Три місяці тому моє життя перекинулося з ніг на голову. Я втратила спокій та сон! До нас переїхала свекруха, причому дуже хитро. Вона зателефонувала Миколі, своєму синові, і повідомила, що хоче приїхати до нас у гості.

Я, звичайно, цій новині була не рада, але й заперечувати не мала права. По-перше, трикімнатна квартира була куплена Миколою ще до шлюбу, жодного відношення я до неї не мала.

А по-друге, це все-таки його матір, та й моя, яка не яка родичка. Ну як їй відмовити у проханні побачитися із сином?

Раніше я раділа, що Антоніна Валентинівна живе за п’ятсот кілометрів від мене. Не можна сказати, що ми відкрито ворогували, але стосунки між нами були натягнуті.

Антоніна Валентинівна була жінкою зі складним характером, який із віком лише погіршився. До мене пенсіонерка чіплялася з будь-якого приводу. Хоч би що я зробила, її це не влаштовувало.

Микола у наші відносини не ліз. Чоловік вважав, що ми розберемося без його втручання.

Коли Коля сказав мені, що післязавтра до нас приїде в гості його мати, я помітно засмутилася. Мою зміну настрою Микола помітив і запитав:

– Ти чого зажурилася? Маму бачити не хочеш?

– Я чудово знаю, що почнеться, коли твоя мама до нас приїде. Нескінченні повчання, втручання в наше особисте життя, поради, докори… Мені, якщо чесно, з дому втекти хочеться, коли вона приїжджає.

– Та годі тобі, люба. За стільки років уже давно звикнути треба до її примх. Ти менше уваги на маму звертай, літня все-таки людина. Та й сказала вона, що приїде зовсім ненадовго, трохи погостює – і назад.

Щоб уникнути зайвої лайки, я перед приїздом свекрухи в квартирі навела лад, спекла пиріг з рибою і навіть попрасувала всю постільну білизну.

Коли Коля втяг у передпокій чотири валізи, я здивувалася. Чи не надто багато Антоніна Валентинівна речей із собою взяла? Для чого їй стільки? За вечерею пенсіонерка прояснила ситуацію:

– Я, Колю, назовсім до вас.
– Як назовсім? – поперхнувся чоловік. – Я не розумію, чому?

– Що за реакція? Ти не радий, що ми тепер разом житимемо? – обурилася мати.

– Я свою квартиру доньці подарувала, а житиму у вас. Довго їй із чоловіком та онуками по чужих кутках мотатися? А в тебе багато місця. Одна кімната вільна, дітей ви з Вірою поки що не нажили.

– Ось я і вирішила, що Юлю квартирою забезпечу, та й до тебе ближче буду. А то раніше ми з тобою бачилися лише пару разів на рік.

Я навіть не знала, як реагувати на слова свекрухи. За столом я сиділа з приголомшеним виглядом.
– Але, мамо, – спитав Микола, – чому ти нічого нам не сказала? Ми б хоч підготувалися!

– А я сюрприз вирішила вам обом зробити, – відповіла свекруха, поглядаючи на мене, – бачу, що він удався. Ну що, Віро, ти не рада? – посміхнулася вона.

– По очах бачу, що не рада. Але подітися нікуди, доведеться мене терпіти. Я тут маю право перебувати. Не до тебе ж приїхала, а в квартиру до рідного сина.

– Коля, завтра вихідний, з’їздити б у меблевий магазин – у кімнаті ж у вас ліжка немає, я на чому спатиму?

Далі я свекруху вже не слухала. У моїй голові билася тільки одна думка – все, спокійне життя скінчилося!

Попереду безпросвітний жах, щоденна лайка та інші принади спільного проживання зі свекрухою.

Антоніна Валентинівна все життя працювала вчителем, вийшла на пенсію, але звичка повчати в неї так і лишилася.

Я, після переїзду свекрухи, вранці навіть прокидатися не хотіла. Знала, що вже за сніданком вона почне до мене чіплятися.

– Віра, мені здається, ти надто багато цукру їси. У чай кинула три чайні ложки, у кашу насипала… Кров, напевно, у тебе, як сироп, густа.

Ледве стримуючись, щоб не нагрубити, я відповідала:

– Кажуть, солодке печінка любить. Та ви не хвилюйтесь, Антоніно Валентинівно, я цілком здорова – зовсім недавно обстеження проходила.

– Звичайно, часу ходити лікарнями в тебе багато, ти ж не працюєш.

– Мамо, – втрутився в розмову Микола, – припини, будь ласка! Ти чудово знаєш, що це я наполіг, щоб Віра звільнилася.

