У житті доводиться бачити і чути неприємне, тяжке, навіть страшне. Нічого не вдієш, таке життя. Неможливо заткнути вуха та заплющити очі, хоча, чесно сказати, вразливі дорослі люди так роблять іноді – під час страшного фільму. Або перемикають швиденько канал. А у житті немає кнопки перемикання. І ми добровільно вислуховуємо сумні та трагічні історії людей. Друзів, знайомих, родичів… Або скарги хворих слухаємо та співчуваємо. Бачимо їхні страждання. Або зі ЗМІ дізнаємося про трагічний випадок і переймаємося співчуттям. Ми ж люди. Це нормально – чути, бачити, знати, брати участь.
Але так погано потім на душі! Ми постійно думаємо про те, що дізналися. Це впливає наш настрій і на наше здоров’я в результаті. А може статися: з нами станеться схожа історія. Хвороба, аварія, травма… Чому? А тому, що ми підсвідомо включилися до чужого сценарію. Ми ніби сказали собі: “Це може статися з кожним! Ніхто не застрахований. Життя непередбачуване!”. Власне, співчуття і відбувається тому, що ми уявляємо себе на місці іншого. А від уявлення до реального втілення події лише один крок. Особливо, якщо ви вразлива людина.
Треба допомагати та співчувати. Але «чарівна кнопка» для перемикання каналів все ж таки є. Її навіть діти знають. Є таке дитяче прислів’я: побачив мертвого голуба, наприклад, треба швидко сказати: «тьху-тьху-тьху тричі, не моя зараза!». Смішно? Трішки смішно. Але це момент психогігієни. Ми розуміємо, що це не наша ситуація. Чи не наша доля. Те, що сталося, не має до нас відношення. Це не наша історія, це сумна історія іншої людини. Нам вона не належить.
Ми допоможемо, якщо потрібно. Якщо потрібно, висловимо обурення чи підтримаємо. Візьмемо посильну участь, якщо вона необхідна. Але іноді від нас взагалі нічого не залежить, ми побачили в мережі чи телевізорі щось неприємне, страшне… І треба відразу, якнайшвидше, усвідомити: це не наша історія. Ми маємо свою долю. Свій життєвий шлях. Ми не беремо собі цю неприємну історію і не знімаємо її в підсвідомості. Зафіксувати – отже, запечатати. Прийняти. А це робити не треба.
Так і скажіть собі подумки: “це не моя історія. Чужа. Я не беру її собі!”. І цього цілком достатньо, щоб захистити вразливу душу. І заощадити сили для діяльної допомоги, якщо вона потрібна. Лікар не може думати про кожного пацієнта цілодобово, він втратить працездатність. І заходи безпеки проти інфекції лікар має застосовувати. Так і з доброю вразливою людиною. Треба перейти на конструктивну діяльність. І далі жити та працювати. А “кнопку” перемикання натиснути просто. “Це не моє!”, – Дайте собі уявний наказ і роз’яснення. Цього достатньо для самозбереження.
