Анастасія ще на сходовій клітці почула, як грюкають дверцята шафи. Вона важко зітхнула, притискаючи до грудей пакет із продуктами.

День видався метушливий – дві презентації, три зустрічі з клієнтами, і ось тепер…

– Ти де була? – Михайло визирнув у передпокій, тримаючи в руках пом’яту сорочку. – Що це таке?

Анастасія мовчки роззулася, та пройшла на кухню. Руки гули від важких сумок, у скронях стукало.
Вона дуже сподівалася, що чоловік не помітить м’яту сорочку до ранку, але не пощастило.

– Настя, я тебе питаю! – У голосі Михайла чулося роздратування. – Чому сорочка не прасована? В мене завтра важлива зустріч!

– Михайле, я вчора прийшла об одинадцятій, – втомлено озвалася вона, розкладаючи продукти. – А сьогодні пішла о сьомій ранку. Коли, по-твоєму, я мала її прасувати?

Чоловік притулився до одвірка, демонстративно розглядаючи сорочку.

– Не знаю. Це твої проблеми. Жінка має стежити за чоловіком, створювати для нього затишок. А ти тільки й думаєш про свою роботу.

Анастасія завмерла, не донісши пакет молока до холодильника. У грудях щось болісно стислося.

– Моя робота, між іншим, половину нашого бюджету забезпечує, – тихо промовила вона. – А то й більше.

– Ось! – тріумфально вигукнув Михайло. – Знов двадцять п’ять! Тільки про гроші й думаєш. А як же сім’я? Як же чоловік, зрештою?

Він жбурнув сорочку на стілець і заходився міряти кроками маленьку кухню. Анастасія мовчки прибирала продукти, намагаючись не реагувати на його металевий голос.

– Он, у Сергія дружина – три години працює, а потім удома. І обід завжди гарячий, і сорочки випрасувані. А ти…

Дзвінок телефону перервав його тираду. Михайло глянув на екран, і обличчя його просвітліло.

– Мамо! Уявляєш, приходжу додому – ні вечері, ні чистої сорочки.

Анастасія скривилася. Знову починається! Варто щось не по його – одразу матері скаржитися. Як маленький!

Але сьогодні щось пішло не так. Обличчя Михайла витягалося в міру розмови, він все частіше кидав насторожені погляди на дружину.

– Та як же… Та мам! До чого тут мій заробіток? Ні, ну правильно, я ж чоловік… Так, розумію… Але все-таки…

Він розгублено поклав слухавку, та подивився на Анастасію так, ніби вперше її побачив.

– Уявляєш, – промимрив він, – мама каже, що я не правий. Що, якщо хочу домогосподарку – маю забезпечувати сім’ю повністю. А якщо дружина працює нарівні зі мною, то й домашні справи порівну.

Анастасія лише плечима знизала. Вона давно це твердила, але хіба він слухав? Через тиждень пролунав дзвінок від Олени Семенівни. Голос свекрухи звучав незвично глухо:

– Настя, приїдь, коли зможеш. Поговорити треба.

Від цих слів у Анастасії похололо всередині. Вона відпросилася з роботи, і помчала до свекрухи.

Олена Семенівна зустріла її в халаті, змарніла, бліда. На столі лежали якісь папери.

– Сідай, доню, – тихо промовила вона. – Новини у мене погані. Лікарі кажуть – місяці три-чотири залишилося мені.

У Анастасії земля пішла з-під ніг. Як три-чотири? Чому? Адже ще тиждень тому свекруха виглядала абсолютно здоровою!

– Так, – ніби відповідаючи на її думки, промовила Олена Семенівна. – Те саме. Пізно виявили. Вже лікувати немає сенсу.

Вони проговорили до вечора. Свекруха розповідала про те, як вона дізналася про діагноз, але сподівалася, що просто помилка, й все обійдеться, не хотіла нікого лякати раніше часу.

А під кінець раптом взяла Анастасію за руку:

– Ти, Насте, пробач мені. За Мишка мого вибач. Розпестила я його, все потурала. От і виріс… такий.

З того дня життя Анастасії перетворилося на нескінченну круговерть. Вранці – на роботу, увечері – до свекрухи. Готувати, прибирати, стежити за ліками. Іноді залишалася ночувати – коли Олені Семенівні ставало зовсім зле.

Михайло до матері майже не заглядав. Відмовлявся зайнятістю, важливими зустрічами. Натомість удома все частіше закочував скандали.

– Знову нема вечері? – зустрів він її якось увечері. – І що мені тепер, їсти бутерброди?

– Мишко, я у мами була, – втомлено озвалася Анастасія. – Їй сьогодні погано, ін’єкцію робили.

– А про мене хто подумає? – підвівся він. – Мати там не одна, сусідка заходить, тітка Люба ще. А я що – не людина? Без вечері…

Анастасія мовчки пройшла у ванну кімнату. Сил сперечатися не було. Та і який сенс? Все одно не зрозуміє.

А за тиждень Михайло не прийшов ночувати. Потім ще раз. І ще. А потім з’явився серед дня, коли вона забігла додому переодягнутися.

– Нам треба поговорити, – почав він. – Я подаю на розлучення.

Анастасія навіть не здивувалася. Тільки спитала стомлено:

– Чому?

-Тому, що ти мені не дружина! – випалив він. – Вічно на роботі чи в матері. А я? Мені що, все життя у порожній квартирі сидіти? У мене, між іншим, тепер є жінка, яка готова піклуватися про мене по-справжньому!

Він говорив ще щось – про нереалізовані очікування, про різні погляди на життя. Анастасія не слухала. Дивилася у вікно на листя, що падало, і думала про те, як дивно влаштоване життя.

Ще місяць тому вона боялася навіть подумати про розлучення, а зараз… Зараз їй було майже байдуже.

