вас не змушували!
— Не змушували. Я сама повірила.
Алла махнула рукою:
— Ну скільки можна згадувати старе? Ми зараз про Настю говоримо.
— А я — про себе.
Вона витріщилася на мене.
Мабуть, уперше почула від мене ці слова.
— Цю квартиру я купила для себе, — продовжила я. — Тут стоятиме моє ліжко. Мої речі. Я житиму тут стільки, скільки мені відведено. Нікому нічого переписувати не буду.
— Рідній онуці шкода?
— Мені шкода себе, Алло. Нарешті стало шкода.
Вона схопилася.
— От і показали, яка ви бабуся! Ми тут крутилися, дітей ростили, а ви гроші ховали!
— Дітей ви ростили й за мої гроші теж.
— Знову рахуєте! Може, нам тепер усе повернути?
— Я цього не просила.
— То чого дорікаєте?
— Бо ви прийшли на моє новосілля і ще чаю не випили, а вже вирішили, куди мене переселити.
Ігор тихо сказав:
— Алло, досить.
Вона повернулася до нього:
— Що — досить? Ти чув? Їй себе шкода! А нас не шкода!
Я подивилася на сина.
— Ігорю, вам є де жити. У вас великий будинок. Машина. Діти навчені, одягнені. Я не залишаю вас без даху.
— Пішли звідси, — кинула Алла чоловікові. Потім обернулася до мене: — Тільки більше не дзвоніть. Ні нам, ні дівчатам. Раз вам квартира дорожча — сидіть у ній самі.
Вона вийшла, не попрощавшись.
Ігор затримався.
Я підвелася й підійшла ближче.
— Синку, хіба я багато прошу? У свої роки пожити у власній квартирі. Ти ж бачив мої руки. Знаєш, як мені ті гроші давалися.
Він дивився повз мене.
— Ви могли нормально поговорити.
— А це ненормально? Я запросила вас. Чай поставила. Це я попросила в тебе квартиру?
— Ви знаєте, яка Алла.
— Знаю. А ти?
Він нарешті глянув мені в очі. Сердито.
— Краще б ви не поверталися. Тільки сім’ю мені розбили.
Я відступила на крок.
— Я?
Він уже відчинив двері.
— Живіть як знаєте.
Я не встигла нічого сказати.
Дві чашки так і залишилися на столі.
Минуло два місяці.
Спершу я дзвонила щодня. Потім рідше. Писала онучкам: «Дівчатка, я вас люблю. Не сварюся з вами. Просто хочу поговорити».
Повідомлення залишилися без відповіді.
Зате родичі озвалися.
— Христино, це правда, що ти дітей вигнала?
— Звідки?
— Ну Алла каже…
— Із мого дому чи з їхнього?
— Та не чіпляйся до слів. Молодим допомагати треба.
— Мені шістдесят дев’ять. Коли вже можна перестати?
— Ти ж мати.
— Знаю.
Після кількох таких розмов я перестала виправдовуватися.
Найважче ввечері. Удень ще є справи: магазин, аптека, поліклініка. А ввечері все зроблено — і хочеться комусь подзвонити.
Часом беру телефон, знаходжу Ігорів номер.
Думаю: може, піти до них? Не про квартиру говорити. Просто побачити. Може, привезти щось смачне, як колись.
Одного разу навіть дістала борошно.
Потім постояла над мискою й прибрала його назад.
Вони ж не пирогів чекають.
Буває, я ще виправдовую сина: це Алла, вона тисне, він не хоче сварок.
А потім згадую, як він стояв у моєму коридорі. Ніхто не змушував його казати, що краще б я не поверталася.
Це були його слова.
Я все одно його люблю. Від цього й болить.
Але квартиру не віддам.
І знову їх утримувати не стану. Допомогла, скільки могла. Навіть більше, ніж мала сили.
Тепер нехай Ігор працює. Нехай вони з Аллою вирішують, як допомогти донькам, як платити за будинок, яке робити весілля. Вони дорослі люди.
Мені не треба, щоб син мучився так, як я. Я б і тепер не хотіла його болю. Хочу тільки, щоб хоч раз подумав, перш ніж сказати: «Мамо, треба».
Сьогодні я повернулася з ринку, виплакалася, зняла нарешті пальто.
На кухні закипів чайник.
Я взяла другу чашку. Вимила, витерла й поставила в шафу.
Свою залишила на столі.
Завтра піду по фіранки. Уже бачила гарні — білі, з дрібними квітами. Продавчиня питала:
— Вам у спальню чи у вітальню?
А я розгубилася. Досі незвично, що можу вибирати для двох кімнат. Для себе.
Ще куплю герань на балкон. І теплі капці — м’які, не ті, які дешевші.
Не знаю, коли перестану здригатися від кожного дзвінка. Не знаю, чи подзвонить син.
Але тут житиму я.
Відчинила балконні двері. У сквері хтось покликав дитину вечеряти. Десь унизу засміялися.
Я постояла, вдихнула вечірнє повітря й повернулася до свого чаю.
Він ще не встиг охолонути.