То був той рідкісний вечір, коли Дарія дозволила собі зітхнути вільно. П’ятниця, о пів на шосту, вона вже стояла на зупинці, вдихаючи сире осіннє повітря.
Голова гуділа після робочого тижня, а попереду були два вихідні, тиша і, можливо, завтрашня поїздка в гіпермаркет.
У магазині біля будинку вона взяла лише молоко – навіщо тягти важкі пакети, якщо завтра вони з Максимом візьмуть машину?
– Гуляш ще є, на вечерю вистачить, – ліниво думала вона, заходячи в ліфт. – Швидко зварю макарони, знайду якийсь фільм…
Думка про макарони зникла тієї ж миті, коли відчинилися двері ліфта. З їхньої квартири долинали гучні голоси. Навіть не просто гучні – вони були агресивними, що ріжуть слух.
Голос свекрухи Ніни Кирилівни, схожий на брязкіт дзвіночка, перекривав низький бас свекра Іллі Володимировича, і навіть звично істеричні нотки зовиці Людмили губилися в цьому хорі.
Вона зрозуміла, що тут був «повний комплект» родичів чоловіка: свекруха – Ніна Кирилівна, свекор – Ілля Володимирович, зовиця Людмила та її чоловік – Степан.
Коли Дарія увійшла до вітальні, всі вони стояли півколом, обернувшись до неї обличчям, неначе в залі суду.
За їхніми спинами, в кутку, височіла гора з двох величезних, роздутих валіз та десятка коробок. Погляди їх були нищівними.
Дарина подивилася на чоловіка. Максим стояв трохи віддалік, ховаючи очі, і він мав вигляд людини, захопленої на місці злочину.
– Максиме, що трапилося? – голос Дарії пролунав напрочуд рівно, хоча всередині вже все стискалося крижаною пружиною. – На честь чого у нас у квартирі збори?
Максим відкрив рота, але не промовив ні звуку. Замість нього заговорила Ніна Кирилівна. Вона зробила крок уперед, стискаючи в руках якусь теку з паперами, очі її метали блискавки.
– Навіщо ти це зробила?
Дар’я з подивом подивилася на свекруху. Вона почувала себе актрисою у виставі, де їй забули видати сценарій.
– Що я зробила? – перепитала вона. – Поясніть, будь ласка, нормально. Чим я вам не догодила цього разу?
– Ти заборонила всі дії з квартирою без твоєї особистої присутності, – процідила свекруха, і її підборіддя затремтіло від обурення.
По шматочках, як уламки розбитого дзеркала, почала складатися картина. Сьогодні вранці, коли Даша була на роботі, Максим організував цілу операцію.
Разом із матір’ю та сестрою він вирушив в ЦНАП, щоб оформити реєстрацію Людмили та її чоловіка Степана у цій самій квартирі. У двокімнатній квартирі, яку Дарія одержала у спадок від бабусі задовго до зустрічі з Максимом.
Вони прийшли із заявою, де, нібито, стояв підпис самої Дарії. Але співробітник установи, перевіривши документи, чемно, але твердо розвернув делегацію:
– Потрібна особиста присутність власника.
Ось тоді й з’ясувалося, що Дар’я передчувала недобре після пів року наполегливих прохань свекрухи, тож поставила заборону на будь-які дії з квартирою.
І тепер усі вони стояли тут, у вітальні, і дивилися на Дарію з такою ненавистю, ніби вона вкрала в них останній шматок хліба.
– Ти спеціально зробила це й нікому не сказала! – свекруха перейшла на крик. Вона трясла підробленою заявою, не маючи сили приховати свого обурення.
– А чого ви хотіли? – Дарія відчула, як страх поступається місцем агресії. Прямо зараз, у цій кімнаті, де стояли її меблі, висіли її штори, вирішувалася її доля.
– Щоб я чекала, коли ви підете на штурм? І, як з’ясувалося, я мала рацію… Так що давайте збирайте свої речі й слідуйте за місцем постійної реєстрації.
Її слова повисли в повітрі, як ляскіт батога. Людмила схлипнула і пригорнулася до Степана. Ілля Володимирович грізно насупив брови, а Ніна Кирилівна, наче квочка, кинулася в атаку на сина:
– Максиме! Поясни своїй дружині, що таке сім’я!
Даша подивилась на чоловіка. В його очах вона бачила благання і роздратування одночасно. Він переминався з ноги на ногу, як підліток, що нашкодив.
Він не захищав її. Він не сказав матері, що вони не мають рації. Він дозволив їм прийти в її будинку з валізами.
