— Олено, ти взагалі де? – голосила свекруха. – Негайно вертайся, Ігоря вже час годувати! Він дзвонив, сказав, що ти не береш слухавку. Що там у вас відбувається? Чому ти покинула мого сина самого?
— Тобто поїхала? Куди це? І хто тобі дозволив? Миттю додому, не смій надовго залишати мого сина самого!
***
Вісім років тому Марина зустріла чоловіка всього свого життя. Богдан був дуже ввічливим, турботливим і уважним, не шкодував для своєї обраниці ані часу, ані дорогих подарунків.
Для Марини він був справжнім ідеалом, бо в ньому поєднувалося все те, про що колись говорила її мама:
— Запам’ятай, доню, — пояснювала Валентина Сергіївна маленькій Марині, — чоловік має бути опорою. У прямому сенсі цього слова!
— Поруч із ним ти маєш почуватися в безпеці, знати, що якщо раптом щось станеться, він не залишить ні тебе, ні дітей без шматка хліба.
— Не виходь заміж за красеня, вони гарні, але часто чужі. Обирай собі простого роботящого хлопця. Ось, подивися на свого тата!
Марина одразу згадала батька, який не просихав, і мимоволі здригнулася. Валентина Сергіївна це помітила:
— Усі чоловіки заглядають у чарку, дочко. Хтось більше, хтось менше. Батько в тебе добрий, нас не кривдить, гроші додому приносить. А те, що кричить… Та нічого страшного, у всіх буває.
У голові в Марини материні слова засіли міцно, тому на проблеми Богдана з алкоголем вона особливої уваги не звернула.
Ну випиває він на вихідних, то й що? Не буянить, не бешкетує, її не ображає, а навпаки — стає ще ніжнішим і щедрішим.
Коли Богдан зробив їй пропозицію, Марина довго не вагалася й одразу погодилася. Прозріння прийшло пізніше, десь на четвертому році шлюбу.
Тоді Богдан перебрав серед тижня і вперше підняв на Марину руку. Жінка відразу зібрала речі й поїхала до матері. Валентина Сергіївна, яка на той час уже поховала чоловіка, різко засудила дочку за цей крок:
— Ну й чого ти злякалася? У сім’ї всяке буває! Дав один раз ляпаса, і що, це вже привід одразу подавати на розлучення?
— У нас із батьком теж різне було, я терпіла заради вас, хотіла, щоб у вас була повна родина. Не дурій! Повертайся! Богдан, по суті, непоганий хлопець, працює, гроші в дім приносить, житло в нього своє, ви ні від кого не залежите.
— Мамо, — плакала Марина, — якщо він уже один раз підняв руку, то тепер так і буде. Якщо я його пробачу, Богдан зрозуміє, що я безвольна. І далі буде тільки гірше!
— Не вигадуй, — наполягала Валентина Сергіївна, — давай, заспокойся і вертайся. Щоб зранку вже була вдома!
Богдан випередив дружину. Рано-вранці він приїхав до тещі з букетом квітів і кинувся перед дружиною на коліна:
— Марино, пробач! Не знаю, що на мене найшло! Клянуся, більше ніколи такого не буде, я тебе не скривджу! Вернись, кохана, без тебе мені дуже погано!
Марині дуже хотілося вірити чоловікові, і вона повірила, вирішила, що Богдан справді зробив із цієї ситуації висновок і більше ніколи не підніме на неї руку.
Та й Валентина Сергіївна, проводжаючи дочку, підбадьорливо шепнула:
— Бачиш, як він кається! Твій батько після такого ніколи навіть не просив пробачення, про квіти я вже й мовчу.
Спокійно Марина прожила зо два місяці, а потім усе повторилося. Тепер Богдан не просто ляпнув, а сильно побив дружину.
Марина знову кинулася до матері, але Валентина Сергіївна її до себе не пустила:
— Слухай, годі вже бігати сюди! Ти доросла, давно повнолітня. Що ти під мамину спідницю шукаєш захист? Терпи мовчки, як усі. І не звикай скаржитися!
