— Яка у тебе люстра, Ганно Павлівно, — сказала Карина, піднявши голову. — Справжній кришталь?

— Яка у тебе люстра, Ганно Павлівно, — сказала Карина, піднявши голову. — Справжній кришталь?

Голос нареченої онука був солодким, тягучим, як липовий мед. Він огортав, але чомусь від нього ставало тільки тривожніше.

Я відірвалася від нарізання лимона і подивилася на неї.

— Чеський. Ми з дідом діставали, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Майже пів століття висить.

Ігор, мій онук, ніяково кахикнув і обійняв свою Карину за талію.

— Ба, ми ж не просто так. Ми з новинами.

Я поставила на стіл чашки з паруючою трав’яною сумішшю, аромат меліси і м’яти заповнив кухню.

Сіла навпроти них, склавши на колінах руки. Чекала. Щось у їхніх позах, у тому, як вони переглядалися, змушувало все всередині стискатися.

— Весілля плануємо, — випалив Ігор і тут же зніяковів, немов сказав щось непристойне.

Карина одразу підхопила. Її пальці з ідеальним манікюром легко стиснули його руку.

— Ми хочемо не просто розпис, а справжнє свято. Щоб все було красиво, гідно. Адже така подія буває раз у житті.

Вона говорила, а її очі бігали по моїй скромній, але доглянутій квартирі.

Затрималися на старому буфеті, ковзнули по фотографіях на стіні.

У її погляді не було тепла, тільки швидка, ділова оцінка.

— Весілля — це добре, — кивнула я. — Справа правильна.

Ігор помітно розслабився, навіть посміхнувся.

— Ось! Я ж казав, бабуся у нас все розуміє! — він подався вперед. — Тільки є одна проблемка, ба. Фінансова.

Він вимовив це слово так, ніби воно було іноземним і дуже складним.

Я дивилася на нього: дорослий хлопець, двадцять шість років, працює десь в офісі, а погляд — як у хлопчика, що накоїв лиха і зараз буде просити вибачення.

— Ціни зараз… сама розумієш, — продовжував він, уникаючи дивитися мені в очі. — Ресторан, сукня для Кариночки, обручки… Ми все порахували. Сума виходить… космічна.

Карина зітхнула, так трагічно і красиво, як зітхають актриси в дешевих серіалах.

— Ми не хочемо починати сімейне життя з кредитів. Це погана прикмета. Хочеться увійти в нього легко, без боргів.

Вона зробила паузу, даючи мені можливість перейнятися всією тяжкістю їхнього становища.

А я дивилася на онука і бачила в його обличчі риси свого сина, його батька, який загинув десять років тому. І від цього ставало ще важче.

— І що ж ви вирішили? — запитала я прямо.

Ігор знову заворушився на стільці. Він взяв зі столу скибку лимона, покрутив її в пальцях, але в чай так і не поклав.

— Ми тут подумали… у тебе ж є актив, який, по суті, просто так стоїть, — почав він здалеку.

Повітря в кухні ніби загусло, аромат трав вже не здавався таким приємним, він став задушливим, нав’язливим.

— Актив? — перепитала я, хоча вже здогадалася, до чого він веде. Серце забилося десь у горлі, заважаючи дихати.

— Ну так, — з удаваною бадьорістю сказав Ігор. — Дача.

Слово зависло в повітрі, як дим від згаслої свічки. Я дивилася на онука, і посмішка повільно сповзала з мого обличчя.

— Дача? — перепитала я, і мій голос зник. — Продати мою дачу?

— Ну а скільки вона коштує? — тут же втрутилася Карина, її медовий тон зник, поступившись місцем діловій різкості. — Ви ж туди майже не їздите. А нам ці гроші… вони нам нове життя побудують.

Я стиснула пальці в замок так, що суглоби хруснули.

— Ця дача… її твій дід будував. Кожен брусок сам клав. Там сад, який ми разом садили. Твій батько там виріс, Ігор. Ти все дитинство там провів.

Я говорила, а перед очима проносилися картинки: маленький Ігор з вудкою біля ставка, мій чоловік, сміючись, лагодить дах, син, який привозить перших друзів на шашлики.

Це був не просто будинок. Це було наше життя.

— Ба, ну це все сентименти, — поморщився Ігор. — Минуле. А нам жити зараз.

