Оксана насипала супу чоловікові, який щойно повернувся з роботи, і сіла поруч. Зачекала, поки Василь хоч трохи насититься, щоб голова почала «краще міркувати», і тоді розпочала серйозну, давно наболілу розмову:

— Василю, треба щось вирішувати з твоєю матір’ю. На дворі вже кінець вересня, зиму вона там, у селі, сама не переживе. Дров у неї немає, як вона свою величезну хату опалюватиме? А їй уже ж сімдесят п’ять.

— І що ти пропонуєш? — Василь спокійно сьорбнув гарячого.

— Василю, ти що, жартуєш? Я тобі з минулого року про це торочу: треба влаштувати її у приватний геріатричний центр. Там дванадцять тисяч на місяць. У неї пенсія – пʼять, хату вона на тебе перепише. Її ж будинок коштує не менше мільйона гривень напевно. А скільки їй зосталося жити? Рік-другий, може, три.

— Ну й нехай поки живе, — махнув рукою чоловік. — Спадкоємець усе одно я. Сестра ж моя віддала Богу душу…

— А онук її, Павло? Раптом повернеться.

— Оксано, звідки він повернеться? Із-за ґрат? Та з його норовом він ніколи звідти не вийде, а якщо й вийде, то за місяць знову туди потрапить.

— Василю, ти хочеш, щоб твоя мама цієї зими замерзла? — дружина далі гнула свою лінію. — Коли ти в неї востаннє був?

— Навесні, коли картоплю саджали.

— Ось бачиш? Може, вона там уже Богу душу віддала, а ти й не знаєш.

— Навесні вона почувалася непогано, — знизав плечима Василь. — Та й сусіди б подзвонили, якби щось трапилося.

— От завтра разом із синами поїдемо до неї. Викопаємо картоплю і поговоримо про той пансіонат. У мене є барвистий буклет про цей заклад. Покажемо твоїй мамі, нехай подивиться, як щасливо там люди віку доживають. Домовишся, щоб вона хату на тебе переписала.

— Еге ж, картоплю давно час копати.

— До чого тут картопля? — дружина почала сердитися. — Ти про її хату поговориш?

— Ну, поговорю.

— Василю, ми й машину нову купили б. Скільки можна на твоєму іржавому брухті їздити? Стас не сьогодні-завтра зі своєю дівчиною подасть заяву до РАЦСу. Час уже, йому двадцять чотири. Та й Тимофію вже двадцять один.

— Гаразд, гаразд, поговорю, — погодився чоловік.

— Я синам сьогодні скажу… Краще зараз подзвоню, щоб вони на завтра нічого не планували, а ти йди свою ластівку перевір, а то знову заглохне посеред дороги.

Наступного ранку підвелися ні світ ні зоря.

До села, де жила мати Василя, добрих тридцять кілометрів, а до десятої треба доїхати, щоб до вечора всю картоплю викопати.

Ну, то дрібниця – сини дорослі, дужі, хоча така робота в них захвату не викликає. Головне, про справу не поспішаючи поговорити треба.

Приїхали. По-хазяйськи зайшли на подвір’я… А там молодий парубок у старих штанях із голим торсом коле дрова. Побачивши гостей, увігнав сокиру в чурбак, усміхнувся:

— Чи не родичі, бува?

—Павло, — з подивом оглянув його дядько. — Ти звідки?

— Повернувся. Три місяці вже в бабусі живу.

— А чого ж не повідомив?

— Як я, дядьку Василю, міг вам повідомити? У нашій із мамою квартирі чужі люди живуть, ваших номерів телефонів у мене немає. Ось і чекав, коли ви до бабусі приїдете, через три місяці дочекався.

— Ну, здрастуй, небоже!

— Привіт, дядьку! — кивнув той головою. — Здрастуйте, тітко Оксано!

Потім простягнув руку своїм двоюрідним братам:

— Як ви повиростали! Вищі за мене стали.

Хоч усі й привіталися з натягнутими посмішками, радості від цієї несподіваної зустрічі ніхто не відчув.

— Ой! У нас гості! — з хати вийшла господиня.

— Здрастуй, мамо! — на обличчі Василя майнула радісна посмішка, але тут же згасла від зовсім невеселих думок.