– Начальник у неї був собі на думці, працювати під його керівництвом було просто неможливо. Я непогано заробляю, моєї зарплати нам вистачає.

– Ти, Колю, з одного боку, міркуєш правильно, – погодилася мати. – Жінка має вдома сидіти, з господарством поратись. Не хочу я, Віра, тебе образити, але ти вдень чим займаєшся? – Єхидно запитала вона.

– Я не бачу, щоб велося господарство. Колю, ти пам’ятаєш, якою скатертиною у нас вдома був обідній стіл застелений? Білим батистом!

– А тут клейонка якась слизька! Скатертини у мене, незважаючи на те, що я працювала, завжди були накрохмалені. Да-а, раніше було інше, люди були працьовиті, не те, що теперішня молодь!

«Починається, – промайнуло в моїй голові, – зараз осідлає свого коника і почне мене вчити життя!».

Після сніданку свекруха збиралася в магазиня. Я теж пішла переодягатися – хотіла, щоб чоловік підкинув мене до салону, я збиралася на манікюр.

Коли свекруха дізналася, що я їду з ними, а не залишаюся вдома, вона забурчала:
– Це ж треба так лінуватися – гроші чужим людям платити, щоб тобі нігті підпиляли! Не життя в тебе, Віро, а малина!

З ранку настрій був геть зіпсований, я розлютилася і навіть хотіла залишитися вдома. У мене не було тепер жодного бажання кудись їхати.

Але все-таки не стала переносити запис через примхи свекрухи. Потрібно, хоч якось собі настрій підіймати.

З приїздом свекрухи, кожень день нагадував мені день бабака. З ранку пенсіонерка виходила на кухню, та сипала зауваженнями:

– Чого вікно навстіж відчинила? Не травень місяць, всі простигнемо. Віра, зменш конфорку, каша згорить.

– У Стародавньому Китаї казали, що чай – це і ліки, і отрута. Чай із пакетів – це просто пил, ніякої користі від нього організму немає, треба щодня заварювати свіжий.

Ось уже три місяці я не жила, а мучилася! За день свекруха доводила мене причіпками до білого жару, тому, практично щовечора, я сварилася з чоловіком.

Щоб, не дай Бог, Антоніна Валентинівна не почула і не втрутилася, я лаяла Миколу пошепки:

– Ось у твоєї матері завжди так, все не по-людськи! Вона що, не могла заздалегідь попередити, що має намір у нас оселитися?

– Віра, вона чудово знає, що ти цій новині не зраділа б. Може, вона побоялася, що ми її не приймемо?

– Ага, звичайно. Хіба твоя мати боятися вміє? Це її всі побоюються. Колю, з нею неможливо жити, треба щось робити!

– Вона мене щодня виводить, сьогодні до мого халата причепилася. От скажи мені, в чому вдома ходити? У вечірній сукні? Як, на її думку, домогосподарка має виглядати? Як естрадна співачка на концерті?

– Вір, тихіше. Що ти пропонуєш? Ти мене теж зрозумій, це ж моя мати! Що я їй маю сказати? «Вибач, мамо, ми не хочемо, щоб ти з нами жила. Ласкаво просимо на вулицю!»? Так, чи що?

– Колю, чого ти пересмикуєш? Адже ця проблема цілком вирішувана! Давай твоїй мамі якесь житло купимо?

– Яке, наприклад? Наших заощаджень навіть на однокімнатну квартиру не вистачить.

– Можна хату купити! Он, у колишньому гуртожитку дві кімнати продають, у ціні різниця невелика. Я оголошення бачила. Давай виберемо ту, що більша й чистіша?

– Та не погодиться вона в кімнату переїжджати, Віра! Може, ти потерпиш, спробуєш з нею якось налагодити стосунки?

– А ти, що думаєш, я не намагалася? Я й так, поки ти на роботі, скакаю перед нею, а вона ніби навмисне шукає привід до мене причепитися.

– Гаразд, Віро, давай спати,- сказав Микола,- мені рано-вранці на роботу. Думатиму, як гідно вирішити все з мінімальними втратами.

Ні, я справді не раз намагалася налагодити стосунки з Антоніною Валентинівною. Їй і самій, мабуть, не подобалася важка ситуація в сім’ї. Я, щоб догодити, кілька разів просила свекруху показати, як треба правильно готувати:

– Антоніно Валентинівно, ви мені підкажіть, як треба! Давайте ви просто спостерігатимете за процесом, підкажете мені, можливо, що-небудь?

