– Ти б хоч спитала, перш ніж усе переставляти, – Тетяна шумно видихнула, стиснула в руках знайдену сільничку і встала посеред кухні так, ніби між нею та Ірою зараз почнеться дуель.

– А ти б хоч раз дякую сказала, що я в тебе порядок наводжу, – огризнулася невістка і грюкнула дверцятами верхньої шафи з такою силою, що вони хитнулись і брязнули посудом. – Тут же бардак був, а не кухня.

Тетяна сердито примружилася. Вона лише вчора розклала на місця каструлі. Нижня полиця – для важкого, верхня – для того, що не приб’є, якщо впаде на голову.

Сама Тетяна на зріст не вийшла, тому розставляла все так, щоб не тягтися за каструлями та сковорідками. А ось висока невістка дивилася на світ згори вниз. У всіх сенсах.

Син сидів за столом з філіжанкою кави, вдаючи, що нічого не чує. Колись він бігав цією квартирою з дерев’яним мечем, сміючись. А тепер він бореться з матір’ю за допомогою дружини та своєї байдужості.

– Це мій дім, Іро! І мій порядок. Я не просила допомоги.

– Ага. Але й не заперечувала, коли ми переїхали. Чи вже забула? – Іра скинула брови. – Якщо живеш не одна, будь готова підлаштовуватися.

У невістки була дивна манера посміхатися краєм рота, коли вона говорила гидоти.

Тетяна підібгала губи. Звісно, ​​вона нічого не забула. Як тут забудеш? Коли Рома сказав, що вони хочуть здати свою однокімнатну і пожити в неї, поки накопичують на більшу квартиру, вона розгубилася.

Начебто незручно відмовити. Начебто син. А з іншого боку – почуття тривоги вже тоді поколювало під ребрами.

– Мамо, ну ти й справді ніби виживаєш нас, – нарешті заговорив Рома. – Ми ж не забираємо в тебе житло.

– Ромо, у кожної господині свої звички. А я – господиня, між іншим.

– Звички на кшталт твоєї ревучої старої м’ясорубки, якою тільки ти вмієш користуватися? – посміхнулася Іра і похитала головою. – Та тут усе з доби динозаврів. Я просто намагаюсь створити нормальні умови.

– Умови тобі хай створює твій чоловік, а не я, – відрізала Тетяна, не намагаючись тримати обличчя. – А моя м’ясорубка нормально працює. Якщо в тебе руки криві, це не моя проблема.

Рома підвівся і важко зітхнув. Тетяна помітила, як він глянув на дружину, потім на неї. Терези всередині нього хитнулися, але, як завжди, опустилися не в її бік.

– Мамо, правда, не починай. Ми просто хочемо зручніше влаштуватися. Це ж тимчасово.

– Ваше «тимчасово» поступово перетворюється на «назавжди». Мені вже набридло жити, як у комуналці, – не витримала Тетяна.

Іра жбурнула ганчірку на стіл і пішла до кімнати. Рома – за нею. Це було вже не вперше. Син і невістка відгороджувалися дверима, замість спробувати знайти компроміс.

Іра постійно вмикала музику, залишала в раковині філіжанки із засохлою кавою, забивала злив. Однак їхнє тендітне перемир’я все ще трималося.

Поки Іра не влаштувала несанкціоновані посиденьки в чужому будинку…

Тетяна прийшла з роботи із температурою. Вона вже передчувала, як наллє собі гарячого чаю, посидить у тиші та з’їсть куплені по акції мандарини, як раптом почула вереск і сміх на кухні.

– Ми не довго, – сказала Іра, коли Тетяна вивела її в коридор, щоб поговорити. – Через годинку всі розійдуться. Друзі забігли, ми п’ємо чай.

– А скільки в чаї градусів? – тихо спитала Тетяна, виразно глянувши у бік столу. – Вперше бачу, щоб хтось пив чай ​​з воблою.

– Мамо, ну яка різниця? – втрутився в розмову Рома. – Ми ж сказали, за годину всі підуть.

У Тетяни тремтіли руки й розколювалася голова. Все, що вона хотіла, лягти. Просто лягти. Але спочатку вона пів години слухала музику та сміх, потім – як хтось спіткнувся об її туфлі в коридорі, смачно вилаявшись.

Вишенькою став дзвін келихів і чийсь голос: «А це що, свекруха тут у вас живе? Оце умови у вас, звичайно».

