— Заповіт складений чотири роки тому, — сказала нотаріус. — Не скасовувався і не змінювався.
Вона поправила окуляри й подивилася в папери.
— Двокімнатну квартиру на вулиці Ярослава Мудрого та все інше майно Зоя Михайлівна Кравченко заповіла онукові, Сергію Андрійовичу Кравченку.
За стіною рівно стукала клавіатура.
Сергій сидів, опустивши очі. Олександра знала: чоловік не здивований. Бабуся й раніше натякала, що хоче залишити квартиру йому.
— Бабусю, перестань, — відповідав він. — Живи ще сто років.
Христина перестала стукати нігтями по підлокітнику.
— Що значить — Сергію? Лише йому? А ми?
— Заповіт складено на користь однієї особи, — повторила нотаріус.
Любов Петрівна повільно повернулася до сина.
— Ну, звісно. Усе життя до неї бігав. От і добігався.
Сергій підвів голову, але нічого не сказав.
Бабуся Зоя померла в березні, уві сні. Їй було вісімдесят шість. Сергій з Олександрою приїхали до Дніпра наступного дня й залишилися до поминального обіду.
Увесь цей час Сергій майже не розмовляв. А ввечері після похорону вони сиділи на бабусиній кухні, і він раптом сказав:
— Вона єдина ніколи мене ні з ким не порівнювала.
Олександра накрила його руку своєю.
— Ти мені розповідав, як вона водила тебе на авіамоделювання.
— Водила. А потім сиділа під дверима й чекала, поки я там зі своїм літаком намучуся. Я їй казав: «Бабусю, та йди додому». А вона: «Мені тут добре. Раптом тобі допомога знадобиться».
Він усміхнувся й одразу відвів очі.
Любов Петрівна народила Сергія у двадцять, Христину — чотири роки потому. Доньку вона балувала: нові сукні, поїздки до моря, подарунки. Сергій доношував куртки за двоюрідним братом і проводив літо в бабусі.
А коли батьки сварилися, мати збирала йому сумку:
— Посидь у бабки. Мені зараз не до тебе.
Бабуся зустрічала його на порозі, забирала сумку й питала:
— Голодний? Ходімо, я сирників насмажила.
З десяти років Сергій майже постійно жив у неї. Бабуся перевіряла його уроки, ходила на збори й чекала зі школи. Мати згадувала про сина, коли треба було щось полагодити або кудись відвезти Христину.
Навіть ставши дорослим, він щонеділі телефонував матері, привозив подарунки, їхав за двісті кілометрів, якщо в неї ламався кран. Любов Петрівна вислуховувала його, а потім починала:
— А ти знаєш, який у Христиночки хлопець? Такий уважний! І сумочку вона собі купила — краса.
— У неї важке життя було, — виправдовував матір Сергій перед дружиною. — Батько пішов, вона сама з двома дітьми залишилася.
Олександра не сперечалася. Тільки бачила, як він чекає маминого дзвінка на день народження, а ввечері знизує плечима:
— Мабуть, у неї справи.
Після оголошення заповіту вони вийшли з нотаріальної контори. Христина закурила й відразу заговорила:
— Сергійку, ти ж розумієш, що це нечесно? Бабуся була і моя теж.
— Розумію.
— То давай продамо квартиру. Гроші поділимо навпіл. Або мамі третину, нам по третині. По-сімейному.
— Христино, це бабусина воля.
— Її воля? Ти до неї з дитинства присмоктався, от і вся воля! Вона стара була, не розуміла, що підписує.
— Чотири роки тому вона ще сама на дачу їздила. Усе вона розуміла.
Любов Петрівна стояла поруч, відвернувшись. Тепер вона подивилася на сина:
— Егоїст ти, Сергійку. Мати й сестра на орендованій квартирі живуть, а ти дві кімнати собі забираєш. Я ж тебе ростила.
— Мамо, мене ростила бабуся.
Вона різко розвернулася й пішла до машини. Христина кинула недопалок і поспішила за нею.
Увечері Сергій з Олександрою знову сиділи на кухні. Над ними висів годинник із маятником, який зупинився тієї ж ночі, що й бабусине серце.
— Сергійку, пообіцяй мені дещо, — сказала Олександра. — Спадщину оформлюй сам. Сам подавай заяву, сам забирай документи.