– Чого тебе, Віро, елементарним речам вчити? Я якось попросила тебе не додавати до супу цей сухий готовий бульйон, то ти мені що відповіла? «Не чіпляйтеся, будь ласка, Антоніно Валентинівно, я сама знаю, як треба». Ну ось і роби, як знаєш.

Я розлютилася:
– Якщо ви самі мені дозволяєте робити так, як мені подобається, чому тоді постійно чіпляєтеся?

– Ніхто до тебе не чіпляється. Молодь така нервова пішла. Гаразд, піду, телевізор трохи подивлюся. Займайся своїми справами.

Свекруха вийшла з кухні, а я жбурнула ложку, якою помішувала засмажку, в раковину. Ну, що за людина? Неможливо з нею налагодити контакт!

Вона ніколи у відкриту мене не лаяла і, тим більше, не ображала. Пенсіонерка вміла довести мене до нервової трясучки кількома, на перший погляд, цілком невинними фразами.

Я зрозуміла, що зі свекрухою я точно не уживуся, після одного випадку. Я, якось, у другій половині дня вирушила в магазин. Треба було щось купити для кухні.

На покупки пішло близько двох годин. Я у відмінному настрої поверталася додому, і навіть думка про те, що у квартирі свекруха, мене не дратувала. Я, увійшовши до передпокою, гукнула:

– Антоніно Валентинівно, ви де? Ходімо на кухню, я свіжі тістечка з кремом купила, чаю поп’ємо!
– Та я вже на кухні, – гукнула свекруха.

Я роззулася і разом із пакетами пройшла на кухню. Антоніна Валентинівна сиділа на стільці і зав’язувала великий сміттєвий пакет.

– Ого, – здивувалася я, – що це там у вас?

– Та я вашу з Миколою шафу перебрала, речі, які навіть удома носити соромно, викинула. Віра, ти ж жінка, маєш виглядати охайно. На твоєму халаті місця живого немає, весь засмальцьований, протертий! Викинула я його.

– Антоніно Валентинівно, ну хто вас просив! Ну навіщо ви лізете не у свою справу? Я ж не риюсь у ваших речах, нічого вашого не викидаю!

– А мої речі у пристойному стані, їх викидати і не потрібно. Чого надулася? Я добре діло зробила, тебе від зайвої роботи позбавила.

На Миколу ввечері чекав грандіозний скандал. Я кричала на чоловіка і вимагала вибирати: або я, або мати!

У конфлікт втрутилася й Антоніна Валентинівна. Микола, який опинився між двома вогнями, розлютився і на емоціях подзвонив молодшій сестрі:

– Ну, ти й наробила справ, Юлю! Дякую тобі велике, що маму до нас жити відправила! У нас скандали тепер щодня. Забирай її назад, Віра вже на розлучення подавати збирається!

– Та я нікуди маму не відправляла, вона сама вирішила до тебе поїхати, просила мене наперед тобі ні про що не говорити. Я не проти жити з нею, нехай приїжджає.

Свекруха навідріз відмовилася повертатися до своєї квартири:

– Не заважатиму я там дочці та онукам! У мене в квартирі всього дві кімнати, їх четверо, а я п’ята – немає місця. А у вас на двох три кімнати! Тобі що, для матері кута шкода?

Микола запропонував:
– Мамо, давай ми тобі щось окреме купимо? Хоч би кімнату. Не хвилюйся, я знайду впорядковану.

– Ще чого, – обурилася Антоніна Валентинівна, – зараз би я не жила в комуналці! Невже я вам так заважаю?

Юля та Микола три дні по черзі вмовляли матір на переїзд. Я в це не втручалася – хай самі розбираються, не вистачало ще останньою залишитися.

Антоніна Валентинівна погодилася, але за умови, що Коля придбає їй повноцінну однокімнатну з ванною, туалетом та кухнею.

Чоловікові довелося напружитися: на житло для мами пішли всі заощадження, плюс довелося взяти іпотеку. Шукали пристойну, щоб можна було відразу після оформлення угоди, в’їхати до квартири, та жити.

Антоніна Валентинівна своїми новими “апартаментами” була задоволена. Коля квартиру купив неподалік, щоб у разі чого, можна було швидко доїхати до мами.

Вона в гості до нас приходить нечасто, та ненадовго. На новому місці пенсіонерка завела подруг, записалася до літературного клубу.

Компанією вони ходять до театру, в кіно, на прогулянки. Часу втручатися в нашу сім’ю тепер у неї немає, чому я дуже рада!

Це добре, що Микола у мене такий сумлінний, та чесний! Не вигнав матір на вулицю, через її витівки! Є такі, які б не потурали на її хотілки, випхали б за двері – і гуляй мамо! Ви зі мною згодні?