– Все, – суворо сказала Тетяна, насупившись і вдерлася на кухню. – Молодь, це не гуртожиток. Ідіть додому. Негайно!

– Мамо! – обурився Рома, схопившись. – Ти що твориш?

– Те, що давно треба було! Гості – на вихід! Господиня – відпочивати.

Гості виявилися вихованішими за сина та невістку. Вони забрали пінне та пішли. Іра грюкнула дверима, та пішла з ними.

А Рома… Рома підійшов до неї, коли вона нарешті дісталася ліжка, і видав:

– Мамо, це занадто. Ти виставила Іру посміховиськом перед її друзями. Чому ти ніяк не хочеш зрозуміти, що я тепер не лише твій син, а і її чоловік?

– Знаєш що, Ромо, – голос Тетяни був слабким, хрипким, але спокійним. – У вас три дні. Через три дні вас і ваших кухлів у раковині тут не повинно бути. Інакше поміняю замки.

Він промовчав. Не став лаятись, але й не перепросив.

За день вони з’їхали. Дивно, але навіть без розмов. Тетяна вимила кухню до скрипу, повернула м’ясорубку на місце.

Сіла у порожній і, нарешті, тихій квартирі. Тепер у неї знову була особиста територія, але здавалося, ніби з її грудей випарувалося щось важливе.

Минуло майже три роки. Розмови з Романом були рідкісними, короткими та ввічливими. Майже, як у реєстратурі.

Він не питав ні про справи, ні про здоров’я. Навіть про онука Тетяна дізналася випадково, від сусідки Галі, племінниця якої була підписана на Рому в соцмережах.

Перша зустріч із малюком була спонтанною. Дитину привезли на таксі без попереджень. Просто подзвонили в домофон і поставили перед фактом.

– Мамо, відчини, терміново. У малого тридцять вісім і два, а ми на роботу спізнюємося.

Тетяна відчинила. Їй ніби не онука передали, а замовлення із «Глово». У хлопчика були пухкі червоні щоки й такі ж сірі очі, як у Роми.

Серце її здригнулося, защеміло, і все, що вона збиралася сказати про повагу та попередження, осіло десь глибоко всередині.

– Тримай. Це сироп. Вже дала йому вранці, – сказала Іра, не заходячи за поріг. – За чотири години дай ще, якщо знадобиться. А ще ось термометр.

– Цифровий, не ртутний, бо в тебе тут як у СРСР. Все давнє.

– Дякую тобі велике, ти нас врятувала. Все, ми полетіли, – наостанок поспіхом подякував Рома.

Вони поїхали. А вона залишилася з інструкцією, страхом помилитися і хлопчиком, який, вчепившись у неї, тихо схлипував.

Потім це стало нормою. Іноді їй дзвонили напередодні, але частіше – вже з машини. То в онука заболів живіт, то почався кашель, то просто він прокинувся якийсь не такий, ми вирішили не ризикувати.

Тетяна без зайвих суперечок мчала в аптеку, швидко готувала сніданок, намагалася зайняти онука чимось. А потім у перервах вислуховувала претензії.

– Ти не вмикала б йому мультики. Він потім погано засинає. Ми не даємо йому телефону взагалі, – висловлювала їй невістка.

– І чого ти дала йому банан? У нього від бананів висип. Ми ж казали. А ще – припини його кутати. Він у нас загартований.

Якось Тетяна зварила онуку картопляне пюре і додала туди трохи розім’ятої печінки. Колись вона так годувала Рому. Дитина їла із задоволенням і посміхалася.

Ірина прийшла раніше, ніж зазвичай. Вона мовчки зайшла на кухню, побачила блюдце із залишками пюре та завмерла.

– Це що?

– Картопля з печінкою, – спокійно відповіла Тетяна, ще не здогадуючись, до чого все йде. – Без солі. Тільки трохи олії додала.

– Ти чим його нагодувала? Це взагалі не можна дітям! У нього може бути алергія! Воно жирне! У нього потім живіт болить!

Тетяна повільно вдихнула і на кілька секунд заплющила очі, щоб не закричати на невістку.

– Ви б спочатку подякували за те, що він цілий день у мене, – відповіла вона стримано. – Я взагалі не нянька. Я бабуся! У мене також є своє життя!