— Здрастуй, бабо Зіно! — радісно підійшли до неї дорослі онуки.

— Здрастуй, мамо! — процідила крізь зуби невістка і холодно обійняла. — Прийшли картоплю копати.

— Та Павлик уже всю викопав і в льох спустив, — і тут же заметушилася. — Ви заходьте, заходьте! Чаю поп’єте з дороги. А потім я вам обід смачний приготую.

За столом першим не витримав Василь:

— Ну, що, небоже, розповідай, як справи? Які плани на майбутнє?

— Повернувся три місяці тому, — почав той, похмуро дивлячись кудись у вікно. — Те, що мама померла, я вже знав. А в квартирі чужі люди живуть. Чому? Дядьку, може, ти поясниш?

— А ти знаєш, що твоя мати останнім часом не вставала з ліжка? — втрутилася в розмову тітка. — Я за нею до самої кончини доглядала. Ось вона на нас квартиру й записала.

— До самої смерті, тітко Оксано, кажеш, доглядала? А померла ж мама через місяць після того, як на вас квартиру підписала.

— На що ти натякаєш? — спалахнула тітка.

— Ні на що я не натякаю. Знаю, що вона міцно пила, і такий кінець був цілком очікуваний, — він гірко посміхнувся. — Я навіть вдячний вам, що не кинули маму, і не тримаю на вас зла.

— Добре, що не тримаєш зла, — задоволено кивнув дядько.

— От і чудово, що всі спірні питання так швидко вирішилися, — вступила в розмову бабуся. — Павлик у мене житиме. Він хлопець хороший, роботящий. До нас на ферму працювати влаштувався. І за мною, старою, догляне.

Оксана нахмурилася, такий поворот подій її явно не влаштовував, але щось заперечити поки не змогла.

Просто нічого путнього в голову не приходило.

— Гаразд, — Василь встав з-за столу, — піду, з дровами треба закінчити.

— Стасе, Тимофію, — стала командувати бабуся. — Одягніть старий одяг, там у сараї висить, і перетягайте всі дрова до сараю. Василю, Оксано, там садок увесь в яблуках, час знімати. Візьмете скільки хочете із собою, решту в льох спустіть, тільки небиті. Василю, забула хлопцям сказати, щоб гарбузи ще з городу перенесли. Скажи їм там і приглянь за ними!

Яблук було дуже багато, величезні червоні, жовто-зелені плоди по кілька штук висіли на кожній гілці.

Але Оксана збирала їх чисто механічно, не до яблук їй було. Не витримавши, запитала у чоловіка:

— І що тепер робити будемо?

— У якому сенсі?

— Василю, ти що, прикидаєшся? У той пансіонат твоя мати явно не збирається.

— Ну, що тепер її туди силоміць везти? — посміхнувся той якоюсь винуватою посмішкою.

— Вона й помирати не збирається, і навіть не видно, що хворіє. Тим паче, цей Павло тепер тут. Треба щось робити!

— Оксано, ну що ти збираєшся робити? Може, вона до ста років доживе, і ти весь цей час будеш злитися?

До вечора і з дровами, і з яблуками розібралися, повечеряли. Павло одразу кудись пішов, а незабаром повернувся з дівчиною і голосно промовив, щоб усі почули:

— Знайомтеся! Моя наречена Наталя!

Та злегка вклонилася. Павло представив їй своїх родичів, і вони пішли.

— Мамо, — тут же запитав Василь, — а що, мій небіж збирається одружуватися?

— Так. Наталя хороша дівчина, роботяща.

— А де вони жити збираються? — одразу поставила Оксана питання, що її найбільше цікавило.

— Тут і житимуть. Михайло мій, — Зінаїда повернулася до ікони, — царство йому небесне, коли будував цей дім, сказав, що це буде наше родове гніздо, і тут житимуть наші нащадки. Ось Павлик зі своєю сім’єю й житиме.

— А ми? — мимоволі вирвалося в Оксани.

— Ми вам допомогли трикімнатну квартиру купити, і доньки моєї квартиру ти забрала. Думаю, своє ви отримали.

Через місяць у хаті в баби Зінаїди справляли весілля Павла та Наталі. Усім було радісно та весело. Ну, або майже всім!

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!