Якось мені довелося спостерігати за роботою групи людей біля Стіни Плачу. Хтось на драбинці, хтось стоячи на землі, вони паличками виколупували зі щілин «божу пошту» і збирали наші записочки в чорні поліетиленові мішки.
Ця процедура проводиться раз на пів року, і природно там накопичуються сотні тисяч папірців. Правильніше сказати тисячі наших надій, наших прохань до Всевишнього. А папірцями вони стають уже на землі під мітлою.
Я дивився на цю купу зім’ятих папірців і думав про вражаючий феномен. Незалежно від віросповідання, поза відчуттям себе віруючим чи ні, люди без сумніву впевнені, що їхнє послання буде прочитане. Тут поруч зі мною опинився один із працюючих, я не втримався і запитав збирача:
— Ти впевнений, що Він уже встиг прочитати мою записочку, залишену кілька годин тому? «Листоноша» ніяк не відреагував.
А недалеко від мене, трохи попереду, стояв невисокий літній чоловік. На моє запитання він повільно обернувся, кілька секунд уважно дивився мені в очі і, трохи посміхаючись, сказав:
– Синку! Він прочитав твоє послання ще до того, як ти його написав…»
Автор: Борис Гуревич