– Добре, – просто сказала вона, коли Михайло замовк. – Подавай. Я не заперечуватиму.

Він осікся на півслові, дивився на неї з подивом. Мабуть, чекав на сльози, істерики, умовляння. А вона раптом відчула дивне полегшення. Немов спала з плечей невидима вага.

– Тільки… – Анастасія зволікала. – До мами я все одно ходитиму. Вона ні в чому не винна.

Михайло смикнув головою, та відвернувся.

– Та, будь ласка! Мені то що? Коли вона… Загалом, там у квартирі тільки обережніше, не ламай нічого. Я в ній житиму.

І, більше не дивлячись на дружину, вийшов, голосно грюкнувши дверима. А Анастасія ще довго стояла біля вікна, дивлячись, як падає листя.

І думала, що не відчуває ні болю, ні образи. Лише втому. І ще – дивну порожнечу в середині.

Три місяці пролетіли, як один день. Анастасія майже не помічала часу – воно подрібнювалося на короткі перебіжки між роботою, та будинком Олени Семенівни.

На стіні в передпокої досі висіло дзеркало, подароване ще на весілля. Іноді, проходячи повз, Анастасія ловила в ньому своє відображення, і не впізнавала – змарніле обличчя, темні кола під очима, зморшка між брів.

Олена Семенівна танула на очах. Анастасія намагалася не думати про те, скільки їй залишилося днів? Тижнів? Просто приходила щовечора, готувала, прибирала, читала вголос улюблені книги свекрухи.

– Насте, – покликала якось Олена Семенівна. – Ти присядь, треба поговорити.

Анастасія опустилася на краєчок ліжка. Свекруха подивилася на неї довгим поглядом.

– Дякую тобі, доню. За все дякую. От як буває – рідного сина немає поруч, а ти…

Вона закашлялася, довго не могла заспокоїтися. Анастасія підтримувала її за плечі, допомагаючи попити.

– Та що ви, мамо, – тихо відповіла вона. – Як же інакше?

У двері подзвонили. На порозі стояла тітка Люба – висока, пряма, з незмінною сумкою в руках.

– Ну, як вона? – з порога спитала старша сестра Олени Семенівни.

Анастасія лише руками розвела:
– Так само. Може, навіть гірше.

– А цей… – тітка Люба підібгала губи, – з відпочинку ще не повернувся?

Анастасія похитала головою. Про те, що Михайло поїхав зі своєю новою пасією на відпочинок, вона дізналася випадково від спільних знайомих.

Усередині щось здригнулося, але не від ревнощів – від гіркоти. Матері невідомо скільки залишилося перебувати на цьому світі, а він…

Дні потяглися одноманітною чергою. Анастасія майже переселилася до свекрухи, додому забігала лише переодягнутися після роботи. В один із таких забігів у двері постукали.

На порозі стояла тітка Люба. Обличчя змарніло, очі червоні.

– Оленка не стало, – глухо промовила вона. – Годину тому.

Анастасія привалилася до одвірка. Вона знала, що цей день прийде, але все одно була не готова.

– А Мишко… – почала вона.

– А що Мишко? – У голосі тітки Люби задзвеніла сталь. – Телефон вимкнено. Мабуть, все ще прохолоджується на своїх курортах. Та й бог із ним!

Вона простягла Анастасії пакунок розміром із книгу.

– Ось, Оленка просила тобі передати. Сказала – як усе станеться, одразу віддати.

Анастасія машинально взяла пакунок. В голові шуміло, перед очима пливло.

– Стривайте… А квартира? Мишко казав…

Тітка Люба хмикнула:

– Яка квартира? Немає квартири. Оленка її ще два місяці тому продала. Щойно діагноз поставили. Домовилася тільки, щоб пожити в ній, скільки лишилося.

– А що тут? – вирвалось в Анастасії.

– Ти згорток розгорни після поховання, – відрізала тітка Люба. – Так Олена просила. Вдома, як одна будеш. І… пробач нам усім, Насте.

Вона розвернулась і пішла сходами, вирівнявши спину, та високо підійнявши голову. А Анастасія ще довго стояла у дверях, притискаючи до грудей загадковий пакунок.

За два дні у двері знову подзвонили. На порозі стояв Михайло – засмаглий, але якийсь розгублений.

– Настя, – почав він. – Там мама…

– Знаю, – коротко відповіла вона. – Поховали її учора.

Він сіпнувся, як від удару:
– Як учора? Чому мені не повідомили?

– Куди, в рейку? – стомлено спитала Анастасія. – Твій телефон два тижні поза зоною дії!

Михайло переступив з ноги на ногу:
– Слухай, а ти не знаєш… Там із квартирою що?

Анастасія мовчки похитала головою. Вона знала правду, але говорити не стала. Нехай дізнається сам.

– Гаразд, – буркнув він. – Піду до тітки Люби. Може, вона знає.

Анастасія зачинила двері, та пройшла у кімнату. Дістала з шухляди стола пакунок, який все ніяк не наважувалася розгорнути.

Розмотала папір – на коліна випала записка.

Почерк Олени Семенівни, колись твердий і чіткий, був тремтячий:
“Пробач, що виховала такого сина”.

З пакунка посипалися гроші – новенькі, хрусткі купюри. Багато. Дуже багато. А десь на іншому кінці міста лунав пронизливий жіночий крик:

– Що значить – немає квартири? А де ти зібрався жити? У мене? – Ні, милий, вали звідси! Я не для того від чоловіка пішла, щоб утримувати альфонса!

Анастасія про це не знала. Вона сиділа біля вікна, перебирала гроші, та думала про те, як дивно влаштоване життя.

Це ж яким сином треба бути, щоб мати нічого тобі не залишила…