Юля була впевнена, що знайшла чоловіка, з яким зможе побудувати сім’ю. Але одного дня повернулася додому й почула від нього таке, після чого мовчки зібрала валізу. Мама порадила терпіти й повертатися, а от що сказала бабуся — і чому Юля несподівано подякувала зрадникові, — це вже зовсім інша історія.
Коли я відчинив вхідні двері, на порозі стояла стривожена Юля – онука нашої сусідки Євгенії Єгорівни.
— Дядю Федоре, у вас часом немає ключів від бабусиної квартири? – Навіть не привітавшись, запитала дівчина.
— Немає… А що трапилося? – запитав я.
— Та ось приїхала до неї без попереднього дзвінка… – так само стривожено вела далі Юля. – А в неї замкнено… Не відчиняє… Телефоном дзвоню – чую, у квартирі мелодія грає… Може, їй зле? Дай, думаю, у вас запитаю, може, ключі є… Хоч когось викликай, щоб двері ламали…
— Не переживай… – з усмішкою сказав я, коли зрозумів, у чому річ. – Ти з бабусею своєю хвилин на п’ять розминулася. До поліклініки вона пішла. Сам бачив. А телефон або забула, або навмисно вдома залишила — у неї ж нещодавно витягли телефон, то вона боїться тепер брати з собою новий мобільний…
— Ну, слава Богу, а то я собі тут надумала стільки всього… – з полегшенням сказала дівчина.
— А ти в гості чи як? – дивлячись на велику валізу на коліщатах, що стояла поруч із Юлею, запитав я.
— Скоріше «як»… – невизначено відповіла дівчина.
— Ти давай заходь! У нас і почекаєш бабусю. А то хто знає, скільки вона там у поліклініці пробуде. Не в під’їзді ж тобі кувати. — сказав я і відійшов від відчинених дверей.
Юля трохи повагалася, але все ж узяла свою валізу за ручку і рішуче ступила до мене в передпокій.
Юлю я знаю відносно давно. Зовсім маленькою її не пам’ятаю, але ось з підліткового віку вона мені запам’яталася. У складний перехідний вік батьки буквально заслали дівчинку до бабусі, нібито на перевиховання. Дивовижно, але бабуся впоралася! Скоріше за все, це їх і зблизило… І ось Юлі вже під тридцять, а вона не пропускає нагоди побувати в бабусі в гостях, причому іноді навіть з ночівлею. За словами Євгенії Єгорівни, онука ділиться з нею навіть тими секретами, якими не ділиться з мамою…
Загалом сусідка досить часто і захоплено розповідає про свою єдину онуку (Юля – донька її сина), тому ті, хто спілкується з Євгенією Єгорівною близько, знають буквально про всі подробиці Юлиного життя. Ми спілкуємося з сусідкою не надто близько, але й нам з Томою перепадає достатньо інформації… Іноді навіть більше, ніж варто було б розповідати. Останнє, що нам було розказано – Юля живе з якимось хлопцем і серйозно готується до заміжжя, нібито й заяву вже подано до РАЦСу… Саме тому мене вкрай здивувало те, що дівчина приїхала до бабусі з валізою… Невже щось там не склалося?..
Поки Юля роззувалася й мила руки, я встиг поставити чайник і покликав її на кухню.
— Чаю? Чи чогось серйознішого й поживнішого? – з усмішкою запитав я.
— Та що ви? Можна й без чаю… – боязко відповіла Юля. – І так звалилася вам тут, як сніг на голову…
— Ой, годі… Прямо як сніг… – усміхаючись ще ширше, вів далі я. – Зате потім бабуся твоя на подяку пиріжків своїх смажених принесе… А вони ж у неї знаєш які!? Тож я не в програші залишуся точно.
Щоб не мовчати, ставив я дівчині ні до чого не зобов’язувальні питання про роботу, родину (її батьків я досить добре знаю) тощо. Вкрай намагався оминати теми особистих стосунків, щоб, так би мовити, не поставити дівчину в незручне становище своїми розпитуваннями… Але якось так розмови вивернулися в нас на цілком конкретні теми, хоч поки й вельми абстрактно… І почалися вони з питань Юлі…
— Дядю Федоре, а ось можна нескромне питання? – трохи бентежачись, але й із цікавістю запитала Юля.