Коли побої стали регулярними, Марина, залишившись без підтримки єдиної близької людини, вирішила попросити допомоги у свекрухи.
Тамара Петрівна вислухала невістку, трохи помовчала й сказала:
— Сама в усьому винна. Чоловік просто так руки не розпускає, значить, даєш йому привід. Та й я свого сина добре знаю — на жорстокість він не здатен. Мабуть, ти перебільшуєш?
— Ну, дав один раз потиличника, а ти вже з мухи слона зробила й прибігла скаржитися! Я, Марино, давно хочу сказати: тобі б гардероб змінити. Заміжня жінка, а ходиш у коротких сукнях та спідницях.
— По-перше, такий одяг тобі вже не за віком, а по-друге, ще раз повторюю: ти одружена! Не можна так одягатися. Звісно, Богдан ревнує, от і дозволяє собі зайве!
Марина тоді зрозуміла, що треба терміново щось робити. Після весілля вона звільнилася з роботи — вони чекали на дитину, але, на жаль, втратила її на доволі великому терміні.
Вона дуже довго відновлювалася, приходила до тями, а потім Богдан наче запропонував дружині залишитися вдома.
Тепер Марина розуміла, що звільнення стало її великою помилкою. У неї взагалі не було заощаджень, вона навіть піти від чоловіка не могла.
Ні мати, ні свекруха її не приймуть, а грошей на окрему орендовану квартиру не було. Спроби втекти від чоловіка-тирана Марина робила — тікала до подруг. Усі знайомі Марини Богдана добре знали, тож він швидко знаходив дружину й силою повертав додому.
Обидві подруги, не бажаючи вплутуватися в чужий скандал, не намагалися якось захистити Марину. Життя Марини різко змінилося три роки тому, коли вона разом із чоловіком потрапила в аварію.
Богдан, святкуючи день народження одного з друзів, сів за кермо напідпитку. Хоч Марина й благала його цього не робити:
— Богдане, будь ласка, давай переночуємо тут, а зранку спокійно поїдемо додому. Ти ж ледве на ногах стоїш?
— Мовчи! — гаркнув Богдан. — Сідай у машину. Швидко! Я двічі повторювати не буду. Мені зранку на роботу, зараз треба їхати!
У Марини було погане передчуття, і інтуїція, як з’ясувалося потім, її не підвела. Богдан не впорався з керуванням, машина злетіла з дороги в кювет і вдарилася об дерево.
Марина дивом лишилася майже неушкодженою, якщо не рахувати кількох нескладних переломів. Богдан, який сидів за кермом, прийняв удар на себе.
Уже в лікарні лікарі повідомили матері та дружині Богдана, що він житиме, але в інвалідному візку — ходити більше ніколи не зможе.
На Марину тоді все впало одразу: догляд за чоловіком-інвалідом, докори з боку свекрухи, свекра та інших родичів Богдана, безгрошів’я. Вона впала у відчай, і в неї дедалі частіше з’являлися страшні думки.
Тамара Петрівна від сина дуже швидко відхрестилася. Вона продала дачу, купила для Богдана крісло, яке могло підійматися навіть сходами, зробила в спальні ремонт, повністю облаштувавши кімнату під потреби недієздатного сина, і самоусунулася.
Залишок грошей вона віддала Марині зі словами:
— Візьми, це тобі на перший час. Сподіваюся, ти чудово розумієш, що тепер догляд за Богданом повністю лягає на твої плечі. Я не можу за ним доглядати. По-перше, вік, а по-друге… Через тебе він став таким! Ось тепер і неси цей хрест!
— Тамаро Петрівно, до чого тут я? Адже я вмовляла його тоді не сідати за кермо, всі друзі. Дванадцять людей — тому свідки!
— Нормальна дружина знайшла б спосіб не пустити чоловіка! Значить, ти доклала замало зусиль, значить, підібрала не ті слова!
