Якось я вкрала у батька гроші! Витратити на себе, або віддати мамі не змогла, багато разів хотіла, але не могла до них навіть торкнутися! Напевно, якби не обставини, то ці гроші досі зберігалися б у мене.

Батьки були у розлученні, батько за рішенням суду мав платити аліменти, але не платив. Казав, що самому їсти нема чого. Брехав, звичайно. Я до нього в гості їздила, все в нього та його нової дружини було.

Одного разу я залишилася сама у батька вдома. Побачила на лоджії птаха, вийшла. Чомусь вирішила, що у птаха на лоджії гніздо, тож вирішила пошукати. Шукала гніздо, а знайшла гроші!

У шафі за купою мотлоху в гумовому чоботі лежав пакетик з-під молока, в якому були гроші. Порахувала.

Десять тисяч гривень. Ціле багатство! Мама тоді за місяць заробляла вісім тисяч, якщо не помиляюсь.

Гроші поклала назад у чобіт, його теж повернула на місце. Пішла з лоджії й почала вигадувати план: як вкрасти й не спійматися. Я, як і мама, вважала, що батько нам винен!

Чому він та його дружина м’ясо щодня їли, а ми з мамою часто заощаджували? Заборгованість з аліментів у нього була. Гроші були. Чому не платив?

Кілька місяців я не знала, як вкрасти гроші. Перед Новим роком батько запросив мене відсвяткувати свято з ними.

Сказав, що будуть гості із дітьми мого віку. Я погодилась. Мамі було прикро, але я була впевнена, що роблю правильно заради того, щоб допомогти їй.

Вранці першого січня, поки всі дорослі спали, я, непомітно вкравши гроші, підбила дітей на витівку – кидатися в перехожих з лоджії всяким мотлохом.

Стало в пригоді барахло з шафи: ганчірки, мішечки, ложки. Вдала, що хочу кинути чобіт, але боюся. Один із дітей шпурнув спочатку перший гумовий чобіт, а потім другий. Справа була зроблена!

Дорослих розбудила сусідка, що прибігла скаржитися. На нас добре насварилися, а потім, коли дорослі зрозуміли, що чоботи були викинуті, батько розлютився.

Два дні всі присутні копали в снігу під вікнами. Чоботи, ложки, ганчірки – знайдено все, окрім грошей. Нас, дітей, відшмагали. Мені дісталося найбільше!

Батько не шкодував, шмагав від душі. Руки були у синцях, спина, сідниці. Видавши нам по п’яте число, дорослі домовилися, що хто скільки зуміє, той стільки поверне.

Дружина батька у всьому звинуватила мене. Батьку сказала, що якщо він мене ще хоч раз приведе, то вона сама особисто мене з лоджії скине.

Гроші перерахувала вже вдома. І там було не десять тисяч, а більше – дванадцять п’ятсот. Розуміла, що світити грошима не можна. Сховала їх і, причаїлася.

Мама лютувала. На батька вона нацькувала опіку, зводивши мене зняти побої. Обов’язок за аліментами не сплачувався. А ще, коли до батька прийшли, він був не тверезий.

Мати подала до суду на позбавлення батька батьківських прав. Він навіть не прийшов. На жодному засіданні його не було. За те, що до мене руки простягав, йому присудили лише грошове стягнення.

Я росла. Батько іноді дзвонив мамі, бо хотів мене бачити. Я знала, що він розлучився і знову одружився.

Продав квартиру, купив приватний будинок. Кілька разів я його бачила. Він у всьому звинувачував маму. Пив. Що далі, то більше пив.

А гроші, ті вкрадені дванадцять п’ятсот, вони, можна сказати, повернулися власнику!

– Батько Богу душу віддав, – сказала мама, коли я прийшла додому з інституту. – Додому не дійшов, замерз.

Я поїхала до вдови батька. Віддала їй гроші на поховання. Ці дванадцять п’ятсот у пригоді стали!

Успадкований будинок ми продали. Гроші віддала мамі, вона зробила ремонт у нашій квартирі, і ми вдвох з’їздили на відпочинок.

Я одружена, у мене діти. З грошима у мене стосунки не прості, у тому плані, що я не вмію заощаджувати. Не хочу, не вмію і не буду!

У нас у сім’ї чоловік захисник стабільності та здорового глузду, а я марнотратка. Досі дивуюся, як стільки років примудрилася зберігати ті вкрадені гроші.

Ні разу жодної гривні звідти не взяла. Чому? Не знаю. Підробляти почала, як тільки можливість випала: квасом розливним торгувала, підлогу мила. Але ті гроші не чіпала!

До батька на цвинтар не ходжу. Навряд чи згадаю, як його там знайти. Мене заспокоює той факт, що гроші до нього повернулися, хай і таким шляхом!

Я багато думала, що було б, якби я не крала? Не було б суду, не було б позбавлення батьківських прав, спілкувалися б. Тоді моє життя, мабуть, склалося б зовсім інакше.

Іноді цікаво – як би це було? Минуле не змінити! Та крадіжка стала однією з ключових подій мого життя. Я каялася, багато разів хотіла підкинути гроші батькові в поштову скриньку, але не змогла.

Це був один раз, коли я взяла те, що мені не належить! Більше ніколи, ні гривні, ні цукерки взяти навіть не думала! Що скажете з цього приводу – я дно?