— Та хоч п’ять нескромних питань! – упевнено відповів я.
— А у вас з сином довірливі стосунки? – дивлячись мені в очі, запитала дівчина.
— Чесно кажучи, я певен, що так… – здивований таким питанням, відповів я.
— Ну, тобто можете ви з ним, а він з вами поділитися чимось таким таємним? Так? – вела далі Юля.
— Скажу так – не помічав, щоб мій Дімка щось намагався від мене приховати… — після недовгого роздуму відповів я.
— А ось якби він зрадив своїй дружині, то сказав би вам про це? – вела далі свою цікавість Юля.
— Віриш, Юленько, а я навіть і не знаю… – чесно відповів я. – Але питання в тебе якісь цікаві, скажу я тобі…
Дівчина поставила ще пару питань приблизно на ту саму тему. Було видно, що в моїх відповідях вона намагається почути те, що переконає її в чомусь… Ну мені так здалося принаймні… Було цілковите відчуття, що вона очікує почути щось дуже конкретне й дізнатися думку, яка збіжиться з її… Досить реагуючи на мої відповіді, частина яких, до речі, були цілком невизначеними й розмитими, Юля ніби переконалася, що мені можна довіряти. Ну, як вам пояснити… Скоріше вона ніби засвідчилася, що я не засуджу те, що вона мені готова розповісти. А було видно, що поділитися їй ой як хотілося. Напевно, ще свіжі емоції та враження… Тому зовсім непомітно наш обмін питаннями й відповідями перейшов у її монолог. А сталося ось що.
«Ви зрозумійте мене правильно, дядю Федоре… Навіть не знаю, чому саме такі питання ставлю і чому вам… Давайте розцінювати це як репетицію перед розмовою з бабусею… Дуже сподіваюся, що вона зрозуміє… Не так «зрозуміє», як мама… Інакше навіть не знаю, що буду робити далі…
Загалом бабусі я завдячую багатьом, зокрема й ставленням до життя та родини… Спасибі їй, що вправила розум у період першого мого малолітнього кохання. Як не дивно, а бабуся завжди знала або знаходила відповіді на всі мої питання. Саме до неї я йшла і радістю поділитися, і за порадою. Навіть коли познайомилася з Толиком, бабуся дізналася про це раніше, ніж мама. Бабуся розуміюча й мудра… На відміну від мами, вона ніколи не дзижчала мені в обидва вуха, що «час заміж», «шукай багатого», «якщо треба, то дитиною прив’язуй». Бабуся завжди казала – головне не проґав свого мужика, а коли з’явиться, тоді й з’явиться…
І ось мені здавалося, що той самий з’явився… Не так щоб прямо багатий, але цілком успішний, я б навіть сказала перспективний. І поки мама знову дзижчала – швидше під вінець, бабуся була за те, щоб не поспішати. Вона так і казала: «Зараз же можна пожити разом… Поживіть, придивіться… А одружитися встигнете… Ви головне, як зрозумієте, що одне одному підходите, ось тоді й з весіллям не зволікайте…». Тому, можна сказати, що отримавши ось таке благословення бабусі, я відповіла згодою на пропозицію Толика з’їхатися й пожити разом. Не хочу говорити гучних слів про те, що це було яскраве кохання чи шалена пристрасть… Було відчуття, що моя це людина. Я реально була готова миритися з якимись його недоліками і де потрібно – змовчати…
Тут з’явилася перша складність, якщо можна так сказати… Виявилося, що порівняти нормальне сімейне життя мені нема з чим. Тато ж мій у повній владі мами. У нас у родині ж девіз який? Як тато скаже, так по-маминому й буде! Завжди дивувалася його терпінню й умінню витримувати мамин натиск і характер… Ось, власне, що я бачила в родині – домінантна мама й безправний тато. А мені в моїй родині хотілося не так. Хотілося, щоб мужик був мужиком і щоб ніхто, навіть наші майбутні діти, не могли сказати, що їхній тато під маминим каблуком. Скоріше за все, тому я часто й прикушувала собі язика, щоб зайвого не сказати, і «свободу» Толика намагалася не обмежувати. Як мені здавалося, я робила все, щоб він міг почуватися мужиком, таким, який не під каблуком…