– Ми ж нічого не вимагаємо! Просто ти сама сказала, що тобі сумно. Ось тепер і зайнята справою, – відмахнулася Іра, вже застібаючи дитині куртку. – За допомогу, звичайно, дякую, але ти хоч би прислухалася до нас іноді.

– Для вас це допомога, а для мене постійні нерви, – відповіла свекруха. – Мені вже не вісімнадцять, щоб бігати лікарнями по першому дзвінку. Особливо, коли потім у відповідь – зауваження та докори…

Онука більше не привозили. Було порожньо, тужливо, але хоча б не так прикро. Тетяна більше не хотіла бути екстреним варіантом. Вона хотіла бути просто бабусею. Або хоча б людиною, яку поважають.

Згодом Тетяна стала сприймати тишу не як покарання, а як необхідність. Їй стало в рази спокійніше. Тепер її ранок починався не зі швидкої розбудови планів, а з повільного розслабленого пробудження.

Тому через місяць, коли до неї знову привели онука із кашлем, вона просто не підійшла до дверей. Перед нею не вибачилися, не спитали, чи може вона, чи зручно їй.

Вона могла, але вважала за краще сидіти з кухлем чаю в руках, поки дзвінки не вщухли, а повідомлення в месенджері не закінчилися.

Тиша протрималася лише годину. Потім зателефонувала Ірина. Невістка почала з частот, близьких до ультразвукових.

– Ти зовсім?! Дитина хворіє, а ти там сидиш, як цариця! Ми ж знаємо, що ти вдома. У нас, між іншим, робота, графіки, іпотека. Через тебе іпотека! Це ж ти нас тоді виселила!

– Я не зобов’язана допомагати, – тихо відповіла Тетяна. – У вас своя родина. У мене тепер теж.

– Яка в тебе родина? – пирхнула невістка. – Телебачення і кішка? Інша справа я. Але ти кинула онука у скрутну хвилину. І сина.

– Натомість я припинила чхати на себе.

Увечері зателефонував і Рома. Голос був стомлений, роздратований.

– Мамо, ти чого? Ти ж знаєш, що нам реально тяжко. Ми не впораємося. Ти завжди нам допомагала. А тепер що?

– А тепер все, Ромо! Я більше не можу!

– Ти просто кинула нас! У такий скрутний момент! Я взагалі не впізнаю тебе останнім часом. Наче я тобі більше не син.

Після цього він поклав слухавку.

Звичайно, потім були сльози та сумніви. Особливо ночами, коли у квартирі дуже тихо, а десь у пам’яті спалахують спогади про тупіт маленьких ніжок.

Кілька разів Тетяна майже зателефонувала синові. Майже.

За місяць вона опублікувала оголошення про продаж квартири. Це рішення було обдуманим, не на емоціях. Тетяна була вже не в тому віці, щоб постійно проходити через емоційну гойдалку із сином та невісткою.

– Куди поїдеш? – спитала сусідка.

– До сестри. У Черкаси. Там город, тиша. І немає дзвінків о сьомій ранку, що починаються із фрази «а ти не могла б».

Будиночок був скромний: з облупленою верандою і вічно скрипучою хвірткою. Зате тут було свіже повітря, цвіркуни та спокій.

Без діла Тетяна не лишилася. Сестра навчила її доглядати грядки, робити вино і готувати чай із сушених трав.

Через кілька тижнів після переїзду пролунав короткий дзвінок.

– Ти справді поїхала? – спитав Роман, навіть не привітавшись.

– Так, – відповіла вона. – Не хвилюйтеся. Тут гарно.

– Ну… Ясно, – син явно хотів ще щось сказати, але не сказав.

Внука вона не бачила. Їй не надсилали фото, не розповідали про школу, не ділилися успіхами. Лише одного разу сестра показала знімок, на якому хлопчик був у зоопарку з батьком.

Тетяна нічого не сказала. Тільки зітхнула і пішла варити компот із домашніх слив.

Увечері вона вийшла на веранду. Захід сонця був яскраво-оранжевим, ніби хтось розлив фарбу. У саду цокотіли цвіркуни, а від рук пахло свіжою м’ятою. Вона стояла, дивилася, слухала і розчинялася у відчуттях.

– Вони все одно ніколи не були б вдячні. Тепер бодай не звинувачують, – зрозуміла вона й усміхнулася. Вже майже без смутку…

Що ви скажете про вчинок матері? Вона слушно вчинила? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.