— Ти думаєш, вони мені вороги?
— Я не знаю, що вони задумали. Але чула, як вони сьогодні з тобою розмовляли. Прошу, нікому не доручай.
— Добре. Обіцяю.
За тиждень він особисто подав заяву про прийняття спадщини. Нотаріус пояснила: свідоцтво можна буде отримати після спливу шести місяців.
Подружжя вирішило залишитися у Дніпрі. У Харкові вони винаймали квартиру, Олександра працювала бухгалтеркою дистанційно, а Сергій, майстер із ремонту котельного обладнання, швидко знайшов роботу в місцевій тепломережі.
У квітні вони переїхали до бабусиної квартири. Оплачували комунальні послуги, розбирали балкон, готувалися міняти старі труби.
У травні Сергію зателефонувала Христина.
— Привіт, братику. Можеш говорити?
Від такого звертання він навіть подивився на екран.
— Можу. Щось сталося?
— Я думала про те, що наговорила біля нотаріуса. Ти мав рацію. Бабуся сама так вирішила. Пробач мені, добре?
Сергій довго мовчав.
— Христино… Та годі. Я не ображаюся.
— І на квартиру я більше не претендую. Живіть спокійно. Слухай, а може, я тобі з документами допоможу? Ти на роботі цілими днями, а я можу довідки позбирати.
Після розмови він сів на табурет біля вікна.
— Вона вибачилася, — сказав він Олександрі. — Уявляєш? Христина. Вперше.
Олександра обійняла його за плечі. Їй хотілося порадіти разом із ним, але тривога не відпускала.
Христина почала приїжджати у вихідні. Приносила торти, сиділа на кухні, розповідала про свого хлопця Артема.
У червні попросила:
— Сергійку, дай паспорт на день. Для довідки в комунальному підприємстві потрібен оригінал. Увечері поверну.
Він віддав. Увечері Христина справді привезла паспорт назад.
А в липні з’явилася з прозорою текою.
— Тут довідки й виписки. А ще довіреність на мене. Я зможу подавати документи, забирати копії — тобі не доведеться відпрошуватися.
— Яка довіреність? — перепитала Олександра.
— Звичайна. Я вже домовилася з нотаріусом на завтра.
Олександра взяла папери. Три сторінки дрібного тексту: представляти інтереси Сергія в нотаріальних конторах, подавати заяви, отримувати документи, підписувати.
— Давай покажемо Іванові, — сказала вона. — Він юрист, швидко подивиться. Тут широкі повноваження.
Христина перестала усміхатися.
— Якому ще Іванові?
— Моєму другові. Ми разом навчалися.
— Сергійку, я свої вихідні витрачаю, бігаю за довідками, а вона мені якогось Івана приплітає? Ти мені не довіряєш?
Сергій подивився на дружину.
— Олександро, досить. Вона допомагає.
— Я не кажу, що вона хоче чогось поганого. Але чому б не перевірити?
— Бо це моя сестра! Я вперше за стільки років нормально з нею спілкуюся, а ти…
Він осікся, та за мить додав:
— Ти все псуєш своїми підозрами.
Олександра поклала папери на стіл і замовкла.
Наступного дня Сергій відпросився з роботи й підписав довіреність. Увечері приніс дружині квіти.
— Христина кличе нас на день народження Артема, — сказав він. — Підемо?
— Добре, — відповіла Олександра і поставила квіти у вазу.
Літо минуло спокійно. Сергій міняв труби у ванній, Олександра розбирала бабусин буфет. Старі листи, фотографії та мереживні серветки вона акуратно складала в коробки.
У вересні Сергій збирався до нотаріуса по свідоцтво, але на роботі почалися аврали. А на початку жовтня нотаріус сама зателефонувала.
— Сергію Андрійовичу, ваша спадкова справа завершена.
— То я можу забрати свідоцтво?
На тому кінці запала пауза.
— Вам свідоцтво не видавалося. Зверніться, будь ласка, до вашого представника.
— До Христини? Але я не розумію…
— Поговоріть із нею.
Сергій телефонував сестрі кілька разів. Вона не відповідала.
А за два дні, в суботу вранці, подзвонила у двері. Поруч стояла Любов Петрівна.