— Ти його дружина, ти й повинна бути з ним і в горі, і в радості. Клятву наче давала.
Богдан, утративши здатність ходити, перетворився на злобного, вічно незадоволеного негідника, який ненавидів усіх і вся. Він теж, як і мати, чомусь почав звинувачувати Марину в тому, що сталося:
— Це через тебе я такий, це ти винна! — шипів Богдан за кожної нагоди. — Це ти наполягла, щоб ми поїхали чортзна-куди на той день народження!
— Богдане, — втомлено відповідала Марина, — я не наполягала. Це ти сам захотів. Ти тоді сказав, що друг образиться, якщо нас не буде на святі. У будь-якому разі того дня назад не повернеш і нічого не виправиш. Давай вчитимемося жити заново?
Богдан миритися ні з чим не збирався. Сидячи у візку, він примудрявся розпускати руки: кидав у Марину важкі речі, штовхав її в спину, бив по голові, якщо вона нахилялася поруч із ним.
Жінка витримала три роки, а потім вирішила тікати. Гроші, які дала їй свекруха тоді, після тієї історії, вже давно закінчилися. Марина, за освітою бухгалтер, працювала дистанційно. Вона робила звіти віддалено для трьох невеликих фірм.
Грошей вистачало, і два роки тому Марина навіть почала відкладати невелику частину зарплати. Спочатку її метою було зібрати фінансову подушку про всяк випадок — ймовірність того, що Богдан не доживе до старості, вона не виключала.
Тепер на ці гроші жінка планувала купити квиток в інше місто, поїхати, нікому нічого не сказавши, і там почати нове життя.
У день втечі, рано-вранці, Марина попередила чоловіка:
— Піду в магазин по продукти. Мене не буде годину-півтори. Якщо що — дзвони.
— Кому ти потрібна, ще й дзвонити тобі, — огризнувся Богдан. — Згинь би ти взагалі з моїх очей! Як ти мені набридла!
Марина, зачиняючи за собою двері, подумала:
— Радій, Богдане. Твоя мрія здійснилася — ти мене більше ніколи не побачиш!
Їхала жінка, як кажуть, майже з порожніми руками — не взяла із собою нічого, окрім телефону, документів і банківської картки, на якій лежали заощадження.
Приїхавши на вокзал, Марина попросила касирку:
— Дайте мені, будь ласка, квиток на найближчий рейс.
— Куди?
— Неважливо куди. Головне — подалі звідси.
За чотири години Марина вже їхала потягом. Жінка відчувала якийсь спокій і, мабуть, щастя.
Богдан дзвонив кожні п’ять хвилин, але слухавку вона не брала. Взяла телефон лише один раз, коли подзвонив невідомий номер, — виявилося, що її шукає свекруха.
Марина сказала Тамарі Петрівні правду:
— Я поїхала, вже далеко від Дніпра. Більше не можу жити з вашим сином, не шукайте мене. Я не повернуся.
Тамара Петрівна, зрозумівши, що тепер син — це її проблема, телефоном влаштувала невістці скандал. Марина просто скинула дзвінок, але згодом телефон розривався від дзвінків і повідомлень.
Марина дістала сім-картку, зламала її й поклала в гаманець, вирішивши, що викине пізніше.
Як склалася доля Богдана, Марина не знала. Переїхавши в інше місто, вона повністю обірвала зв’язки з родичами, друзями й знайомими.
На новому місці їй жилося добре. Одразу знайшлися робота й затишна однокімнатна квартира.
Марина найняла адвоката і щільно зайнялася процесом розлучення. Усі переговори з другою стороною вів фахівець. Через три місяці Марина стала абсолютно вільною жінкою.
Постало питання про аліменти для недієздатного чоловіка, але й це вирішилося на користь Марини, бо на поділ майна вона не подавала — нехай живе собі. Як кажуть, Бог не теля, він усе бачить звідтіля…