Якийсь час я працював у таксі. І ось якось прийшло мені замовлення за місто, в невеличке село. За місто довелось їхати 40 кілометрів, прибувши на місце, я зустрів свого пасажира, ним виявився чоловік років за п’ятдесят. Він поставив в багажник два досить великих кошики з огірками і ми поїхали. Якраз по радіо грала якась пісня про кохання. Мій пасажир заслухався, а після закінчення пісні сказав:
– Хороша пісня.
– Чим же вона вам так сподобалася? – Запитав я.
– А своє перше кохання згадав. Розповісти?
І чоловік почав розповідь.
– Своє перше кохання я зустрів в дитячому садочку. У пам’яті трохи збереглося з того часу. Пам’ятається дівчинка з заплетеним волоссям, яка прийшла в нашу групу в перше, як тоді казали – новенька. Звали її Настя, не знаю чому, але я відразу почав їй набридати, то іграшку заберу, то ще щось подібне. Весь час сперечалися. Нас заспокоювали, мене постійно ставили в куток. Трохи пізніше ми попросили вибачення один у одного і запевнили виховательку, що більше так робити не будемо, а будемо дружити. Відтоді ми стали, як то кажуть, не розлий вода. Дружили ми довго, цілих п’ять років. У школі за однією партою сиділи, часто уроки робили разом, в кіно бігали, обідом ділилися. Але все хороше закінчується. Батька Насті, по роботі перевели в інше місто, дуже далеко і вони всією родиною переїхали. Розставання було важким. Згодом гіркота розставання пройшла, зв’язок втратився, і тільки в пам’яті залишилася дівчинка з довгою косою.
– Так потім і не знайшли свою дівчинку з довгою косою? – питаю я.
– Вона мене знайшла. Причому зовсім випадково. Якось поїхав я у відрядження і там потрапив у лікарню. Знайомих в цьому місті в мене не було, добре дочка від першого шлюбу фінансами допомогла, вони давно з моєю першою дружиною закордоном живуть. Сама приїхати не змогла, а от фінансово допомогла. І лікар мені дуже хороша попалася. Турботлива, уважна, ввічлива, і навіть дуже мені симпатична. Тільки зайде в палату, відразу запитує:
– Ну, як справи?
А я ніяк не можу пригадати, де я її бачив. І обличчя знайоме, а звідки – згадати не можу.
Незадовго перед випискою зважився я запитати:
– Анастасія Василівна! Скажіть будь ласка, звідки я можу Вас знати?
– А ти згадай. – Засміялась вона.
Я стояв і вдивлявся в її обличчя, але ніяк не міг пригадати.
Через годину вона заходить до мене в палату і простягає стареньку фотографію. Я дивлюся на фото, а на ньому взявшись за руки, стоїмо я і Настя в дитячому садку. Ось які доля буває сюрпризи підкидає.
– А де вона зараз? – Запитав я.
– Вдома, огірки чекає – посміхнувся чоловік.
