Тамара вийшла надвір. Гості вже розійшлися по кімнатах, чоловік спав, а вона раптом згадала про мангал. Треба було перевірити, чи він уже охолов і чи не розсипалося вугілля. У сусідів минулого літа через це спалахнула лазня.
Тамара звикла все контролювати сама. Чоловіки смажили м’ясо, потім діти носилися там само з сосисками, самі їх підсмажували й їли. Про безпеку думала тільки вона. На щастя, цього разу все було гаразд — мангал уже охолов.
Вона обійшла будинок, і прохолода після спекотного дня приємно освіжила. Тамара присіла на лавку й помітила білку. Руда гостя проскочила між деревами та зникла на сусідній ділянці.
Було тихо. Уже час повертатися. Завтра на дім чекатиме важкий день. Сьогодні чоловік відзначав ювілей, а завтра гості роз’їдуться лише ввечері. Цілий день. І тут білка знову повернулася та пробігла зовсім поруч.
Тамара почула голоси: вікна на ніч відчиняли, щоб впустити прохолоду. Розмовляли дві сестри Леоніда.
– І що наш брат знайшов у цій? Готує вона непогано, все було смачно, але якось бідно. На ювілей могли б і розщедритися.
– Точно. Хоч кафе замовили б.
– Або ресторан.
– Ага. Живуть у селі, а ми ще маємо сюди мотатися. І навіщо це нам? Льонька не ту собі взяв. Якби він обрав Свєтку, ми б сьогодні сиділи в найдорожчому ресторані, а не тут, із комарами. У сім’ї не без виродків.
– Та вже. Світлану.
– Але хоч якась користь від їхнього села є. Завтра машини завантажимо варенням та овочами — у них цього повно, брат хвалився, обіцяв усе. А ця нехай готує, смажить, потерпимо її.
– Правду кажеш. Свєтка тепер на нашого дурника й не гляне. Нехай із цією возиться, опудало.
– І нам вигідно. Будемо все життя з овочами, з домашнім м’ясом та яйцями. Екологічні продукти. Я ще й трохи продаю.
– Пора спати.
– Та посидьмо ще.
Тамара слухати далі не стала й пішла. Довго не могла заснути. Помідори, огірки, яйця, м’ясо… Леонід щоразу віддавав сестрам майже все, що встигало визріти.
Яйця спеціально збирали до їхнього приїзду, не продавали. Курей було багато. А те, що лишалося, Тамара продавала дачникам — разом з овочами та зеленню.
Вона встала рано. Гості ще спали, чоловік теж. Тамара подзвонила постійним покупцям. Яйця, помідори, огірки — усе приготувала на продаж. Кріп уже переріс, а другий тільки-но зійшов. Залишалися ще варення та салати.
Близько восьмої прийшли покупці. Вони самі все вибирали, а Тамара провела їх до комори. Домашній товар розібрали швидко, гроші вже були в кишені. Гостям нічого не залишилося.
***
– Тамаро, а де все? Гості ж їдуть. Треба ж їм щось зібрати, – запитав Леонід по обіді.
– Збирай.
– Я вже подивився: у коморі порожньо, в теплицях теж. Яйця тільки в гніздах, але там лише п’ять штук. А де два відра? Одне Тані, друге Насті. А банки? Де варення, де тушонка?
– У нас було свято, все й з’їли. От якби ти вибрав іншу дружину, то твої гості вчора сиділи б у дорогому ресторані й їли б дорогі делікатеси.
– А так довелося все виставляти на стіл. Усі запаси. Було бідно, і все через те, що опудало не ту дружину собі взяло.
Тетяна й Настя перезирнулися та почервоніли. Їхні чоловіки подивилися на них. Без слів і так стало зрозуміло майже все.
– Хтось мені пояснить…
– Ти проспав усі пояснення. У нас бідно, зате вигідно, екологічно. А ти дурень. Не хочу повторювати грубощі, але в цій сім’ї ти, як біла ворона. Сказано було не так, але ти, сподіваюся, зрозумів. А мене тут терплять лише заради тебе, точніше — заради повного багажника.
– Ти не так це зрозуміла, – спробувала виправдатися Тетяна.
Чоловік підхопив її й посадив у машину. Так само зробив і чоловік Насті. Обидва повернулися, перепросили й поїхали.
– А я й не знав, що вони так про мене думають… про нас, – сказав Леонід.
– Я теж не знала.
– Оце й ювілей… Я ніколи їм нічого поганого не казав.
– Не казав. І мені ти ніколи нічого поганого не говорив.
– А за що? Ти ж золото. Усіх приймала, всіх частувала. Я тільки не зрозумів, де все. Яйця, овочі. А банки?
– Банки доведеться закручувати нові. Ніхто їх не поверне. Я все продала. Уранці, поки всі спали. Яйця, огірки, помідори, тушонку — усе продала. Для нас залишила зовсім небагато.
– Овочі ще виростуть, кури ще знесуться, порося росте, гуси набирають вагу. Що нам ще треба? А гроші ось вони. Завтра поїдемо по банки. Варення було торішнє, свіжі ягоди ще тільки достигають. І подарунок тобі купимо на ті гроші, що сестри подарували.
– Там зовсім небагато. Я сподівався на більше.
– Я додам. Головне, тепер ми знаємо правду.
– Знаємо, але від того не легше…
***
Сестри мовчали, не телефонували й не приїжджали. Аж до осені вони раптом приїхали обидві разом, без запрошення. У Тамари якраз був день народження.
– Ми нікого не кликали, діти далеко, працюють. Святкування не буде.
– Та досить уже ображатися на правду.
– А ми й не образилися, просто зробили висновки. Можемо запропонувати лише чай із пирогами, у нас не ресторан, у нас село.
Тетяна натякала на гостинці — яйця, варення. Але її просто не почули. Брат навіть не відповів: мовляв, опудало сільське. Вони поїхали ні з чим.
Не дарма кажуть: не плюй у колодязь, з якого ще доведеться напитися…
А що ви скажете про вчинок Тамари?