— Привіт, братику. Можна? — Христина пройшла повз нього до передпокою й озирнулася. — О, труби поміняв? Молодець. А то мені довелося б.
— Христино, що відбувається? Чому нотаріус каже, що справу закрито?
— Бо її закрито.
Вона дістала з папки аркуш.
— Ось витяг із реєстру. Подивися.
Сергій узяв папір. Олександра стала поруч.
У графі «Власник» значилося: Кравченко Христина Андріївна. Підстава — договір дарування від 22 вересня.
— Як це? — Сергій перевів погляд на сестру.
— А так. Ти від спадщини відмовився. Ще в червні. Мама вступила в спадщину й подарувала квартиру мені.
— Я не відмовлявся! Я подав заяву, що приймаю спадщину!
— А потім передумав. Там твій підпис, Сергію.
— Ти що наробила?
Христина знизала плечима.
— Квартира моя. Даю вам два тижні, щоб з’їхали. Я ж не звір.
Сергій повернувся до матері.
— Мамо, ти знала?
Любов Петрівна подивилася йому просто в очі.
— Знала. Христині квартира потрібніша. Вони з Артемом одружитися хочуть. А ви з Олександрою працьовиті, проживете.
— Ти знала, що я нічого не підписував?
— Бабуся була неправа. Вона тебе балувала, а Христині нічого не залишила. Я відновила справедливість.
Сергій стиснув аркуш так, що папір затріщав.
Йому згадалася ялинка в материній квартирі. Під нею лежали дві коробки: велика, з бантом і написом «Христиночці», та маленька, загорнута в газету. У Христини була лялька з будиночком, у нього — вовняні шкарпетки.
— Ти ж хлопчик, — сказала тоді мати. — Тобі ляльки не потрібні.
Він пішов до бабусі, а вона того вечора спекла яблучний пиріг.
— Чого це ти такий невеселий? — спитала, відрізаючи йому найбільший шматок.
— Нічого, бабусю.
— Ну, тоді просто посидимо.
Олександра взяла його за руку. Долоня була крижана.
— Ми нічого зараз не обговорюватимемо, — сказала вона. — До побачення.
— Ти не зрозуміла? — Христина підвищила голос. — Квартира моя. Вам треба з’їхати!
Олександра відчинила двері.
— До побачення, Христино. Любов Петрівно.
Мати смикнула доньку за рукав. Уже на сходах Христина крикнула:
— До двадцятого числа! Потім із дільничним прийду!
Олександра зачинила двері. Сергій пройшов на кухню й сів під годинником.
— Я все життя думав, що роблю щось не так, — сказав він нарешті. — Що мало дзвоню, мало допомагаю. А я їм просто не потрібен. Ніколи не був.
Олександра обійняла його.
— Ти потрібен мені. І бабусі був потрібен. Тому вона й залишила тобі квартиру.
Тієї ночі, коли Сергій заснув, вона подзвонила Іванові.
— Пробач, що так пізно. Ти можеш вислухати?
Іван вислухав, поставив кілька запитань і сказав:
— Надсилай усе, що маєш: довіреність, витяг, дати. Нічого не підписуйте й нікуди поки не з’їжджайте. Розберемося.
У понеділок він приїхав сам. Розклав папери на кухонному столі, занотував усе, що пам’ятав Сергій, і взявся з’ясовувати, що сталося зі спадковою справою.
За два тижні зателефонував:
— Сергію, у справі є заява про відмову від спадщини. Нібито підписана тобою особисто. П’ятнадцятого червня, об одинадцятій двадцять. Де ти був?
Сергій відкрив робочий календар.
— На інструктажі. Із восьмої до п’ятої. Там журнал, електронні перепустки… Я цілий день з об’єкта не виходив.
— Паспорт того дня був у тебе?
Сергій зблід.
— У Христини. Вона сказала, що їй для довідки треба.
— А довіреність ти підписав пізніше, у липні. Отже, заяву нібито підписав ти сам, а вона вже потім принесла її до спадкової справи.
Згодом Іван отримав копії документів. А коли запис із камери в приймальні нотаріуса долучили до матеріалів справи, Олександра впізнала чоловіка на зображенні.
— Це ж Артем, — прошепотіла вона. — Ми були в нього на дні народження.
Він відпустив борідку й надів окуляри, як у Сергія, але обличчя було добре видно.