З офіційним шлюбом не поспішала. Та й сам Толик не дуже поспішав. Мені навіть іноді здавалося, що факт того, що ми живемо разом, змінив тільки мене, додавши мені відповідальності, і ніяк не зачепив його. Він часто міг навіть посиденьки з друзями зробити чимось важливішим, ніж просто вечір зі мною, навіть якщо я його про це заздалегідь просила. Але я списувала на те, що формально я йому ніхто нібито — штампа в паспорті немає ж, то як тоді права качати… А раптом почну права качати, а він перетвориться потім на такого, як тато? Ну вже ні… Так ми прожили трохи більше року… І коли мені здавалося, що цього строку достатньо, щоб серйозніше ставитися одне до одного й до потреб одне одного, все стало по-іншому… Але якось не так…
Відзначаючи річницю спільного життя, Толик тоді сказав фразу-тост, сенс якої, скоріше за все, я зрозуміла тільки зараз… Він тоді сказав: «За стосунки, які не позбавляють свободи, але дають упевненість у тому, що, якщо що – буде куди повернутися…». Дивно, звісно, що мене тоді це не насторожило, але факт залишається фактом… Я тоді ще була в тому стані, що готова була своєму чоловікові простити все… А як же? Мій чоловік! Сама вибирала! А раз так, значить і прощати все повинна, а не докоряти, як моя мама татові…
Після року спільного життя все чомусь пішло різко не в той бік… Якось віддалятися ми стали одне від одного… Не знаю, може, і моя провина є… Якось трохи втомилася я засиджуватися вдома — відтоді як жити ми з Толиком разом стали, то я й з подругами стала рідко бачитися… Усе прагнула затишок домашній збудувати… А тут прямо надивилася на його гулянки й повернення пізні, та й сама вирішила хоч по п’ятницях себе балувати зустрічами з подругами. З собою на відпочинок із друзями Толик мене не брав, кажучи, що нічого мені робити в чоловічій компанії, ось я з подругами своїми й стала регулярні зустрічі налагоджувати. З’явилося відчуття, що навіть ожила я якось… Але з’явилася стійка думка, що живемо ми за інерцією чи що… Іноді ось так засинаємо разом, а я ставлю собі питання «чи готова заміж за цю людину?», а відповіді точної й нема… Ніби й не сваримося, а все одно щось не так…
А потім у нас у домі з’явилася ревнощі — мої посиденьки з подругами стали розцінюватися Толиком як подружня невірність. Він випитував, розпитував… Тільки що не стежив, а так усе було – і контроль тощо. І знову я думала, що це так проявляється його чоловіче его… Тато ж мій ніколи не дозволяв собі так спілкуватися з мамою. Ось і думала, що хай не так, як мені хотілося б, але все нібито правильно йде. І думала я так доти, поки не сталася реальна зрада. Причому не з мого боку. І дізналася я про це, можна сказати, випадково й просто. Жодних підозр і розслідувань, жодних вистежувань і розпитувань. Просто класика – прийшла додому, а там сліди стосунків. Ні, її я не застала, але й сліди ніхто приховувати не планував, напевно…
— Толику, ти мені нічого пояснити не хочеш? – запитала тоді я серйозно.
— А що я тобі повинен пояснювати? – навіть з подивом відповів питанням на питання Толик.
— У тебе ж тут жінка була… – вела далі я, ще навіть не розуміючи, як вести розмову далі.
— Так! – упевнено відповів Толик.
— І як це розуміти? – поки без докору й спокійним голосом вела далі я.
— А як хочеш, так і розумій! – відповів Толик, якого навіть не мучило сумління.
— Прямо на нашому ліжку? – намагаючись стримуватися й усе ще спокійно запитувала я.
— На моєму! – підкреслено проговорив Толик. – Попрошу зауважити, що НА МОЄМУ ліжку, а не на нашому… Якщо ти не забула, то тут усе моє, крім твоїх речей у шафі…
— Хочу запитати, чи вважаєш ти ЦЕ нормальним, але, судячи з твоїх відповідей, бачу й сама, що для тебе ніби нічого не сталося… – усе ще спокійно вела далі я.
— А що ненормального сталося? – мені здалося, що навіть з подивом запитав Толик. – Хіба для чоловіка проводити час з жінкою це ненормально?
— Спасибі! – коротко відповіла я й уперше за всю розмову змогла подивитися йому в очі.
