— Що ти тут робиш? — запитала Юля колишнього чоловіка, натрапивши на нього біля свого під’їзду. Той стояв з букетом квітів у руках, дихав з придихом і дивився на неї собачими очима…

— Юль, Юлечка… Юля, треба поговорити…

Костя підійшов до колишньої дружини.

— Про що?!

— Про нашу сім’ю. Про нас. Ось візьми — це тобі! Я хочу повернутися! — чоловік простягнув букет, продовжуючи дивитися на неї, як зачарований.

— Ти своїй дівці цей букет віднеси. Зрозумів? — Юля відштовхнула руку колишнього чоловіка вбік, дістала з кишені ключі і зайшла в під’їзд.

Жінка увійшла в ліфт, подивилася в дзеркалі на своє відображення.

«У сім’ю він, бачите, вирішив повернутися!» — подумала Юля про себе і зло посміхнулася.

Якби чоловік запропонував їй ще місяць тому, вона б з радістю погодилася і пробачила йому все, але тільки не тепер.

Тепер все пізно…

…Історія Юлі та Кості почалася як у всіх пар. Познайомилися на дні народження спільного друга, сподобалися, почали зустрічатися.

Через рік одружилися. А ще через пару років у родині з’явилася маленька Арішка. Все складалося благополучно.

Того ранку Юля прокинулася в особливо гарному настрої.

Вона подивилася на сплячого Костю і посміхнулася.

«Неймовірно! Вже десять років минуло з дня нашого весілля!»

Жінка встала, привела себе до ладу, приготувала сніданок. Потім дістала з шафи дорогий наручний годинник, акуратно упакований в коробочку — подарунок для чоловіка з нагоди річниці весілля, і пішла будити Костю.

— Доброго ранку! Костю, вставай, на роботу запізнишся, — сказала Юля ласкавим голосом.

— Доброго ранку! — сонно відповів чоловік.

— Вітаю, коханий! — Юля простягнула чоловікові заповітну коробочку з годинником.

— Що це? — запитав Костя, розглядаючи подаровану коробку.

— Ну як що? Подарунок. З річницею тебе, коханий! Чи ти забув? — з посмішкою запитала Юля і поцілувала чоловіка в щоку.

— Та ні, що ти, не забув! Дякую! У мене для тебе теж є подарунок, просто я планував віддати його ввечері! — відповів Костя.

— Ну і добре! Я на вечір столик в ресторані замовила, Арішка з бабусею побуде. Відзначимо!

— А, так, звичайно!

— Чи ти сьогодні знову на роботі затримаєшся? — запитала Юля.

— Ні, сьогодні точно не затримаюся. — відповів Костя і почав розкривати свій подарунок.

Через годину чоловік поїхав на роботу, клятвено пообіцявши приїхати ввечері раніше. Юля відправила доньку до школи.

Зателефонувала матері і попередила, щоб вона забрала Аріну і залишила у себе до завтра.

Юля оформила на роботі тиждень відпустки, тому можна було не поспішати, нікуди не квапитися.

Вона зайшла в кафе, купила стаканчик кави з собою і вирушила трохи прогулятися містом. Арінка в улюбленої бабусі, вечеряти вони будуть в ресторані, тому можна розслабитися і ні про що не думати.

Такі дні у Юлі траплялися вкрай рідко. Це й зрозуміло: жінка працювала, забезпечувала затишок у домі, доглядала за чоловіком — гаряча вечеря на столі до його приходу, смачні сніданки у вихідні.

Та й з донькою турбот було чимало: на тижні школа і домашні завдання, у вихідні секція і прогулянки. Юля дійсно дуже втомлювалася, але вона ніколи не скаржилася. І чоловік, і Арішка — завжди були найголовнішими людьми в її житті.

Вона щиро вважала, що щаслива в шлюбі. Принаймні, саме так вона думала. До сьогоднішнього дня…

Пройшовши вулицю, Юля опинилася на набережній.

«Досі стоїть ця арочка у вигляді сердечка… Адже колись рівно десять років тому ми з Костиком, молоді і щасливі, фотографувалися під цією аркою.

Він у красивому світлому костюмі, а я в білій сукні. Фотографа наймати не стали — мій тато сам фотографував.

За десять років стільки всього сталося! Ціле життя! Вже й тата немає в живих, і мама постаріла. Аріша встигла підрости і вже в другий клас перейшла. Як швидко летить час…»

Юля віддалася світлим і трохи сумним спогадам. Навіть трохи заплакала, але все-таки вирішила не думати про сумне.

Тому що сьогодні для неї був дійсно щасливий день — десять років шлюбу.

Скільки всього вже зроблено спільними зусиллями, і скільки ще належить зробити!

Можна б уже і про другу дитину задуматися. Про хлопчика — спадкоємця. А життя, воно на те і потрібне, щоб жити — все змінюється.

Юля змахнула сльозинку і попрямувала до дерева, обвішаного замками. Цю традицію вони з Костиком теж вирішили не обходити стороною.

Юля особисто замовила замок у весільному салоні з написом Костя+Юля.

Кілька хвилин Юля стояла біля металевого деревця, обвішаного різнокольоровими замками. І ось, нарешті, знайшла той самий. Під сонцем і дощем він став уже не таким яскравим.

Жінка поворухнула замок, і раптом він опинився у неї в руці.

— Ой! — скрикнула вона від несподіванки і озирнулася навколо так, ніби її викрили в крадіжці.

Юлі стало не по собі. Склалося враження, ніби хтось щойно невидимим ключем відімкнув замок і вклав їй у руку. Жінка поклала замок у сумку і попрямувала додому.

«Треба знайти ключ від нього і повісити назад. Можна навіть сьогодні ввечері це зробити, після ресторану».