Іван подав позов: просив визнати недійсною відмову від спадщини, скасувати свідоцтво, видане Любові Петрівні, і договір дарування Христині. А право власності на квартиру визнати за Сергієм, як заповіла бабуся.
Почеркознавча експертиза підтвердила: підпис на заяві підроблений. Журнал інструктажу та дані перепусток показали, що в той час Сергій був на роботі.
Нотаріус, яка посвідчила заяву, в суді визнала, що помилилася: чоловік у її кабінеті лише віддалено нагадував людину на фото в паспорті.
Засідання тягнулися чотири місяці. Щоразу Сергій повертався додому виснажений, але вже не казав: «Це ж моя родина, може, домовимося».
У лютому суд задовольнив його вимоги. Запис про право власності Христини скасували, квартиру визнали власністю Сергія.
Матеріали щодо підробки передали до поліції. Сергій також подав заяву про шахрайство.
— Ви розумієте, що це серйозна справа? — запитала слідча. — Навіть якщо пізніше ви захочете відкликати заяву, розслідування може тривати.
— Розумію, — відповів він.
За тиждень до них прийшла Любов Петрівна. Сама, без дзвінка. Коли Сергій відчинив, вона заплакала.
— Синку, пусти. Мені поговорити треба.
Він мовчки відступив. Мати пройшла на кухню й сіла за стіл.
— Сергійку, забери заяву, — почала вона. — Христину ж можуть посадити! Артем від неї пішов, вона сама, плаче цілими днями.
Сергій сів навпроти.
— Вона тебе просила прийти?
— Та яка різниця? Ти ж її брат! Помилилася дівчинка, спіткнулася. Квартиру тобі повернули. Чого тобі ще треба?
Він не відповів.
— Давай забудемо все, га? Заради родини. Бабуся Зоя хотіла б, щоб ми помирилися.
— Мамо, ти прийшла до мене сама вперше за багато років. Я подумав, може, просто так. Але ні. Ти знову за Христину.
— Сергійку…
— Я відкличу заяву. Не хочу, щоб моє ім’я було в справі про її ув’язнення. Але слідча сказала: це не означає, що розслідування зупинять.
Любов Петрівна полегшено видихнула й потягнулася до нього через стіл. Сергій відсунув руку.
— Я ще не договорив. Більше не приходь до мене. І не дзвони. Христині теж передай.
— Що ти таке говориш? Я тобі мати!
— Мене виховала бабуся. А ти все життя казала: «Посидь у бабки, мені не до тебе». Ну от, мамо. Я й посидів.
Він підвівся й відчинив двері. Любов Петрівна ще плакала, потім назвала його невдячним і сказала, що він пошкодує. Сергій дочекався, поки вона вийде, і зачинив за нею.
За два дні він відкликав заяву. Слідча повторила, що розслідування від цього не обов’язково припиниться.
Чим усе закінчилося для Христини й Артема, Сергій не дізнавався. Того ж вечора він заблокував номери сестри та матері.
Наступними тижнями Олександра ніби заново знайомилася з чоловіком. Він більше не чекав недільних дзвінків. Якось вона почула з балкона свист і зазирнула туди.
— Це ти? — спитала здивовано.
Сергій розбирав інструменти.
— А хто ж іще?
— Я за вісім років жодного разу не чула, щоб ти свистів.
Він прислухався до себе й усміхнувся:
— А я й не помітив.
Навесні вони зробили ремонт. Переклеїли шпалери, пофарбували вікна, викинули старий диван. Бабусин буфет залишили: відполірували й змінили ручки. Олександра розклала у верхній шухляді мереживні серветки, а Сергій перетягнув крісло-гойдалку й поставив біля вікна.
Останнім він узявся за годинник. Довго сидів над ним за кухонним столом, чистив механізм, змащував деталі, шукав, як підтягнути пружину.
Нарешті повісив годинник на старий гвіздок і легенько штовхнув маятник.
Той хитнувся раз, вдруге.
— Олександро, ходи сюди! — покликав Сергій. — Послухай.
Вона зайшла на кухню й сіла поруч. Над ними тихо, рівно цокав годинник.
— Вийшло, — сказала вона.
— Вийшло, — відповів Сергій і взяв її за руку.