— Та будь ласка… Тільки не розумію за що… – він розвалився на дивані й вимкнув телевізор.
— За те, що зрадив! – відповіла я, вже швидко міркуючи, які речі мені зібрати, щоб більше ніколи не повертатися в цю квартиру.
— Ааааа, за це точно будь ласка. Якщо що, я й повторити можу… – вже перемикаючи канали, не дивлячись на мене, сказав Толик.
Я навіть думати не хотіла про те, щоб залишатися там… Спати в тому самому ліжку з цією людиною… Прикро тільки те, що він так і не зрозумів, за що я сказала спасибі. Та він і не намагався зрозуміти… А спасибі я йому говорила за те, що допоміг мені відповісти на питання… Я ось останні півроку часто думала, чи зможу простити, якщо Толик мені зрадить, а відповіді однозначної не було. Одна частина мене говорила, що поки з чоловіком живу, то все треба прощати, а друга половина мене впиралася й говорила, що навряд чи я зможу змиритися зі зрадою… І ось коли ЦЕ сталося, відповідь знайшлася сама собою — НІ! Не можу й не хочу я прощати! Тому «спасибі» я говорила Толику щиро, без сарказму…
Сталося це ось сьогодні… Так, так, ось такий вихідний день у мене видався. Сходила називається у магазин. Вирвалася на пару годин із дому, господиня така. Але, думаєте, мій вихідний цим закінчився? Буквально за півгодини зібравши найнеобхідніші речі, яких набралося всього валіза, я вирушила… додому… Так не хотілося бабусю засмучувати відразу… Вона ж переживати, напевно, буде… Коли на порозі батьківської квартири з’явилася з валізою, двері відчинив тато. Мами не було вдома. Батькові не стала розповідати про подробиці, просто сказала, що розійшлися з Толиком і все. І, як то кажуть, спасибі, що валізу не встигла розібрати, бо залишатися в батьківській квартирі судилося мені рівно до маминого приходу…
А потім, навіть не розбираючись у подробицях і не бажаючи нічого слухати, мама зарядила цілим потоком яскравих фраз: «думала хоч зараз поживу нормально, а тут знову ти з’явилася», «з твоїм характером хоч за чорта лисого йти треба було й терпіти, коли не змогла під каблук узяти мужика», «де ти ще такого знайдеш собі, щоб із квартирою», «раніше треба було думати головою, щоб до розриву не доводити», «поки не пізно, йди в ноги кидайся, просися назад, а потім як повернешся – відразу його під каблук»… Мама не припиняла сипати порадами навіть тоді, коли я вже взувалася, щоб піти… І ось я в бабусі… Коханої, розуміючої й такій рідній… Не знаю, що б я й робила без неї…».
— І Толик прямо ось так тебе й відпустив спокійно? – здивовано запитав я.
— Ага… – без емоцій відповіла Юля. – Спершу подумав, що я жартую, коли почала збирати валізу… А потім кинув щось типу «Чого ти починаєш? Усі зраджують, і я не виняток! Не знайдеш того, хто не буде зраджувати!». А коли я йшла й сказала, що речі мої, які залишилися, він може й викинути, бо я не повернуся за ними, то сказав: «Ну ти подумай ще… Може, поплачеш там десь і повернешся… Я тобі строку тиждень даю… Якщо через тиждень не повернешся, будемо вважати, що розійшлися…».
— Знаєш, Юлю, ти не вір йому! – упевнено й підбадьорливо сказав я. – Є ті, які не зраджують! Це точно я тобі кажу!
Після цього розмова наша з Юлею перейшла на інші теми, ніби ні про що. А потім у Юлі задзвонив телефон… Євгенія Єгорівна прийшла додому, побачила від онуки кілька дзвінків і передзвонила. Наскоро попрощавшись зі мною й лихо схопивши свою велику валізу на коліщатах, Юлька вискочила з моєї квартири й пурхнула в уже відчинені двері бабусиної квартири.
На зради можна реагувати по-різному… Я знаю стільки випадків, коли все закінчувалося сваркою, биттям посуду, взаємними докорами, погрозами тощо… Але вперше я зіткнувся з тим, що до зради хтось поставився з подякою… Не знаю, чи це бабусине виховання, чи власна Юльчина мудрість, але мені здається, що ця молода дівчина гідно вийшла з такої неприємної й складної ситуації…