Карина права, ми туди майже не їздимо. Тобі одній важко, а нам ніколи.

— Це пам’ять, Ігорю. Не можна продавати пам’ять.

— Пам’яттю ситий не будеш! — відрізала Карина і подивилася на Ігоря з явним натиском. — І весілля на пам’ять не зіграєш.

Анна Павлівна, будьте реалісткою. Ділянка хороша, в ціні. Гроші відмінні виручимо. Всім вистачить.

«Всім?» — подумки перепитала я.

— Вам вистачить, — виправила я її вголос. — Мені звідти нічого не потрібно. І я не збираюся її продавати.

Я сказала це твердо, дивлячись прямо в очі Карині. Вона не витримала погляду, відвернулася, невдоволено стиснувши губи. Вся її солодкість випарувалася без сліду.

— Бабусю, ну не починай, — занив Ігор. — Це ж для нас. Для твоєї майбутньої сім’ї, для правнуків. Ти ж хочеш, щоб у нас все було добре?

Він намагався тиснути на найболючіше, на мою любов до нього. Але зараз його слова викликали не жалість, а глухе роздратування.

— Я хочу, щоб ви працювали і досягали всього самі. Як ми з дідом. Як твій батько намагався. А не розпродавали те, що для вас створювалося потом і кров’ю.

Карина пирхнула.

— Ой, почалося. Минуле, піт, кров… Ми в двадцять першому столітті живемо! Зараз інші цінності.

Гнучкість, вміння використовувати ресурси. Дача — це ресурс. І він повинен працювати, а не гнити.

— Там нічого не гниє! — мій голос перейшов у крик. — Там яблуні цвітуть щовесни!

— І кому потрібні ці яблука? — підхопився Ігор, його обличчя почервоніло.

Він більше не був схожий на збентеженого хлопчика. Переді мною стояв злий, роздратований чоловік.

— Тобі? Ти їх зібрати вже не можеш! Ми з Кариною хочемо гарного життя, розумієш? Прямо зараз! А не чекати х моря погоди.

Він підійшов до столу, сперся на нього руками і подивився на мене зверху вниз. Його очі були холодними і чужими.

— Ми на тебе розраховували. Думали, ти допоможеш, порадієш за нас. А ти за старий сарай чіпляєшся. Якщо ти не хочеш нам допомогти по-доброму, значить, бабусю, ти нам більше не потрібна.

Його слова вдарили сильніше за ляпас. Я випрямилася на стільці і подивилася на нього так, як не дивилася ніколи в житті.

Спокійно, пильно і без краплі колишньої любові. Поглядом, яким дивляться на чужу, неприємну людину.

— Що ж, — сказала я рівно. — Якщо я вам не потрібна, то двері там.

Карина смикнула Ігоря за рукав.

— Ходімо, любий. Тут ловити нічого. Сама потім приповзе, коли самотність притисне.

Вони пішли, грюкнувши дверима так, що кришталеві підвіски на люстрі жалісно задзвеніли. Я залишилася сидіти за столом.

Недопитий трав’яний настій остигав у чашках. Але я не відчувала ні гіркоти, ні відчаю.

Тільки дивну, холодну порожнечу і легкість, ніби з плечей звалився важкий мішок, який я тягла багато років з почуття обов’язку.

Я підійшла до телефону і набрала номер.

— Машенька? — голос затремтів, але я впоралася з ним. — Приїжджай, якщо можеш. І Олега захопи.

За годину моя квартира наповнилася життям. Маша, моя онука, відразу взялася господарювати на кухні, дістала привезені з собою контейнери з їжею.

Її брат Олег, міцний і серйозний хлопець, мовчки сів поруч зі мною і просто взяв мою руку в свою. Його долоня була теплою і сильною.

— Що сталося, бабуню? — запитала Маша, ставлячи переді мною тарілку з гарячим рагу. — Ти зовсім змарніла.

І я розповіла. Без сліз, без надриву. Просто виклала факти.

Маша слухала, і її обличчя похмурніло. Олег тільки міцніше стискав мою руку.

— Ось же… підприємці, — видихнула Маша, коли я закінчила. — Продати дачу! У мене там будиночок на дереві був, пам’ятаєш, Олеже? Ми ж сусідами були.