Юля йшла дорогою додому і думала про те, що сталося. Начебто нічого такого, ну подумаєш… Але якоюсь неприємною скалкою прямо в серці свербіла ця дрібниця.

— Юлія, стійте! Та зупиніться ж, я до вас звертаюся! — за спиною прямо біля під’їзду жінка почула незнайомий голос…

Юля обернулася і помітила, що до неї наближається молода дівчина-брюнетка.

— Добрий день! Ви до мене? — посміхнувшись, запитала Юля.

— До вас. А до кого ж іще! — нахабно вимовила незнайомка.

— Я вас слухаю — зупинилася Юля.

— Хм… треба ж… Ну добре, раз слухаєте! Я хочу, щоб ви в спокої залишили свого чоловіка! — заявила дівчина.

— Що?! — Юля не відразу збагнула почуте.

— Що чула! Залиш його в спокої! Ми кохаємо одне одного. Він просто нерішучий! Скромний. А ти мучиш його, і мене теж мучиш! А ми, між іншим, вже на дитину чекаємо! І у нас з Костиком скоро народиться син! Залиш його в спокої, зрозуміла мене! І квартиру треба буде поділити, вам удвох трикімнатна все одно не потрібна… Стій! Я ще не договорила! Куди пішла!

Юля розвернулася і пішла в бік під’їзду. Вислуховувати все, що говорила ця вульгарна дівчина, їй зовсім не хотілося.

Жінка увійшла в квартиру. Постаралася трохи заспокоїтися, але у неї нічого не вийшло. Вона підійшла до фотографії, що стояла на журнальному столику — ось вони з Костею біля тієї самої арки у вигляді сердечка, де вона гуляла ще годину тому.

І тут в голові у Юлі склався весь пазл — ці постійні відрядження, затримки вечорами і несподівані виклики на роботу…

Костя став байдужим. Йому не цікаво гуляти з донькою, не цікаво разом з Юлею сидіти вечорами біля телевізора. І про річницю весілля він, звичайно ж, забув! Сьогодні купить якийсь подарунок нашвидкоруч…

Тут Юля згадала про розкритий замок. Вона швидко сходила в передпокій, дістала його з сумки і покрутила в руках.

«Не просто так він розкрився… Причина є, і випадковостей не буває…» — з гіркотою подумала жінка і знову заплакала…

… Звичайно ж, ввечері не було ніякого ресторану. Не було взаємних зізнань у коханні і грандіозних планів на майбутнє.

Не було розмов про хлопчика — про їхнього сина, який міг би народитися в недалекому майбутньому.

Були тільки сльози, зібрані речі, жалюгідні спроби Кості виправдати свою підлість і небажання Юлі слухати ці виправдання.

Костя пішов, а Юля одна залишилася в квартирі. Було вже пізно. До матері за донькою вона не поїхала. Та й не в тому стані вона була, щоб кудись їхати…

…Через кілька днів Юля трохи заспокоїлася. Вона не стала подавати на розлучення і вирішила боротися за власне щастя, за свою сім’ю.

Розмовляла з чоловіком, намагалася якось напоумити його.

— Та як ти не розумієш, що я її кохаю?! Ми десять років з тобою в шлюбі! Вже ні почуттів, нічого немає! А я хочу щастя! Розумієш, справжнього щастя! Любові хочу!

— Твоє щастя з нами, як же ти цього не бачиш! Арішка за тобою дуже сильно сумує! Повернися в сім’ю, поки не пізно! Костя, прошу тебе, одумайся!

— Та я не хочу повертатися в сім’ю! У мене нове життя! Нова сім’я!

Костя не піддавався на жодні розмови. Він сам подав на розлучення, і розлучення відбулося.

Кості були призначені аліменти. Він обіцяв приходити до доньки у вихідні. Тільки ось з моменту розлучення не прийшов жодного разу.

— Кость, Арішка сумує! Постійно про тебе питає…

— Юль, мені ніколи. Мілані погано, токсикоз! Аріна вже велика, нехай гуляє з подружками.

Юля зневірилася і більше чоловіка ні до чого не вмовляла.

… А через кілька місяців він сам з’явився. І з’ясувалося, що ніяку дитину пасія не носила, то була її вигадка, і щастя зруйнувалося, коли вона заявила, що Костя — негідник без квартири, машини та іншого…

Юля увійшла в квартиру, виглянула з вікна. Чоловік все ще стояв біля під’їзду з букетом.

Жінка взяла з шафи той самий рожевий замок і ключ від нього, швидко взулася і вийшла.

— Юль, ти куди?! Ну давай поговоримо. Юля, прошу тебе! — знову підійшов Костя.

— Відчепися! Я маю справи! — сказала Юля і пішла на набережну.

Костя залишив букет на лавочці і пішов, опустивши голову. Він насправді щиро каявся в тому, що сталося.

Можливо, у них з Юлею все ще налагодиться, але, напевно, не зараз. Кажуть, що зруйнувати простіше, ніж побудувати.

А справжнє щастя можна тільки побудувати і підтримувати спільними зусиллями.

Юля прийшла на набережну. Постояла трохи, вдихаючи сире, вечірнє повітря, а потім гарненько розмахнулася і кинула замок далеко-далеко у воду.

Бульк і немає його, немов і не було ніколи ні цих десяти років з хвостиком, ні Кості, нічого…

— А туди тобі і дорога! — сказала вона сама собі. Або замку, а може бути й Кості.

…Несподівано за її спиною почувся шум, дзвінкий сміх, музика — чергові молодята приїхали зі своїм замком. Юля посміхнулася, дивлячись на них.

«У них ще все попереду, як у нас колись. Але може я ще буду щаслива. І приїду сюди вішати свій замок, міцний і надійний. З надійною людиною. Хто знає, хто знає…»