– Даша, може, все-таки допоможемо? – почав він, і його голос здригнувся. – Рідня таки. Поживуть трохи, ну рік-два…
– Максиме, – перервала його Дарія. – Це тобі вони рідні! Для мене вони зовсім сторонні люди, які вирішили захопити мою квартиру!
– Ти ще дякуй, що я в поліцію не звернулася, щоб з’ясувати, хто замість мене підписав заяву! А це, між іншим, шахрайство!
Вона зробила крок уперед, і непрохані гості інстинктивно позадкували. Дар’я відчувала, що вони злякалися.
– Тож проводжай свою рідню, Максиме. А з тобою окрема розмова буде.
Вона не дивилася на них, коли, бурмочучи прокляття, вони викочували валізи за двері. Максим, одягнувши куртку, кинув на неї короткий погляд – в ньому не було ні краплі каяття, тільки образа.
Родичі поїхали. Максим сказав, що він поїде з ними, щоб допомогти розвантажитись. Але ні цього дня, ні найближчими вихідними він не повернувся і навіть не зателефонував.
Натомість у неділю ввечері Даші подзвонила свекруха:
– Ну що, Даріє? Як без чоловіка поживаєш? Так от слухай: якщо ти Людмилу зі Степаном не зареєструєш і кімнату їм не виділиш, то Максим до тебе не повернеться.
– Можеш готуватися до розлучення. А ми ж хотіли все зробити тихо, по-сімейному.
Дарія не стала слухати далі та поклала слухавку.
Тієї ночі вона не спала. Вона сиділа на кухні та аналізувала останні два роки свого життя. Як вона могла не помітити, що за гарним фасадом ховається бажання використати її майно?
Як вона могла не побачити, що Максим ніколи не був на її боці? Кожна їхня сварка закінчувалася тим, що він їхав до матері.
Щоразу, коли Ніна Кирилівна критикувала її куховарство чи вибір шпалер, Максим мовчав. Вона думала, що це тактовність. Тепер вона розуміла, що це була боягузливість.
– Куди мої очі два роки тому дивилися? – Дивувалася вона своїй сліпоті. Весь цей час вона була для них невісткою, господаркою квартири, але не людиною. Вони терпіли її, поки вона була корисною.
Кілька днів Даша чекала. Максим не з’явився, не зателефонував. Його телефон був вимкнений. Для неї це стало останньою краплею.
Дарія подала документи на розлучення у середу. А в п’ятницю, через тиждень з того пам’ятного вечора, вона зіткнулася з ним біля під’їзду. Максим виглядав пом’ятим, стомленим, але в очах його була впевненість, що йому все зійде з рук.
– Ти що – реально розлучатися зібралася? – Запитав він, перегороджуючи їй дорогу.
Він навіть не спитав, як вона.
– На мою думку, це ти зі своєю матінкою першими заявили про розлучення, – відповіла Дар’я, дивлячись на нього так, ніби бачить уперше. – Я лише погодилася.
– Даш, ну, я винен, вчинив безглуздо, – він спробував взяти її за руку, але вона відсмикнула долоню. – Давай все забудемо і почнемо спочатку.
– Чесно кажу: більше жодних родичів! Вони поїхали, чуєш? Я їм сказав, що так не можна. Давай я повернусь, і все буде, як раніше.
Дарія дивилася на нього і не відчувала ні болю, ні жалю. Вона бачила перед собою чужого чоловіка, який одного разу зрадив її. Зрадив не грошима, не зрадою, а боягузтвом і спробою пустити в її будинок чужих людей за її спиною.
Дарія обійшла його збоку і зникла у під’їзді, не обертаючись.
Максим дзвонив їй ще кілька разів. Він просив, сипав обіцянками, що «родичі більше не переступлять поріг», присягався, що більше не повториться, але Даша навіть розмовляти з ним не хотіла.
Розлучили їх швидко. Ділити було нічого – машина була оформлена на свекра, а квартира – на Дашу.
Після розлучення Даша зібрала речі колишнього чоловіка та вручила їх йому з побажанням щастя та удачі.
Вона дивилася, як Максим іде, і відчувала лише одне – полегшення.
У нього було все: дружина, яка його любила, квартира, в якій на нього щовечора чекали, щасливе майбутнє. Але він усе це загубив!
А чому? Тому що деякі люди не можуть зупинитись: отримали щось хороше, а їм здається, що цього мало, хочеться ще й ще. І в результаті втрачають і те, що в них було…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!