— Пам’ятаю, — кивнув він. — А я все дитинство там на мотоциклі діда ганяв. Ба, ти тільки не переживай. Ми з тобою.

— Я і не переживаю, — чесно відповіла я. — Я ніби прозріла.

Маша сіла навпроти.

— Знаєш, а давай на вихідних всі разом туди поїдемо? Ганки підфарбуємо, я квіти нові посаджу. А Олег дах обіцяв подивитися. Влаштуємо великий суботник!

— Чудова ідея, — підтримав Олег. — Шашлики зробимо. Покличемо всіх наших. Нехай будинок знову живе.

Я дивилася на них — на моїх справжніх, рідних онуків. На їхні живі, турботливі обличчя. І розуміла, що нічого не втратила. Навпаки, я нарешті знайшла.

— Чула, у Ігоря з Кариною не ладиться, — ніби між іншим сказала Маша, прибираючи посуд. — Постійно сваряться через гроші на це їхнє весілля мрії. Здається, вона йому вже всі нерви вимотала.

Я нічого не відповіла. Мені було все одно. Нехай живуть, як знають. Їхня дорога пішла в інший бік.

А наша — ось вона. Попереду. Веде до старого будинку під яблунями, де пахне деревом і смородиновим листям.

Де лунатимуть сміх і музика, де збереться велика родина. І де мені ніколи не скажуть, що я більше не потрібна. Тому що я і є — їхній дім. Їхня пам’ять.

Їхні корені. І ці корені виявилися набагато міцнішими, ніж я думала.

Минуло два місяці. Дача наче перевтілилась.

Олег з друзями дійсно полагодив дах, Маша розбила біля ганку квітник, який тепер палав усіма відтінками літа.

Ми білили стовбури яблунь, фарбували паркан, і щовихідних будинок наповнювався сміхом друзів моїх онуків.

Я пекла для них величезний пиріг з ягодами з нашого саду, і мені ніколи не було так спокійно.

Я сиділа в старому скрипучому кріслі на веранді, закутавшись у плед, і дивилася, як молодь грає в бадмінтон на галявині.

Відчувала себе не просто потрібною — я була частиною цього світу, його центром.

Телефонний дзвінок застав мене ввечері, коли я вже повернулася до міста. Номер був незнайомий.

— Ба? — голос у слухавці був розбитим і жалюгідним. Я не відразу впізнала Ігоря.

Я мовчала.

— Ба, це я. Ігор.

— Я зрозуміла, — відповіла я сухо.

Він запнувся, важко зітхнув.

— Я… я хотів вибачитися. Я дурень був. Карина… вона пішла. Сказала, що я невдаха, якщо не можу забезпечити їй гарне життя.

Весілля не буде. Я залишився один, ще й з боргами — позичав на обручку, на завдаток за ресторан…

Він говорив незв’язно, скаржачись, як маленький. Але в мені нічого не ворухнулося. Ні жалю, ні зловтіхи. Тільки втома.

— І чого ти хочеш від мене, Ігорю? — запитала я.

— Я не знаю… — прохрипів він. — Може… можна я приїду?

— Навіщо?

— Просто… Поговорити.

Я подивилася у вікно. На кухні у сусідів горіло світло, там рухалися силуети, жила сім’я.

— Послухай мене, Ігор. Ти дорослий чоловік. І тобі пора навчитися відповідати за свої вчинки.

Не я брала в борг. Не я вибирав собі наречену, для якої гроші важливіші за людину. Це твоє життя і твої рішення.

— Але я ж твій онук! — в його голосі прорізалася відчайдушна, майже істерична нота.

— Так, онук. Але бути сім’єю — це не тільки вимагати. Це ще й віддавати.

Турботу, повагу, тепло. Ти ж сам сказав, що я вам більше не потрібна.

Тож вчися жити без мене. Розбирайся зі своїми боргами, шукай роботу, ставай на ноги.

Можливо, колись, коли ти зрозумієш, що таке справжня сім’я, ми і зможемо поговорити. А поки — вибач.

Я поклала слухавку. І вперше за довгі роки відчула, що вчинила правильно. Не як бабуся, яка все пробачить і все віддасть.

А як людина, яка поважає себе і свій дім. Дім, який ми врятували. І який тепер став фортецею для тих, кому я дійсно потрібна.”